Дозвілля
Маю про це розповісти, бо несила вже нести цей тягар, заливаючи свій біль риданнями… Народила троє дітей, та не стала їм матір’ю

Маю про це розповісти, бо несила вже нести цей тягар, заливаючи свій біль риданнями…

“Вам треба їхати на заробітки”. Почалося все з того, що з моїм чоловік, коли він ремонтував на фермі трактор, сталася страшна біда — на нього упав причеп. Олег вижив, але лікарі сказали: аби він зміг ходити, потрібна шалена сума.

Я заробляла копійки, у хаті  двійко малих синів, матеріальну допомогу власник ферми виписав, але цього вистачило тільки на якийсь час — на знеболювальне й на те, щоб бодай стабілізувати стан чоловіка. Це був відчай.

Ми разом намагалися придумати, що ж робити. Він запропонував продати хату. “Кохана, я не залишусь прикутим до ліжка інвалідом,- запевнив. – Або мене прооперують, або я наковтаюсь пігулок, і ти сама мені їх принесеш. Але пообіцяй, що не дозволиш мені все життя мучитися. Бодай з чогось почнімо, треба продати будинок, переїдемо до батьків, нічого, однієї кімнати якийсь час нам вистачить. Потім з Божою поміччю збудуємо нову хату. Але спершу постав мене на ноги, благаю”.

Вибору не було, і я погодилася. Покупець знайшовся одразу, але виручених грошей вистачало лише на початковий етап. Решту грошей я планувала взяти в банку. Та при укладанні договору купівлі-продажу розповіла новому власнику нашого дому, чому ми його продаємо. А він і порадив: “Якщо немає надії на чиюсь допомогу, вам треба поїхати на заробітки. Я можу навіть позичити решту необхідної суми, під розписку, звісно, з невеликими відсотками. Банк з вас більше здере”. Порадившись із Олегом, я погодилася.

Тож дітей ми віддали батькам, оплатили кілька операцій, а я зібрала речі й подалась до далекої Італії. Спину я не розгинала. Перший рік був дуже важкий. Чим я тільки не займалася, мила посуд в одному ресторані, підлогу — в іншому, працювала в підсобних приміщеннях приватних магазинів, на складах тягала
ящики з продуктами. Економила на всьому, кімнату винаймала ще з трьома жінками, їла раз у день, вихідних не брала, усі гроші надсилала на рахунок нашого рятівника, що позичив гроші. Щомісяця підбивала підсумки, намагаючись вирахувати бодай рік свого повернення. А з дому лише зрідка надходили сухі СМС-ки, мовляв, першу операцію провели вдало, далі — три місяці реабілітації. Другу операцію перенесли на кілька місяців від призначеного терміну, бо чоловікові стало гірше. Масажі,
пігулки, реабілітологи.

Згодом чоловік повідомив, що потрібні ще гроші. Я мало не божеволіла, не розуміючи, як звести кінці з кінцями. Що вже казати про моє згорьоване материнське серце, — без діток воно краялося на шматки.

А потім мені раптово пощастило (тоді я саме так сприйняла нову пропозицію). Мене познайомили з жінкою, котра за окрему плату (300 євро) могла прилаштувати на хороше місце. Я поселилася у великому будинку, де жила сім’я з немовлятком. У дружини господаря після пологів відмовили ноги, тож я мала доглядати не
лише її, але й дитину, на мені була також кухня та прибирання. Тож спину я не розгинала, присісти було ніколи. Натомість почала отримувати більше як тисячу євро в місяць, притім не витрачалася ні на проживання, ані на харчування. Цьому й тішилась, адже борг почав швидко зменшуватись, хоча паралельно
все ще потрібно було переказувати гроші в лікарню. Та й батькам тепер могла більше вділити, аби мали на що діток вдягати й годувати.

За цей час Олег взагалі перестав цікавитися моїм життям, писав лише, коли потрібні були гроші, коротко зазначаючи суму. Та і я не потребувала якихось ніжностей, не до того було. А одного дня, коли всі в будинку повкладалися спати, я сіла біля вікна й заплакала. Не змогла стримати істерику…

Напевно, заголосно я ридала, бо до кімнати ввійшов господар. Він дуже співчутливо до мене ставився, завжди запитував, чи чогось не привезти мені з магазину, чи достатньо я відпочила, чи підходить моїй спині матрац у спальні… Тож і того вечора почав розпитувати, що сталось. Я й поділилася. Усе виклала – і про трагедію з чоловіком, і про дітей, яких уже два роки не бачила, і про те, що мене в родині тепер сприймають лише як заробітчанку.

Лише господар пожалів мене. Марко пішов на кухню й повернувся з пляшкою вина, налив мені й порадив випити, мовляв, допоможе заспокоїтись. Ми проговорили до ранку, тоді він дав мені вихідний, розуміючи, що я не матиму сил поратися по хаті. А сам покликав свою маму, яка того дня мене замінила. Відтоді ми стали наче близькими, здавалося, він мене розуміє і навіть намагається оберігати. Марко почав брати мене із собою за покупками, а дорогою додому ми заходили до кав’ярні. Іноді він привозив тістечка, які мені подобались, час до часу ми дивилися разом фільми, тихо обговорюючи, щоби не розбудити його малюка чи дружину.

Я не знаю, як це сталось… Може, тому що я почувалась, наче загнаний звір, що не бачить виходу, може, тому що вже давно не відчувала поряд близької душі. Але в якийсь момент я не змогла стриматись і зупинити його, мені й самій хотілось пригорнутися до когось небайдужого. Словом, ми стали коханцями. Так, я винна, але я справді покохала того чоловіка, мені було так затишно коло нього, зрештою, я ж ні на що не розраховувала, хотіла лише побути якийсь час у його обіймах. А потім я все одно планувала повернутися до своєї сім’ї.

Та одного дня зрозуміла, що вагітна… Від Марка приховувала новину два місяці, знала, що він вимагатиме зробити аборт, а я ніколи б на це не наважилася. Так і сталося. Дізнавшись про мою вагітність, Марко знавіснів, дався взнаки його гарячий темперамент. Він вивів мене надвір і почав кричати, мовляв, що я собі надумала, звинувачував, що я все спланувала, аби загарбати його гроші й будинок. А я просто стояла й плакала, терплячи його образи й штурханці. Кілька днів після того він мовчав, бачити мене не хотів. А тоді покликав до кабінету, поклав на стіл конверт і сказав: “Роби що хочеш, але про цю дитину я не маю нічого знати. Подумай, а тоді скажеш, що вирішила”.

У конверті було п’ять тисяч євро. Я думала всю ніч, а зранку повідомила своє рішення: “Я все зроблю сама. Твоя дружина ні про що не дізнається, я ж трохи в тілі, то вагітності сильно не буде помітно”. Він лише сказав: “Роби, як знаєш”. І пішов. Більше ми майже не розмовляли. Я продовжувала доглядати його малюка й дружину, прибирала, готувала, мила, прала. Та паралельно готувалася до здійснення свого плану. Для цього зателефонувала шкільній подрузі. Я знала, що вона працює у пологовому будинку, та ще й в
іншій області, аніж мої рідні. Пояснила все в кількох словах, сказала лише, що прилечу народжувати до неї, а решту — при зустрічі.

“Яка ж ти гарна, моя люба” Отже, спершу я домовилася про відпустку на місяць, тоді подзвонила додому й сказала, що через кілька тижнів приїду. А потім повідомила подругу, щоби готувалася прийняти в мене пологи. Коли настав час, я увійшла до Юлиного кабінету, обійняла її, а тоді взяла зі столу аркуш паперу й написала заяву про відмову від дитини. Юлька витріщила очі.

— А тепер слухай і запам’ятовуй. У цій валізі речі для малюка, все новеньке, красиве, я сама обирала. У конверті — п’ять тисяч євро, це для дитини. Що найважливіше, я прошу тебе зробити все, аби в моєї крихітки
одразу ж з’явилась сім’я. Юлю, вона не має бути сама, її мають любити…

Подруга пообіцяла зробити все, що в її силах. Пологи пройшли добре, на світ з’явилась чудова здорова дівчинка. Я лише раз взяла її на руки… Заливаючись сльозами, обцілувала свою крихітку, благословила й віддала Юлі, наказавши більше мені її не показувати. То було так важко, що здавалось, я не переживу. Та, зібравшись із силами, поїхала додому, навіть не заглядаючи на останок до свого немовлятка, бо іще мить, і я не змогла б її залишити. А тоді, хоч сідай з нею під церквою й проси милостиню… Ми не могли бути разом, удома — чоловік, який ледве почав вставати на ноги. А тут я з чужою дитиною?! Та й батько моєї донечки чітко дав зрозуміти, що ніколи не цікавитиметься її долею. Тому я повернулась додому, виснажена, нещасна, сама…

Першу годину в хаті було так тихо, ніби хтось помер. Здавалось, усі хочуть зробити вигляд, ніби раді бачити мене, та не могли навіть витиснути з себе посмішки. Діти від мене сахались, свекор зі свекрухою відводили очі, а від Олега віяло холодом: “Ти надовго? Відпочити, звісно, тобі потрібно… Поваляєшся, відіспишся, а назад як поїдеш, бусом? Олюнь, нам потрібні гроші, у мене попереду період реабілітації, за курси масажів треба платити. Та й діти ростуть, ти ж бачиш, у них – свої потреби”.

Я протрималась тиждень, намагалася розтопити серця своїх синочків. Та марно, вони не признавали мене, не давали торкнутись, не хотіли розмовляти. Тож невдовзі я подзвонила хлопцям, що возять заробітчан в Італію, й попросила відвезти мене назад. Але й там на мене чекала несподіванка — на моє місце взяли молоду дівчину. Спершу Марко казав, що вони її найняли лише на місяць, а коли я прийшла у призначений день, щоби приступити до роботи, дівчина винесла мені листа. Там були гроші й записка від Марка: “Тобі
вистачить на перший час”.

Ми скоро побачимося. Ще кілька місяців перебивалася випадковими підробітками, але то вже мене не лякало, я бралася за будь-яку роботу, щоби лише не мати вільного часу. Бо інакше починались істерики. А тут ще й несподівана зустріч із сусідкою з нашого села. Вона й пояснила, чого тоді так холодно зустріли мене рідні. Виявилось, в останній рік Олег зійшовся зі своєю масажисткою, за роботу якої розплачувався моїми грошима… А ту жінку мої діти вже давно називають “мамою”…

Я не могла собі пробачити, що через чоловіків занапастила себе й життя своїх дітей.

А через рік мені прийшов лист. Писала невідома жінка. Тепер я живу лише її листами, адже саме вона вдочерила мою крихітку. Перше повідомлення було коротким: “Мене звати Олександра, мені 40 років, із чоловіком ми одружені 11 років, мала два викидні, так і не стали батьками. Поки ви не подарували нам таку радість. Лікар Юлія Михайлівна допомагала нам удочерити Софійку (сподіваємось, вам подобається, як ми її назвали), дала ваші координати. Ми з чоловіком одразу вирішили, що коли доця виросте, обов’язково дізнається, що ми її удочерили. Все одно хтось колись проговориться, сусіди, наприклад, родичі… А жити в страху ми не захотіли, зрештою, так буде чесніше. Одразу хочу заспокоїти: гроші, що ви залишили для Софійки, ми поклали на її рахунок, буде їй на майбутнє”.

Читайте також: “Жорстока доля”: історія однієї заробітчанки з Тернополя

Я одразу ж написала відповідь, щиро дякуючи за повідомлення. А ще попросила час до часу мені писати про неї, і якщо буде можливість, надсилати фото. Ось так я і жила всі наступні роки, очікуючи нових розповідей про мою маленьку донечку й розглядаючи її світлини. Може, й не вижила б, якби не ці люди, — їм вистачило любові не лише для моєї дитини, але й мудрості та сил підтримувати зв’язок зі мною. Завдяки їм я знайшла спокій. Потім познайомилася з чоловіком, тепер ми живемо разом, нарешті я не сама. Усе ніби почало налагоджуватися.

У середині осені я народила Софійку, цього року їй виповниться 16. Ми маємо познайомитися. Так вирішили її батьки, а я погодилася. Тож тепер з нетерпінням чекаю цього дня. Боюся, тремчу, але так хочу її побачити… Сподіваюсь, вона мені пробачить…

Ольга

Джерело.

Related Post