Дозвілля popadiuk_vasyl13131013

“Сучасний Паганіні” Василь Попадюк розповів, що у Канаді він більше українець, аніж у Києві, а також у Канаді жити легше, а в Україні — цікавіше

Віртуозний скрипаль Василь Попадюк, який цього року відзначив своє 50-річчя, дав концерт у Львівській опері, який сам називає «ювілеєм на сцені».

Виступ маестро традиційно зібрав аншлаг.

Василь поділився тим, яку музику слухає сам, чим відрізняється музична освіта в Канаді та Україні, розповів, чим займаються його доньки, і зізнався, що ще любить у житті, крім музики.

Василю, яку музику слухаєте ви самі?

Часом я слухаю класичну радіостанцію, часом – рокову, часом – кантрі, джаз, усе залежить від настрою. Щотижня я їжджу по тисячу кілометрів, тому деколи слухаю тишу.

На якому концерті ви востаннє були?

У Києві я ходив на концерт «Mad Heads». Це мої друзі, і вони мене запросили.

Публіка в Україні та Канаді на ваших концертах відрізняється?

Ні. Коли ми на сцені, нам усе одно, в якій країні виступаємо, в якому місті. В Україні нині, Слава Богу, є таке саме обладнання, як у всьому світі.

Не маємо вікової градації. Наші глядачі –  це і діти, і молодь, і люди середнього віку. Ми граємо експериментальну музику, не співаємо, хіба що трохи англійською та іспанською, тому мовного бар’єра фактично немає. Граємо ф’южн – музику, в якій намішали всі стилі: рок, трошки класики, автентики й латинос.

Глядач чує те, що хоче, і думає про те, що він бажає думати. Ми не нав’язуємо нічого, тому нам трохи легше, ніж співакам.

Як відрізняється музична освіта в Україні та Канаді?

Проблема Канади в тому, що там навчаються ті, хто має гроші. Здебільшого це приватні уроки, за які платять батьки, і дитина вчиться, маючи чи не маючи здібностей, хоче вона того чи ні.

Попри всі нюанси радянської системи, там була класна фішка: у школи брали дітей, які мали здібності, і їм не потрібно було платили за це. Але не так, як у Канаді, коли дитина має задатки до футболу чи хокею, а батьки мріють, щоб вона стала скрипалем.

Колись я трошки викладав, але потім кинув цю справу. Тоді в мене був учень Люк – геніальний хокеїст, батьки якого вирішили, що він має грати на скрипці. Люк заходив на заняття у спортивних штанах, двері зачинялися, мама сиділа в коридорі, а Люк казав: ось вам 50 доларів, можна уроку на буде? Я пізніше порадив його матері купити малому ключку та ковзани й не мучити дитину. Всі люди геніальні, тільки треба визначитися в чому.

У Канаді батьки дуже завантажують дітей. Моя жінка так навантажила моїх, що я як шофер ледве встигаю возити їх з гімнастики на балет, з балету на заняття з фортепіано, з фортепіано на математику. Там буває одразу і скрипка, і хокей, і фігурне катання – наскільки в батьків вистачає грошей.

Музикантам у Канаді жити простіше?

Музикантам узагалі жити не дуже легко всюди. У музиці стовідсотково має бути частка удачі, адже багато геніальних людей і в Канаді, і в Україні, Росії чи Польщі можуть бути невизнаними, бо так доля склалася. Музиканту потрібно дуже любити цю справу, інакше взагалі за неї братися не варто.

От я своїх дітей сам воджу на заняття з фортепіано, сам не вчу, бо не маю терпіння. Я плачу гроші педагогу. Але я на 100% упевнений, що вони, хоча й мають талант, музикантами не будуть. І слава Богу. Нехай краще – математик, адвокат, лікар.

Водночас моя старша донька вчиться в університеті за спеціальністю «французький театр». Я казав їй: Мар’яно, коли берешся за цю справу, то маєш бути впевнена, що будеш голлівудською зіркою, а не так просто в театрі грати за копійки, ти ж можеш бути адвокатом і грати в любительському театрі, якщо так хочеш. Ну, але вибрала, то й вибрала.

Середня донька Софійка, якій 11 років, уже робить успіхи у фігурному катанні. Має дуже хорошого тренера. Він з Росії, до речі. Молодшій Катрусі 6 років, вона наймудріша, смішна дуже.

До речі, моєю першою роботою в Канаді є праця піаністом у Національному балеті Канади. Там є така хохма, в Україні такого немає – балетом займаються всі. Ти приходиш на урок, а там у трико стоять 70-річні бабусі й тягнуть ноги на бар, присідають і розповідають, у кого який кіт чим хворіє. Це ж кінокомедія.

Як довго ви вже живете в Канаді? Не жалкуєте, що поїхали з України?

Я живу в Канаді вже 20 років. І не шкодую, ні. Я закохався в цю країну ще перед тим, як емігрував. Там мені нічого не бракує, я почуваюсь українцем.

Більше ніж в Україні?

Не знаю, як у Львові, але більше, ніж у Києві – це точно.

Часто в Україну прилітаєте?

Дуже часто останнім часом. Але треба припиняти, бо стає трохи заважко.

Де продовжите свої гастролі?

Далі летітиму з Києва в Арабські Емірати.

Ви багато гастролюєте у США…

У США можна приїхати і 10 років їздити, не повторюючись, з тією самою програмою. Там у кожному селі є театри з апаратурою. І в Канаді так буває, що в’їжджаєш у місто з населенням 3-5 тисяч осіб і театральним залом на 3 тисячі глядачів. І на концерті зал повний, бо більше розваг у селі немає. Всі йдуть на концерт із котами, псами, знають вони артиста чи ні.

Головне, щоб тебе цей театр купив. У Канаді та Штатах функціонує дуже цікава система «showcase», може, колись і в нас так буде. Приїжджаєш ти на цей «showcase», де, крім тебе, є ще 24 групи, і ви граєте рівно 15 хвилин, платячи за це невелику суму. Однак туди складно потрапити.

У залі сидять представники театрів-покупців. Вони купують собі на наступний сезон програму. Театр обирає чотирьох зірок і шістьох невідомих артистів на свій смак. Він є ніби делегатом від публіки, яка йому довіряє у виборі музикантів.

А гонорар твій такий самий. Буває, граєш в університеті для 500 осіб. А приїжджаєш в інше місце, де ти ніколи не був і ніхто тебе не знає, у якийсь Палац спорту на 10 тисяч людей. І там на всю сцену напис «Попадюк» неоном. Але ти отримуєш за цей виступ такий самий гонорар, що й за 500 осіб.Квитки ж усі розкуплено наперед.

У них діє так звана система «subscribers», як абонементи: квитки на 15 концертів продають за ціною квитків на 10 виступів.

У вас дуже виснажливий робочий графік. Ви займаєтеся спортом?

Бігаєш зранку до ночі з дітьми – оце найбільший спорт. І з лопатою сніг розгрібаєш.

Які хобі маєте?

Люблю кіно переглядати, книжки читаю. Нещодавно купив собі книжку «Скрябіна». Шкода його, ми були знайомі, змагалися в тому, хто більше анекдотів знає.

Останнім часом я помітив, що дуже мало хороших фільмів стало. Я люблю мудрі кінострічки, як «Піаніст», «1900». І комедії дуже люблю, зокрема французькі. Нещодавно згадував, що в радянські часи ми ходили в кінотеатри й реготали з П’єра Рішара. Мені стало дуже цікаво, чи тепер мені було б смішно. Я переглянув – не так, як раніше, але смішно й далі.

Є хороший фільм канадський «Червона скрипка». Це історія про скрипку, яку майстер помалював лаком і кров’ю своєї покійної дружини. Стрічка розповідає про подорож інструмента через віки і про те, хто на ньому грав: цигани, королі, як він був у демонів і в китайських комуністів. Чудовий фільм.

Джерело.

Загрузка...

Related Post