Весілля було в розпалі. Ближче до півночі музики заграли давню обрядову мелодію — настав час дарування. Староста, кремезний дядько в вишиванці, вийшов на середину залу, стукнув палицею об підлогу і загукав на весь намет: — Ану, люди добрі, тихіше! Зараз родина молодої буде обдаровувати дітей! Подивіться, як мама дарує! Оксана, втираючи сльози радості, разом із родичками винесла величезні пухові перини, подушки в білосніжних наволочках, вовняні пледи, дорогі постільні комплекти. Василь Михайлович поклав на тацю товстий конверт і голосно сказав: — Дарую вам, діти, на перший час, а весною поїдемо в салон і виберемо вам нову машину, щоб було чим до батьків у гості їздити! Потім пішли хресні, дядьки, тітки — несли килими, кришталеві сервізи, мікрохвильовки, конверти з доларами й гривнями. А далі настала черга самої Мар’яни. Вона взяла красивий плетений кошик, у якому лежали її подарунки для нової родини, і підійшла до столу, де сиділи батьки Андрія. Свекрусі вона подала вишиту власноруч сорочку, і отець Петро тепло подякував, поцілувавши її в чоло. Тіткам і сестрам Андрія роздала гарні хустки й вишиті рушники. А потім взяла невелику оксамитову коробочку синього кольору і простягнула свекрусі. — Це вам, мамо, від щирого серця. Носіть на здоров’я. У наметі на мить стихла музика — гостям було цікаво, що ж багата невістка подарувала попаді. Ганна взяла коробочку, повільно відкрила кришку і зазирнула всередину. Усі за сусіднім столом завмерли. Брови свекрухи повільно поповзли вгору, а кутики губ зневажливо опустилися вниз
Мар’яна сиділа на краю високого двоспального ліжка в чужій, занадто холодній кімнаті, обхопивши себе
– Це прикол такий? – Богдан вигнув брову, перевівши погляд на дружину. – Софіє, ти жалілася, що твій старий погано тягне? Так я тут до чого?
Коли Марта Петрівна переступила поріг доньчиної квартири, у коридорі пахло смаженою цибулею, розлитим енергетиком
Через двадцять п’ять років я досі іноді думаю, як би склалося моє життя, якби того дня я не пішла на його весілля…
Через двадцять п’ять років я досі іноді думаю, як би склалося моє життя, якби
У сорок років вона мала власну квартиру, успішну кар’єру й минуле, про яке нікому не розповідала
– Олено Сергіївно, ми гроші збираємо на подарунок Соломії. Вона сьогодні донечку народила! Олена
У неділю ввечері Марта почала поглядати на годинник десь о пів на восьму. Вона приготувала діловий костюм на ранок, склала в папку потрібні папери і сіла біля вікна з книжкою, прислухаючись до шуму двигунів у дворі. Минула восьма. Потім дев’ята. Темрява за вікном стала густою, ліхтарі освітилі мокрий після вечірнього дощу асфальт, а знайомого силуету машини все не було. О пів на десяту Марта не витримала і набрала номер сестри. Довгі гудки тягнулися повільно. Лише наприкінці виклику почувся бадьорий голос Дарини, а на фоні грала весела музика і чувся сміх Сашка. — Алло, Мартусю! Ми вже їдемо, не хвилюйся. — Де ви зараз? Чому так пізно? — Та трохи затрималися, заїхали до знайомих по дорозі, слово за слово — і час пролетів. — Дарино, мені вранці вставати о шостій. Коли ти будеш біля мого будинку? — Думаю, ближче до півночі. Ти лягай спати, не чекай мене. Я ключі через охоронця на парковці передам або в поштову скриньку закину, як домовлялися. Марті це дуже не сподобалося. Їхати вночі незнайомою трасою після дощу було небезпечно, та й чекати до ночі не хотілося. Але влаштовувати сварку по телефону, коли в салоні сидить дитина, вона не стала. — Добре, тільки напиши, як приїдеш. І будь уважна на дорозі
— Ти серйозно зараз запитуєш, чому я стою посеред порожнього двору о сьомій ранку
Дорогою додому Ірина зайшла в невелику крамницю біля під’їзду. Купила пачку домашнього сиру, свіжу булочку з корицею і два рум’яні яблука. Продавчиня, привітна жінка її років, глянула на скромний кошик і усміхнулася: — Щось ви сьогодні зовсім потроху берете. Зазвичай жінки у вихідні цілі пакети продуктів додому несуть. — А я тепер живу сама, — спокійно відповіла Ірина і сама здивувалася тому, як легко і радісно прозвучали ці слова. — Мені багато не треба. Вона вийшла з крамниці, неквапливо йшла знайомою доріжкою до свого під’їзду і раптом спіймала себе на тому, що тихо наспівує. Ледь чутно, мелодію давньої пісні, яку любила ще її бабуся. Голос трохи тремтів від прохолоди, але вона знову співала. А отже — нарешті почала жити по-справжньому
— Іринко, ну скільки можна вже? У мене від твого постійного невдоволення вже голова
Стіл накрили просто, але зі смаком. Замість заморських делікатесів Ярослава запекла домашню качку з яблуками, зробила традиційний салат з буряком та оселедцем, нарізала домашньої ковбаси, яку передали її батьки із села, і поставила миску з квашеними огірками та помідорами. Усе було свіжим, ароматним і приготованим з душею, але без жодного натяку на розкіш. Рівно о восьмій вечора пролунав дзвінок у двері. Першою до передпокою зайшла Людмила Іванівна. Вона йшла поважно, тримаючи спину рівно, немов королева, яка завітала оглянути свої володіння. За нею зайшов Денис, тримаючи в руках кілька яскравих пакунків, а замикала ходу Марта. Марта була вбрана у нову блискучу сукню, яка переливалася при світлі люстри, і тримала в руках маленьку сумочку. Вона одразу ж окинула поглядом вузький коридор і ледь помітно усміхнулася. — Добрий вечір усім! Ох, ну і завірюха надворі, ледве доїхали, — голосно промовила Марта, знімаючи пухнасту шубку. — Ярославко, а чого ти така втомлена? Знову на роботі затрималася? А ми з Денисом цілий день відпочивали, ходили на масаж та в лазню. Перед святами треба себе балувати, бо інакше навіщо взагалі працювати? Ярославні було двадцять дев’ять років, і виглядала вона чудово, незважаючи на те, що весь день провела біля плити. Вона спокійно усміхнулася невістці і допомогла зняти верхній одяг свекрусі. — Добрий вечір, Людмило Іванівно. Проходьте, будь ласка, до кімнати, скоро будемо сідати за стіл
— Ти точно певна, що хочеш це зробити? Бо мама ж нам цього так
Ой, Зоряно, зовсім ти чоловіка не бережеш! Не цінуєш його, — докірливо похитала головою свекруха, відкладаючи виделку на край тарілки. Суботня сімейна вечеря в невеликій, але світлій і затишній кухні Зоряни та Дмитра давно стала непорушною звичкою. Цю традицію запровадила не стільки сама господиня, скільки Людмила Іванівна, яка щиро вірила, що родина мусить бодай раз на тиждень збиратися разом за одним столом. Зоряна зазвичай не сперечалася. Свекруха приходила не з порожніми руками — приносила ще теплий домашній пиріг з яблуками та корицею, діти тішилися бабусиним гостинцям, а Дмитро ставав трохи говіркішим. Та цієї суботи в повітрі висіла дивна напруга. Вона відчувалася в кожному погляді, у кожному незграбному русі, ніби перед літньою грозою, коли вже чути грім, а перші краплі ще не впали на землю. Дмитро сидів на чолі столу, опустивши плечі. Минуло всього кілька днів відтоді, як він залишився без роботи, але ці дні змінили його до невпізнання
— Ой, Зоряно, зовсім ти чоловіка не бережеш! Не цінуєш його, — докірливо похитала
Скільки грошей ти зняв із моєї картки? — запитала Ярослава Іванівна твердо. — Мамо, ну… — Скільки? Він кілька секунд мовчав, дивлячись у підлогу, а потім тихо видавив: — Я в борг узяв. Нам із Христиною терміново потрібні були гроші на перший внесок. Ми хочемо оформити виплату на двокімнатну квартиру в новому районі. Я все поверну. Навіть більше віддам. — Усе взяв? — Ну… усю пенсію за ці чотири місяці. І ще… ще з твоїх заощаджень трохи зняв. Із тих, що ти відкладала. У кімнаті запала тиша. Я дивилася на свекруху і хвилювалася, щоб у неї зараз не підскочив тиск. Але вона сиділа дуже рівно, лише пальці міцно стискали край вовняної ковдри. — На чорний день, — тихо промовила вона нарешті. — Я двадцять років відкладала з кожної пенсії потроху. Щоб вам із Оленкою не довелося витрачатися, коли мене не стане. Щоб ти, синку, не бігав по знайомих і не позичав. А ти ці гроші витратив на нове житло для чужої жінки. — Мамо, я ж сказав, я все поверну… — Помовч хвилину. — Вона повернула голову до мене. — Оленко, ти про це знала?
— Ти йдеш до іншої, а свою немічну матір залишаєш на мене за копійки?
Та куди ж ми її в ту бетонну коробку візьмемо, Василю? Там же ремонт свіжий, шпалери дорогі! — голос Ірини тремтів від роздратування, коли вона вкотре перечепилася через руду собаку, несучи до вантажівки коробку з кришталевим посудом. — Іро, та вона ж нам як дитина була вісім років. Як же ми її тут саму покинемо? Напризволяще? — тихо запитав Василь, опустивши погляд і поправляючи ремені на старих меблях. — Ой, не починай оце своє! Собака дворова, звикне. Он людей навколо повно, хтось та підгодує. А в квартирі їй місця немає, та й вигулювати її нікому. У нас тепер нове життя починається, без оцих сільських звичок! — відрізала жінка і швидким кроком пішла назад до хати, де ще залишалися останні пакунки. Руда собака на ім’я Лада стояла посеред розритого, захаращеного подвір’я і розгублено дивилася то на господаря, то на господиню. Вона відчувала щось недобре. Повітря пахло не звичним домашнім затишком, не свіжим хлібом і не димком із літньої кухні, а пилом, чужими людьми і тривогою. Зазвичай, коли господарі кудись їхали, вони зачиняли хвіртку на важкий засув, а Лада залишалася головною на господарстві. Вона чесно відпрацьовувала свою миску каші: гавкала на перехожих, ганяла сусідських котів і радісно зустрічала Василя ввечері, коли той повертався з роботи. Але сьогодні все було інакше. З самого ранку у дворі метушилися чужі чоловіки, виносили шафи, дивани, знімали навіть фіранки з вікон. Хата, в якій Лада виросла з маленького незграбного цуценяти, на очах ставала порожньою, холодною і чужою
— Та куди ж ми її в ту бетонну коробку візьмемо, Василю? Там же

You cannot copy content of this page