У нас? Мамо, ти бачила нашу квартиру? Тут же розвернутися ніде! Як ми всі вчотирьох тут помістимося? — Дуже просто, — буденним тоном відповіла Людмила Іванівна, ніби все давно було вирішено. — Ти перейдеш у мою кімнату. Поставимо тобі розкладне крісло біля вікна, місця вистачить. А вашу з Маринкою велику кімнату віддамо молодим. Треба ж людям десь будувати сім’ю. Дарка дивилася на матір із сумішшю подиву та образи. Їхня двокімнатна квартира була зовсім невеликою. Кімната,в якій вони жили з Маринкою, була трохи просторішою, там стояли два ліжка, шафа та письмовий стіл. Мамина ж кімната була зовсім крихітною — там ледве вміщалися диван, стара стінка та телевізор. Якщо поставити туди ще одне спальне місце, до вікна доведеться пробиратися боком. — Тобто ти пропонуєш мені переїхати на розкладне крісло, щоб поселити в нашій кімнаті Юрка Ковальчука? — тихо перепитала Дарка, відчуваючи, як усередині все закипає. — Мамо, ти при своєму розумі? Я тут прописана, у мене, між іншим, рівна частка в цій квартирі, так само як у тебе і в Марини. І я категорично проти того, щоб у нашому домі жив сторонній чоловік. Якщо Марина вирішила вийти за нього заміж, нехай вони знімають житло. Дорослі люди мають самі відповідати за свої вчинки
— Ти просто не можеш пережити, що в мене нарешті буде своя сім’я, а
Невістко! Ти знову мої черевики під шафу засунула? Я вже десять хвилин не можу їх знайти, на ранкову прогулянку запізнююся! — голос Галини Петрівни пролунав у ранковій тиші надто гучно й вимогливо. Ірина стояла на колінах біля балконних дверей і повільно витирала ганчіркою калюжу, яку залишив їхній старий рудий кіт Мурчик. Вона навіть не підняла очей на свекруху. — Я нічого нікуди не засовувала, Галино Петрівно. Вони самі туди закотилися, коли ви вчора пізно ввечері ходили на кухню пити воду і перечепилися через них у темряві, — відповіла вона рівним голосом, віджимаючи ганчірку над пластиковим відром. Усередині в неї в цей момент ніби натягнулася якась невидима нитка. Та сама нитка, яка роками трималася на чесному слові, а тепер от-от мала обірватися. — Ну так, звісно. У нашій хаті речі самі по собі ходять. А я, виходить, ще й винна в тому, що у власному домі не можу нічого знайти зранку, — буркнула свекруха, смикнувши дверцята старої шафи в коридорі так, що завіси жалібно скрипнули. У її голосі вже відчувалася та знайома суміш образи і впевненості у власній правоті, яку вона плекала роками
— Невістко! Ти знову мої черевики під шафу засунула? Я вже десять хвилин не
Максиме! Олесю! Ходіть сюди, є важлива розмова, — покликала свекруха гучно, пройшовши одразу у вітальню. Максим відклав ноутбук і підвівся. Олеся вимкнула газ, поклала лопатку на тарілку і вийшла до вітальні. — Мамо, щось трапилося? — стривожено запитав Максим, дивлячись на розчервонілу матір. Людмила Степанівна поважно сіла на великий м’який диван, який Олеся колись довго вибирала і оплачувала частинами зі своєї зарплати. Свекруха розправила спідницю, глибоко вдихнула і урочисто оголосила: — Трапилася чудова подія! Мій Дмитро одружується! Вчора вони з Мар’яною подали документи. Ви ж знаєте, яка Мар’яна дівчина — з дуже порядної, заможної родини, її батько має великий будівельний бізнес. Розпис уже завтра, по-тихому, для своїх, а на вихідних буде гарна гостина в ресторані. Добре, що знайомі допомогли все оформити швидко. Молоді хочуть швидше почати спільне життя. — Щиро вітаю, — привітно усміхнулася Олеся. — Дуже рада за Дмитра. Нехай будуть щасливі. — Не поспішай радіти, Олесю, — різко змінила тон Людмила Степанівна, і її погляд одразу став сухим і холодним.— Тут є одне серйозне питання. Мені перед сватами соромно бути не може. У Мар’яни запити високі, її батьки одразу поцікавилися, де молодята житимуть. Не в орендовану ж тісну комірчину мені сина відправляти. Тому я вже все вирішила. Вона зробила паузу, пильно глянула на старшого сина і твердо сказала: — Звільняйте квартиру
— Мої любі! Збирайте речі до завтрашнього обіду, бо в брата весілля, і молоді
Добре, Галю. Якщо ти не хочеш віддавати свою частку просто так, продай її мені. Я викуплю. Галина уважно подивилася на брата. Така розмова була вже набагато ближчою до реальності. — І скільки ти готовий запропонувати? — запитала вона. Степан назвав суму. Вона була майже вдвічі меншою за реальну вартість такої частки на ринку. Навіть з урахуванням того, що будинок старий, сама земля в цьому місці коштувала значно дорожче. Галина не обурилася і не почала сперечатися. Вона лише тихо запитала: — Звідки взялася саме така цифра, Степане? — Ну як звідки, — знизав плечима брат, трохи відводячи погляд. — Я ж роблю знижку на те, що в тебе залишається бабусина хата. Ми ж родичі, не чужі люди. — Ми знову повернулися до бабусиної хати? — усміхнулася Галина без тіні злості. — А куди вона поділася? Вона є, ти нею користуєшся. — Тоді й моя частка тут нікуди не подінеться. Я нею теж користуюся. — Ти просто хочеш витиснути з мене максимум, — роздратовано кинув брат. — Поводишся як чужа людина. — Ні, Степане, — твердо відповіла
— Галино! Якщо тобі вже дісталася бабусина хата, то перепиши свою частку в нашому
Мама вранці зателефонувала. Каже, передають затяжні зливи на цілий тиждень. Якщо ми сьогодні картоплю не викопаємо, вона вся зогниє в землі. Весь урожай піде нанівець. Ти хочеш, щоб мама взимку без власних запасів залишилася? — Але ж у неї є сусіди, можна когось попросити допомогти за невелику плату, — спробувала заперечити я. — А цей день більше ніколи не повториться. — Ой, не вигадуй, — зітхнув Богдан. — Навіщо витрачати зайві кошти, коли в неї є дорослий син? І взагалі, у тебе ж тато на машині, він усе одно збирався приїхати. Ось нехай тебе й відвезе додому. А я ввечері повернуся, привезу свіжої картоплі, приготуєш щось смачненьке. Усе, мені ніколи розмовляти, я вже за містом, під’їжджаю до села. У слухавці почулися короткі гудки. Я опустила руку з телефоном і ще кілька хвилин просто дивилася у вікно. Дивне відчуття порожнечі розливалося всередині. Здавалося, що в цей момент між мною та чоловіком виросла невидима, але дуже міцна стіна. Він поставив на одну шальку терезів першу зустріч із власною дитиною, а на іншу — мішки з городиною. І вибір зробив не на нашу користь. У двері палати легенько постукали. На порозі з’явилася привітна медсестра в охайному блакитному костюмі. — Ну що, матусю, ви вже зібралися? — усміхнулася вона. — Ваші рідні вже внизу, у залі очікування. Молодий тато, мабуть, уже весь хвилюється, місця собі не знаходить! Я спробувала усміхнутися у відповідь, хоча на душі було неймовірно гірко
— Іринко, ти ж доросла жінка, навіщо ті повітряні кульки, якщо в селі городина
А я свою двокімнатну квартиру біля парку продала! — з викликом випалила свекруха. — Так-так, голубко,продала і ні краплі не пошкодувала! Чого мені самій у старій панельній багатоповерхівці віку доживати, коли в єдиного сина таке просторе обійстя стоїть? Ми з Богданчиком і Зорянкою тепер однією дружною родиною під одним дахом житимемо! — Ви продали свою єдину квартиру? — Дарина остовпіла від подиву. — І вклали все до крихти в перебудову цього будинку? — Не цього, а синового! — розсердилася свекруха і тупнула ногою по новій плитці. — Я тут капітальне оновлення затіяла! Стару підлогу на першому поверсі зірвали, дорогу плитку поклали! Кухонні меблі сучасні під саму стелю замовили, стіни декоративною штукатуркою оздобили! — І коли ви тільки встигли все це провернути? — А мені хлопці-майстри за три тижні все зробили як лялечку! — гордо заявила Галина Степанівна. — Я за швидкість щедро доплатила! Усе, що за свою квартиру виручила, просто бригадирові в руки готівкою віддала! — Просто готівкою? — перепитала Дарина, не вірячи власним вухам. — Без жодного договору та розписки? — А навіщо мені зайві папірці? — пирхнула свекруха
— Ти чого тут ручку смикаєш, голубко? Замок ми ще вчора вранці поміняли! —
А де у нас лежать великі святкові тарілки? Ті, що дістаємо лише на Великдень або на дні народження? Я завмерла в передпокої з ключами в руках, саме допомагала молодшому синові зав’язати шнурівки на кросівках.До виходу з дому залишалося хвилин двадцять, ми поспішали на спортивну секцію. — У нижній шафі, з правого боку, — відповіла я автоматично, але всередині одразу щось йокнуло. — А навіщо вони тобі посеред суботнього ранку? Мій чоловік Богдан якось занадто швидко розвернувся і пішов на кухню. Він не відповів, лише знизав плечима, ніби йшлося про звичайну сільничку. А за мить його телефон, який лежав на кухонному столі, тихо бренькнув і засвітився. Я випадково кинула оком на екран. Там висвітилося повідомлення від його матері: «Ми вже виїхали, за пів години будемо у вас». Я повільно підійшла до столу, глянула на Богдана, який уже діставав із шафи ті самі великі тарілки, і спокійно запитала: — Богдане, а кого це ти сьогодні чекаєш? Він затримав погляд на тарілках на якусь секунду, ніби підбирав правильні слова, щоб усе прозвучало максимально буденно. — Та мама з сестрою, може, заїдуть ненадовго, — сказав він так, ніби це найменша дрібниця у світі. У нашій родині слово «може» з вуст чоловіка давно мало зовсім інший зміст. Воно означало лише одне: усе вже вирішено, домовлено й погоджено без моєї участі, а я дізнаюся про це в останню чергу, коли гості вже стоять на порозі
— А де у нас лежать великі святкові тарілки? Ті, що дістаємо лише на
– Ти хоч розумієш, що наробив? – запитала Марія. – Ми орендуємо квартиру. У нас маленька дитина. До моїх випускних іспитів три місяці. За що ми житимемо?
– Тарасе, скажи, що ти цього не зробив. Марія стояла посеред кухні, тримаючи в
Мамо, привіт! Може, завтра ввечері десь посидимо разом? Повечеряємо, поговоримо спокійно, — запропонував Богдан якимось надто бадьорим, трохи неприродним голосом. Я одразу насторожилася. — Богданчику, у вас усе гаразд? Діти здорові? З Іринкою не посварилися? — Та ні, мамо, все добре, не хвилюйся. Просто давно не бачилися без поспіху, хочу дещо обговорити. Я поклала слухавку і замислилася. Востаннє син так офіційно запрошував мене в заклад років п’ять тому, коли збирався міняти старе авто на нове і хотів почути від мене тверезу пораду, чи варто влазити у велику позику. Тоді ми довго рахували, зважували всі за і проти, і він таки послухався, зачекав пів року і купив машину без зайвих боргів. Тож у п’ятницю я дістала з шафи свою улюблену світлу блузку з вишивкою на комірці, акуратно вклала волосся, підфарбувала губи і рівно о сьомій вечора вже переступала поріг затишного міського ресторанчика. Богдан уже чекав за столиком біля великого вікна. Перед ним стояла склянка води, до якої він навіть не торкнувся,а сам він напружено щось гортав у своєму телефоні, час від часу хмурячи брови. — Добрий вечір, синку. Чого ти такий заклопотаний? На роботі завал? — запитала я, сідаючи навпроти
— Мамо, тільки Іринці ані слова, добре? — тихо попросив мій син Богдан, ледь
Мамо! А що ви робите у моїй шафі? — спитала я тихо, стоячи на порозі спальні. Свекруха навіть не здригнулася. Вона спокійно поставила назад на полицю картонну коробку з-під зимових чобіт, поправила стос свіжих рушників і повернулася до мене. На її обличчі не було й тіні збентеження, лише звична вчительська суворість. — Я шукаю ту в’язану кофту, Ганно. Ту, що ти влітку брала на город, — рівним голосом відповіла Тамара Петрівна. — У коробці з-під взуття? — я притулилася плечем до одвірка, намагаючись опанувати себе. — А хто тебе знає, куди ти могла її засунути, — знизала плечима вона, поправляючи комірець своєї бездоганно випрасуваної блузки. — У тебе в шафі такий лад, що без підказки не розберешся. — Цю кофту я віддала вам ще наприкінці серпня, коли ми привозили вам яблука з дачі. Вона висить у вашому передпокої. Тамара Петрівна мовчки пройшла повз мене на кухню, де на столі вже парувала свіжа випічка, яку вона принесла зранку. Я ж залишилася стояти посеред спальні
— Мамо! А що ви робите у моїй шафі? — спитала я тихо, стоячи

You cannot copy content of this page