Олег був тим далеким родичем, який згадував чомусь про існування своєї рідні лише тоді, коли потрібна була йому якась допомога.
Цього разу, як і в усі минулі рази, чоловік з’явився на порозі квартири Тамари та Дмитра несподівано.
Близько двох років Олег не давав про себе знати та постійно ігнорував спроби подружжя зв’язатися з ним.
Чоловік з дружиною іноді часто йому телефонували, але він, здавалося, й справи з ними мати не хотів.
– Здрастуйте, Тамаро та Дмитре! Як же я радий вас бачити! – З усмішкою промовив чоловік, ледь переступивши поріг.
Дмитро з неприхованим подивом подивився на свого непроханого та несподіваного гостя, але таки посміхнувся йому:
– Доброго дня, Олеже. А я вже думав, що ти за кордоном давно, бо ми ніяк не могли з тобою зв’язатися. Що так несподівано тебе привело до нас? Ні дзвінка, ні повідомлення. Раптом нас не було б удома.
– Ну ви ж удома, значить прийшов я вчасно, – спокійно відповів той. – Поки забрався на четвертий поверх, аж упрів.
Тамара, дивлячись на родича чоловіка, одразу ж зрозуміло, що його візит був не просто так, він щось точно хотів просити:
– Проходь давай. Щось сталося у тебе?
– Чому це в мене обов’язково має щось трапитися? – Невпевнено промимрив родич.
– Просто саме в такі моменти ти з’являєшся у нас на порозі завжди, лише тоді ти приходиш щось у нас просити, – спокійно пояснила Тамара.
Олег впевнено пройшов до зали й всівся на диван. Під його вагою меблі заскрипіли і навіть трохи зрушили з місця.
Втомлено зітхнувши, Олег сказав:
– Так, ти маєш рацію! Може, тобі варто податися в провидці? Справи у нас дуже погані. У нас з дружиною скоро буде дитятко, а грошей зовсім немає на всі ці витрати. Хоч би на перший час щось підшукати.
– У знайомих не питали? Напевно, у вас є ті, хто пару років тому мав маленьких дітей і не віддав нікому дитячі речі? Ми теж колись з Дмитром так робили, – мовила Тамара.
– Є у нас такі знайомі, але речей у них вже нема. Кажуть, що всі роздали, – недовірливо мовив Олег.
Дмитро з Тамарою між собою переглянулись. Вони знали, що допомога Олегові може додати їм проблеми, так завжди чомусь було, але відмовити родичу їм було важко.
Подружжя мало п’ятирічну доньку і після неї в них залишилося ще багато хороших дитячих речей, які лежали поки і вони їх нікому не обіцяли.
– Хіба у вас від дочки нічого не залишилося? – ніби прочитавши думки Тамари, поцікавився Олег.
– Залишилось, але ми самі незабаром плануємо ще одну дитину, тому у нас все зберіглося і ми нікому нічого не віддавали, – пояснила жінка.
– Та ми все з дружиною повернемо в цілості та збереженні! Виручіть нас, будь ласка, ми вам усе віддамо, – став запевняти Олег, бажаючи досягти поставленої мети.
– Гаразд, давай подивимося, чим ми можемо тобі допомогти, – стурбовано зітхнула Тамара.
Цього ж вечора Тамара стала збирати речі для майбутньої дитини родичів.
Вона знайшли старе дитяче ліжечко, яке зберігало про всяк випадок, воно було в гарному стані, адже Тамара всі речі добре берегла, кілька упаковок не розкритих підгузків, одяг для малечі та інші необхідні дрібниці.
Коли все було готове, Тамара показала чоловікові пакети з речами. Олег від того залишився дуже задоволеним побаченим.
Однак він радів доти, доки не помітив на антресолі розібраний дитячий візочок.
– Ого, який класний візок! – із заздрістю промовив він, підійшовши ближче. – Нам би такий, ну вже дуже потрібний і якраз візочок ми ще не купили. А чи можна мені його взяти? Він такий зручний!
Дмитро насупився. Нескромні прохання родича йому зовсім не сподобалися:
– На який час? Зовсім хочеш забрати. Самим ще знадобиться.
– Ну, скажімо, десь на пів року візьму його у вас, потім ми самі купимо, а ваш поверну, обіцяю.
Подружжя задумалося. Коляска була дуже дорогою як у фінансовому плані, так і в духовному, адже цю коляску подарував їй донечці хрещений батько.
Та ще й 5 років тому вона коштувала близько 15 тисяч гривень, а зараз і того дорожча.
Проте відмовити родичеві було незручно, як не є, але ж це не для нього, а для дитяти. Не хотілося псувати стосунки через річ. Тим паче розуміли, що часи зараз важкі, можливості у них немає, а скоро буде дитя.
– Добре, бери. Тільки пам’ятай, що за пів року ти нам її повертаєш.
Олег радісно, звісно, кивнув і забрав коляску разом із рештою речей.
Як і очікувалося, тільки він покинув квартиру подружжя, як зник з поля зору.
Минув місяць, потім другий, третій. Пів року пролетіли непомітно.
За цей час подружжя ще декілька разів набирало його, намагалося додзвонитися і дізнатися, як справи, та й про речі запитати його. Але все марно, родич телефон і не брав.
Одного ранку Дмитро отримав повідомлення від свого троюрідного брата Олега, яким той йому був:
“Привіт, Дмитре! Пам’ятаєш той візок, що я у вас взяв? Так от. Дружина гуляла з дитиною і залишила її біля магазину на пару хвилин і хтось її просто забрав. Уявляєш? Вони вийшли з магазину, а її вже немає. Тому віддати мені тобі немає чого”.
Дмитрові стало неприємно. Проте вирішив не починати суперечку і не вимагати у Олега відшкодування збитків.
Про те, що візок вони більше не побачать, чоловік повідомив Тамарі відразу.
Та трохи засмутилася, але потім вирішила махнути рукою, якщо вже нічого не можна повернути.
Проте за місяць сталося те, чого зовсім ніхто не очікував. Жінці надійшло повідомлення від Ольги, дружини Олега.
Ні, вона зовсім їй не дякувала, жінка знову просила про послугу:
“Доброго дня, Тамаро! Ми тут з Олегом вирішили продати свою машину. Може, ти знаєш когось, кому потрібен автомобіль?”
До повідомлення додавали посилання на оголошення.
Тамара просто вирішила подивитися оголошення.
Коли вона перейшла за посиланням, то зауважила, що Ольга багато чого ще продає там.
З цікавості вона відразу відкрила усі інші її оголошення і одразу натрапила на знайому річ – свою коляску.
Вона була виставлена на продаж за 10 тисяч гривень.
Побачене викликало в Тамари гнів та розчарування.
Жінка знайшла старий чек на купівлю коляски, адже оскільки вона була дорога і фірмова, то кум її подарував з чеком, якщо буде несправна, то можна повернути чи відремонтувати по гарантії і чек в них і досі зберігся, та зробила з нього фотографію.
Потім вона відправила своєму родичу повідомлення:
“Олеже, подивися уважно на цю фотографію. Ви з Ольгою дуже дешево продаєте нашу коляску, всього 10 тисяч гривень просите, а вона коштувала значно дорожче”.
Олег прочитав повідомлення від Тамари, то видно було.
Олег знав, що це означає кінець їхнім дружнім стосункам. Поглянувши на фотографію чека, він зрозумів, що справа недобра.
Спочатку чоловік хотів проігнорувати її повідомлення, але зрозумів, що вдати, ніби нічого не сталося, тепер неможливо.
Він трохи почекав, але потім таки набрав номер телефону Дмитра:
– Привіт, Дмитре! Слухай, тут ось що трапилося. Я, звісно, розумію, що ти можеш подумати, але це непорозуміння якесь.
– Непорозуміння? Ти хочеш сказати, що випадково виставив на продаж наш візок? – Голос Дмитра звучав холодно і сухо.
– Ні, ну чому одразу так? Справа в тому, що Ольга сама щось там сплутала. Я взагалі про це не знав, а вона думала що не потрібно повертати, щось так закрутилося, що я й сам не знаю, як же це вийшло саме так. Але ми знайдемо гроші, щоби компенсувати вам втрату. Обіцяю!
– Це твоя дружина продає коляску? І ти не знав? Ти серйозно? Ти ж мені розповідав казку про те, що її хтось забрав. – Роздратування Дмитра наростало з кожною хвилиною.
– Так, так, точно! Я дізнався про це лише вчора. Я їй сказав, що треба було спочатку спитати тебе, але вона сказала, що вирішила, ніби вона вам уже не потрібна. Її вже купили, на жаль. Але я все виправлю. Я знайду гроші та поверну вам. Обіцяю! – благаюче промовив Олег.
– Гроші знайдуться, але довіри між нами більше не буде. Ти сам це розумієш, правда? – Дмитро відчув себе обманутим.
– Дмитре, пробач мені. Я справді не хотів, щоб так вийшло. Адже ми родичі, ти маєш зрозуміти і пробачити, це ж просто річ, – голос чоловіка тремтів.
– Родичі? Ті, що поважають один одного і тримають слово? Ти сам показав, яким родичем є для мене. Більше жодних прохань, жодних візитів. Все закінчено, – рішуче заявив Дмитро і вимкнув телефон.
Після цієї розмови Олег більше не давав себе знати і не повернув подружжю ні копійки за їх коляску.
До речі, він і не збирався нічого повертати, а просто хотів відтягнути час, щоб усе забулося.
Дмитро та Тамара зробили для себе висновки, що деякі люди залишаються близькими лише на словах, а насправді їхні інтереси можуть бути діаметрально протилежними.
Іноді краще чужій людині допомогти, адже вона і подякує, і цінуватиме цю допомогу, ніж з родичам своїм зайти? А ви як гадаєте: не варто допомагати родичам, бо матимеш лише проблеми через це?
Фото ілюстративне.
