— Оксано, ну а чому це я раптом маю розв’язувати твої проблеми? Мені й самому кошти потрібні, знаєш.
— Ми ж разом.
— І що з того? Ти ж мені не дружина, — кинув Артем так буденно, ніби це було щось само собою зрозуміле.
Цей момент став для мене переломним, наче хтось різко вимкнув світло в кімнаті, де я почувалася в безпеці. Я стояла там, намагаючись стримати сльози, які підступали до очей, і розуміла, що все, що я вважала нашим спільним життям, було лише ілюзією.
Але давайте я розповім усе з початку, від першої особи, як це все почалося і як дійшло до такого.
Мене звуть Оксана, і я завжди була дівчиною, яка вірить у справжні почуття. Ми з Артемом познайомилися ще в шкільні роки.
Жили в сусідніх будинках, ходили до одного класу, гралися на одному подвір’ї. Він був тим хлопцем, який завжди міг розсмішити, з його жартами і легкістю в спілкуванні.
Пам’ятаю, як на випускному вечорі він запросив мене на танець, і ми крутилися під музику, ніби весь світ навколо зник.
Тоді я подумала: “Ось воно, справжнє”. Після школи ми розійшлися на деякий час — я пішла вчитися на бухгалтера в коледж, він влаштувався на роботу в автосервіс.
Але доля звела нас знову на святкуванні дня народження спільного друга. Ми розговорилися, згадали старі часи, і незабаром почали зустрічатися.
— Оксано, ти така ж гарна, як і в школі, — сказав він тоді, посміхаючись своєю фірмовою усмішкою. — Давай спробуємо? Ми ж завжди були близькими.
— А чому б і ні? — відповіла я, відчуваючи, як серце б’ється швидше. — Життя коротке, треба пробувати.
Так почалися наші стосунки. Спочатку все було ідеально: прогулянки парком, вечері в маленьких кафе, де ми ділилися мріями.
Артем мріяв про власний бізнес, я — про міцну родину. Через рік ми вирішили жити разом. Він мав свою квартиру, успадковану від бабусі, тож я переїхала до нього.
“Це ж зручно, — казав він. — Навіщо витрачати гроші на оренду?” Я погодилася, бо вірила, що це крок до чогось серйознішого.
Але з часом все змінилося. Я працювала в офісі, з дев’ятої до шостої, а ввечері поверталася додому і бралася за хатні справи.
Готувала обіди, прала, прибирала. Артем теж працював, але його графік був гнучкішим — три через два. Він любив, щоб усе було ідеально: сорочки випрасовані з обох боків, підлога блищала, а на вечерю щось смачне.
— Оксаночко, ти ж завтра вільна? — запитував він часто в п’ятницю ввечері.
— Так, а що? — відповідала я, вже здогадуючись.
— Підвези мене на роботу зранку. Хочу виспатися в машині. Вчора допізна грав у комп’ютерні ігри з хлопцями, завтра буду як зомбі.
— Можна ж на маршрутці. — намагалася я відмовитися вперше.
— Ну ти що, сонечко? Там натовп, хтось галасує, ще й стояти доведеться. А ти ж мене любиш, правда?
І щоразу він переконував мене так логічно, що я почувалася егоїсткою, якщо відмовляла. “Він же втомлюється на роботі, — думала я. — Це дрібниця для мене”.
Тож я вставала рано, відвозила його, а потім поверталася і намагалася надолужити сон. Але часто замість відпочинку йшла на ринок за продуктами чи прибирала.
Моя мама, пані Галина, завжди була скептично налаштована до наших стосунків. Вона жила в сусідньому місті, і я їздила до неї раз на місяць. Кожного разу вона заводила розмову про майбутнє.
— Доню, ви вже два роки разом. Де пропозиція? Ти живеш у нього, доглядаєш за домом, готуєш, а що отримуєш натомість?
— Мамо, не все ж грошима міряється. Ми любимо одне одного.
— Любов — це добре, але відповідальність важливіша. Чоловік має бути готовий взяти на себе турботу про жінку і дітей. А якщо щось трапиться? Ти йому ніхто за документами. Візьми приклад з сусідки Олени: її чоловік після її недуги хотів піти, але суд зобов’язав допомагати, бо вони були одружені. Вона отримує хоч 3000 гривень щомісяця. А ти? Якщо Артем вирішить піти, ти залишишся ні з чим.
— Я живу в його квартирі, мамо. Це ж щось означає.
— І що? Знімала б кімнату за 6000-7000 з комуналкою. Зате не витрачала б стільки часу на обслуговування. Ти працюєш, як і він, продукти купуєте навпіл, а ввечері ще біля плити стоїш. За що?
— Мамо, не говори так про Артема. Ми одружимося, рано чи пізно. Яка різниця?
Вона лише хитала головою, бурмочучи щось про моїх “рожевих окулярах”. Кожна така розмова засівала в мені сумніви, але я відганяла їх. “Він мене любить, — повторювала я собі. — Просто не поспішає”.
Повертаючись додому, я намагалася завести розмову про шлюб.
— Артеме, ми вже третій рік разом. Може, варто офіційно оформити?
— Оксано, а яка різниця? Штамп у паспорті нічого не змінює. Дивись, скільки пар одружилися і розлучилися за цей час. Навіщо бігати туди-сюди?
— То ти вже плануєш розлучатися? — обурилася я.
— Не перекручуй. Я якраз не хочу розлучатися. Одружуся, коли будемо впевнені, що це назавжди. В радості і в біді, в багатстві і в бідності.
— Гаразд, розумію.
— Ти в мене розумниця, — усміхався він. — До речі, ти казала про пиріг з грибами? Зроби, будь ласка.
Він обожнював смачну їжу. І чисті сорочки. І порядок у домі. А ще — мою допомогу в дрібницях. Я робила все, бо вірила, що це інвестиція в наше майбутнє.
Одного разу, під час слизької погоди взимку, я посковзнулася на тротуарі. Ноги залишилися цілими, але передній зуб надколовся навпіл. Було неприємно, але більше дратувала думка про витрати.
Три дні тому ми купили новий телевізор — Артем загорівся ідеєю дивитися футбол на вигнутому екрані. Я вийняла останні заощадження, щоб внести свою частку. “Почекаймо, — казала я. — Не зараз”. Але він наполіг, і я поступилася.
Ввечері, коли він повернувся, я одразу запитала:
— Артеме, привіт. У тебе є гроші?
— Можливо. Залежить, скільки потрібно і коли повернеш.
Слово “повернеш” зачепило. Я згадала, як він позичає в мене 2000-3000 “до зарплати” і не повертає, бо “ми ж сім’я”. А тепер…
— 10000, може 15000. Дивись, — я посміхнулася, показуючи зуб. — Треба поставити штифт і наростити. Точно не знаю, скільки візьмуть, але треба швидко.
І ось той діалог, з якого я почала. Він відмовив, бо я “не дружина”. Я відчула, як усе всередині стиснулося. Мама мала рацію.
Наступного ранку, коли Артем пішов на роботу, я взяла телевізор і відвезла назад у магазин. Два тижні не минули, тож гроші повернули готівкою. Половину — 15000 — я залишила йому на тумбочці. Потім зібрала речі.
Він повернувся, коли таксист виносив останні сумки.
— Що тут коїться? Де телевізор?
— У магазині. Твоя половина на тумбочці. Мені потрібні були гроші на квартиру, зуб і життя. Раз я тобі ніхто, то переглядаю пріоритети.
— Ти кидаєш мене? Я ж планував пропозицію, обручку вибрав, місце.
— Занадто пізно. Добре, що не одружені — не довелося б з паперами морочитися. Гроші розділила, тобі залишила пральну машину, собі взяла мікрохвильовку і пилосос — за ціною виходить рівно, бо пралка на тобі, а решта з моєї картки.
— Ти серйозно? — вигукнув він, хапаючись за голову.
— Абсолютно. Прощавай.
Я пішла, не озираючись. Увечері він дзвонив, писав: “Повернися, ми все владнаємо”. Але я заблокувала номер. Зняла кімнату за 7000, полагодила зуб за 12000. Почувалася вільною.
Через місяць мама сказала:
— Доню, чула, Артем досі сам. Нікого не знайшов.
— Його проблеми, мамо.
За рік, я зустріла колишнього однокурсника, Вадима. Він був надійним, турботливим. Ми почали зустрічатися.
— Оксано, ти заслуговуєш на щастя, — сказав він на першому побаченні.
— Дякую. Давай не поспішати.
Але через рік він запропонував руку і серце. Ми одружилися. Тепер у нас дім, плани на дітей. Артем, як чула, досі бурчить про мене знайомим: “Забрала мікрохвильовку, навіть їжу не розігрів!”
Додавали, що він намагався знайти нову дівчину, але ніхто не хотів жити на його умовах без зобов’язань. Дівчата приходили і йшли. Були розумніші і прагматичніші від мене, а може й не кохали.
А у нас з Вадимом усе інакше. Гроші спільні і вони не є об’єктом позичок чи підрахунку. Я відчуваю. що Вадим мене любить, піклується і дбає про мене, тож робю усе, аби і він був щасливим.
А Андрій? Хто знає, можливо він і зустріне “ту, єдину”, яка буде жити з ним. Як думаєте, знайде таку?
Головна кратинка ілюстративна.
