Дозвілля

Мені здавалось, що я відбуваю покарання: сповідь заробітчанки в Польщі

Юлія Обелець – журналіст з Полтави. Десь рік тому її наречений, який працював оператором на асфальтному заводі, втратив роботу; два місяці пошуків були фактично безрезультатними – лише тимчасова зайнятість. А за орендовану квартиру треба було платити.

Хлопець вирішив поїхати на заробітки в Польщу, а Юлія, хоча і мала постійну роботу, приєдналась до коханого, бо не хотіла надовго розлучатися.

Ця поїздка виявилася дуже складною для обох, особливо для Юлі. Але, як кажуть, негативний досвід – теж досвід.

Підготовка до поїздки

Щоб поїхати працювати за кордон легально, ми звернулись у одну полтавську фірму, де нам допомогли оформити візу, пообіцяли підібрати хороші вакансії. Їхня послуга та оформлення документів (віза, страховка) обійшлись приблизно у 8 тисяч гривень на двох.

Візу на півроку нам зробили швидко, проте чомусь довго йшли необхідні запрошення з Польщі – ми втратили майже 1,5 місяці. За цей час наш посередник запропонував нам аж одну вакансію – роботу на складі. Ми вагались, чи погоджуватись на перше ж запропоноване, але час піджимав – на перебування у Польщі нам залишалось 4,5 місяці.

Посередник гарно змальовував наші робочі завдання й зарплатню. Говорив, що працюватимемо на складі відомої мережі супермаркетів. Коханий, з його слів, мав їздити на електрокарі й переставляти товари. Я мала перевозити у візку й розставляти молочку на полиці.

Нареченому обіцяли від 12 злотих за годину роботи, мені – від 8 злотих. Робочий графік 10-12 годин на день, з одним вихідним в тиждень. Ми погодились.

Дорога і поселення

У Польщу ми прибули в середині березня. З Полтави доїхали потягом до Львова. Зі Львова автобусом до Варшави. Далі електричкою зі столиці Польщі до містечка Блоні, де нас зустріли.

Поселили нас у двоповерховий будинок з багатьма кімнатами. Ремонт у будівлі був доволі непоганий, але ми мусили жити в малесенькій кімнаті ще з однією парою. Загалом у тому будинку разом з нами мешкало десь до 25 осіб, які мусили ділити одну кухню та два санвузли. За такий комфорт з зарплатні кожного вираховували 350 злотих.

Проте нам ще дуже пощастило, інших колег по складу за такі ж гроші поселили в будинок з засмальцьованими подушками та тарганами.

Перший день

Нас повели на один зі складів ознайомити з принципом роботи. Показали незрозумілу електричну штуку, що зветься “вузик”, і дали по черзі всій групі стажерів його повозити – вперед, назад, розвертати. У такий спосіб ми склали на права керування “вузиком”, який у нас зветься електричною роклою.

Тут у моїй голові прояснилось, що насправді я повинна їздити з роклою, а не візком, яким покупці користуються в супермаркетах. Фактично мене взяли на роботу вантажником. Я була шокована, інші дівчата в групі – теж.

У перший робочий день ми поїхали працювати на інший склад, де пакують різні товари. Нас попереджали, що коли не буде замовлень на основному складі, нам даватимуть підробіток. Спочатку ми були цьому раді.

На підробітку всі клеїли акційні наклейки на каву та зубні пасти. 12 годин на ногах, з однією перервою на півгодини для обіду. Дівчину, яка прийшла з мінімальним макіяжем, змушували все змити з обличчя. Мовляв, так інструкція вимагає.

Перший робочий 12 годинний день на тому не завершився: після короткої перерви нас відправили в нічну зміну на основний склад, дали лише годину на прийняття душу та вечерю. Одна пара колег відразу зібрала речі й втекла. Ми з рештою ж поїхали в те холодне пекло, де лише +1 °С й постійні протяги. Тож перший робочий день у нас вийшов 20 робочих годин. Відіспавшись з ночі, ми мали знову йти в нічну зміну. Добре, що на основному складі це лише 8 годин, але інколи вони затягувались до 10-12.

Робота та побут

Жінки працювали на молочці, чоловіки на м’ясі та овочах. Всі ми мали возити величезні піддони і швидко розкладати пакунки товарів вручну на ролети (понумеровані полиці). Мені, тендітній дівчині, дуже важко було підняти ящик молока вагою в 12 кілограмів, а потім закинути нагору. Інколи просто до сліз. Мені здавалось, що я за щось покарана й відбуваю покарання. Коли робила це не так швидко, як слід було, поляки-керівники кричали.

Коханий працював в сусідньому складі, інколи тишком-нишком навідувався до мене перевірити, чи все в мене добре. Коли наглядач-поляк десь відходив, мій хлопець навіть міг допомогти мені розкидати важку тару.

Від такої праці у нас щодня боліли м’язи, нібито хтось бив палицею по тілу. У перервах між роботою ми лише спали, готували та їли. Більше ні на що не вистачало сил, та й ходити особливо не було де, ми жили на околиці села, біля лісу.

Кілька разів виходили з сусідами по кімнаті у пошуках іншої праці, але все було безрезультатно.  Поїхати в інші населені пункти у нас не було ні часу, ні коштів. Гроші, які ми брали з собою на перший місяць проживання, дуже швидко розійшлись. У чималеньку суму обійшлись телефонні картки для зв’язку з рідними.

Також багато грошей йшло на харчування, при цьому м’ясо за весь термін перебування ми спромогтися придбати всього двічі – курячі стегна на підливу та супи. В основному харчувались крупами, картоплею, намазками для бутербродів та дешевими сосисками. Такого апетиту, як в Польщі, у моєму житті ніколи не було. Здавалось, що все провалювалось, ніде не зачепившись.

Грошей до зарплатні, яку ми отримали більше ніж через місяць, не вистачало. Останній тиждень ми їли лише каші з рештки круп.

Ставлення до заробітчан

Відчували ми себе третьосортними. Мову веду виключно про мережу, в яку нас влаштували. На складі працювали дві групи найманців – поляки й українці. Полякам працівники складу віддавали ліпший товар, який швидше розходився. Нам же, українцям, те, що залишиться.

Проте серед них знаходились і ті, хто і до нас ставився добре. Таких були одиниці.

Поляки мали шафи для переодягання, ми ж – ні. Тому постійно ходили у робочій формі, так мали йти містом, заходити в магазини й ловити на собі постійні погляди місцевих.

Керівник нашої агенції, поляк, загалом ставився до нас, як до рабів. Змушував працювати понаднормово. Після основного складу, де ми дуже виснажувались від фізичної роботи, відправляв на склад-підробіток. Коли хтось не йшов на підробіток, він приїздив у будинок, грюкав у двері кімнати тих “прогульників” і голосно кричав. Йому було все одно, що можливо хтось відсипається після нічної зміни. Одного українського заробітчанина дозволив собі навіть штовхнути за суперечку у відповідь.

Всім, хто відмовлявся йти на склад-підробіток, чи просто фізично не мав сил вийти на основний склад, він давав 15 хвилин на збори, – мовляв, звільнені. Решті говорив: “На ваше місце у мене 20 бажаючих. Хто не працюватиме, як я кажу, їдьте в Україну”, – тільки польською нецензурною мовою. І він говорив правду. Як тільки хтось тікав чи він когось виганяв, за півгодини привозив нових працівників, теж українців.

За весь час, що були в Польщі, людиною я відчула себе лише раз, коли ми повертались додому. Я одяглась у свій одяг, а не робу, нафарбувалась, привела в порядок нігті, що раніше було даремною тратою часу через специфіку роботи.

Ми поїхали у Варшаву і подивились на Старе місто польської столиці. На нас ніхто не косив поглядами, ми відчували себе звичайними туристами.

Підсумки

У Польщі ми побули менше ніж півтора місяці, але ті дні були найдовшими в моєму житті. За весь цей час наші спроби знайти іншу роботу були марними. Ми постійно писали своєму посереднику, але він запропонував лише одну вакансію, й ту сумнівну.

Ми ледь дочекались своєї зарплатні. Її затримали на 3 дні, для нас то була вічність з “діркою в кишені”. Заплатили нам за робочі дні березня аж 23 квітня – всього близько 1300 злотих на двох. Щоб отримати квітневу, нам слід було пропрацювати до 20-х чисел травня. Окрім того, як з’ясувалось потім, з квітневої зарплатні мали вирахувати за форму, права на керування електричними роклами та транспорт, який нас возив на склади, ну й звісно оренду житла.

Отримавши гроші, ми постали перед вибором: тікати з того пекла в іншу місцевість на пошуки роботи чи їхати додому. Ми обрали останнє, оскільки для пошуків потрібно було витрати кошти на дорогу, знайти собі нове житло й оплатити його, витрачати гроші на харчування, але ж невідомо скільки часу на це пішло б.

Окрім того, через важку працю в мене виникли проблеми зі здоров’ям, працювати фізично я вже не могла. А для таких, як ми, для початку за кордоном лише такі варіанти. Коханому у той час знайомі запропонували хороший варіант роботи в Полтаві. Тож зароблене ми витратили на дорогу додому, привезли з собою гостинців, лишилось дещо і на прожиток.

Нині ми живемо у Полтаві, орендуємо квартиру, обоє маємо стабільну роботу. Попри те, що інколи не вистачає на все необхідне, навчились радіти тому, що маємо.

Читайте також: Польща готова дати 10 мільйонів доларів на реконструкцію замку на Тернопільщині.

Джерело.

 

Загрузка...

Related Post