Стіл накрили просто, але зі смаком. Замість заморських делікатесів Ярослава запекла домашню качку з яблуками, зробила традиційний салат з буряком та оселедцем, нарізала домашньої ковбаси, яку передали її батьки із села, і поставила миску з квашеними огірками та помідорами. Усе було свіжим, ароматним і приготованим з душею, але без жодного натяку на розкіш. Рівно о восьмій вечора пролунав дзвінок у двері. Першою до передпокою зайшла Людмила Іванівна. Вона йшла поважно, тримаючи спину рівно, немов королева, яка завітала оглянути свої володіння. За нею зайшов Денис, тримаючи в руках кілька яскравих пакунків, а замикала ходу Марта. Марта була вбрана у нову блискучу сукню, яка переливалася при світлі люстри, і тримала в руках маленьку сумочку. Вона одразу ж окинула поглядом вузький коридор і ледь помітно усміхнулася. — Добрий вечір усім! Ох, ну і завірюха надворі, ледве доїхали, — голосно промовила Марта, знімаючи пухнасту шубку. — Ярославко, а чого ти така втомлена? Знову на роботі затрималася? А ми з Денисом цілий день відпочивали, ходили на масаж та в лазню. Перед святами треба себе балувати, бо інакше навіщо взагалі працювати? Ярославні було двадцять дев’ять років, і виглядала вона чудово, незважаючи на те, що весь день провела біля плити. Вона спокійно усміхнулася невістці і допомогла зняти верхній одяг свекрусі. — Добрий вечір, Людмило Іванівно. Проходьте, будь ласка, до кімнати, скоро будемо сідати за стіл
— Ти точно певна, що хочеш це зробити? Бо мама ж нам цього так
Ой, Зоряно, зовсім ти чоловіка не бережеш! Не цінуєш його, — докірливо похитала головою свекруха, відкладаючи виделку на край тарілки. Суботня сімейна вечеря в невеликій, але світлій і затишній кухні Зоряни та Дмитра давно стала непорушною звичкою. Цю традицію запровадила не стільки сама господиня, скільки Людмила Іванівна, яка щиро вірила, що родина мусить бодай раз на тиждень збиратися разом за одним столом. Зоряна зазвичай не сперечалася. Свекруха приходила не з порожніми руками — приносила ще теплий домашній пиріг з яблуками та корицею, діти тішилися бабусиним гостинцям, а Дмитро ставав трохи говіркішим. Та цієї суботи в повітрі висіла дивна напруга. Вона відчувалася в кожному погляді, у кожному незграбному русі, ніби перед літньою грозою, коли вже чути грім, а перші краплі ще не впали на землю. Дмитро сидів на чолі столу, опустивши плечі. Минуло всього кілька днів відтоді, як він залишився без роботи, але ці дні змінили його до невпізнання
— Ой, Зоряно, зовсім ти чоловіка не бережеш! Не цінуєш його, — докірливо похитала
Скільки грошей ти зняв із моєї картки? — запитала Ярослава Іванівна твердо. — Мамо, ну… — Скільки? Він кілька секунд мовчав, дивлячись у підлогу, а потім тихо видавив: — Я в борг узяв. Нам із Христиною терміново потрібні були гроші на перший внесок. Ми хочемо оформити виплату на двокімнатну квартиру в новому районі. Я все поверну. Навіть більше віддам. — Усе взяв? — Ну… усю пенсію за ці чотири місяці. І ще… ще з твоїх заощаджень трохи зняв. Із тих, що ти відкладала. У кімнаті запала тиша. Я дивилася на свекруху і хвилювалася, щоб у неї зараз не підскочив тиск. Але вона сиділа дуже рівно, лише пальці міцно стискали край вовняної ковдри. — На чорний день, — тихо промовила вона нарешті. — Я двадцять років відкладала з кожної пенсії потроху. Щоб вам із Оленкою не довелося витрачатися, коли мене не стане. Щоб ти, синку, не бігав по знайомих і не позичав. А ти ці гроші витратив на нове житло для чужої жінки. — Мамо, я ж сказав, я все поверну… — Помовч хвилину. — Вона повернула голову до мене. — Оленко, ти про це знала?
— Ти йдеш до іншої, а свою немічну матір залишаєш на мене за копійки?
Та куди ж ми її в ту бетонну коробку візьмемо, Василю? Там же ремонт свіжий, шпалери дорогі! — голос Ірини тремтів від роздратування, коли вона вкотре перечепилася через руду собаку, несучи до вантажівки коробку з кришталевим посудом. — Іро, та вона ж нам як дитина була вісім років. Як же ми її тут саму покинемо? Напризволяще? — тихо запитав Василь, опустивши погляд і поправляючи ремені на старих меблях. — Ой, не починай оце своє! Собака дворова, звикне. Он людей навколо повно, хтось та підгодує. А в квартирі їй місця немає, та й вигулювати її нікому. У нас тепер нове життя починається, без оцих сільських звичок! — відрізала жінка і швидким кроком пішла назад до хати, де ще залишалися останні пакунки. Руда собака на ім’я Лада стояла посеред розритого, захаращеного подвір’я і розгублено дивилася то на господаря, то на господиню. Вона відчувала щось недобре. Повітря пахло не звичним домашнім затишком, не свіжим хлібом і не димком із літньої кухні, а пилом, чужими людьми і тривогою. Зазвичай, коли господарі кудись їхали, вони зачиняли хвіртку на важкий засув, а Лада залишалася головною на господарстві. Вона чесно відпрацьовувала свою миску каші: гавкала на перехожих, ганяла сусідських котів і радісно зустрічала Василя ввечері, коли той повертався з роботи. Але сьогодні все було інакше. З самого ранку у дворі метушилися чужі чоловіки, виносили шафи, дивани, знімали навіть фіранки з вікон. Хата, в якій Лада виросла з маленького незграбного цуценяти, на очах ставала порожньою, холодною і чужою
— Та куди ж ми її в ту бетонну коробку візьмемо, Василю? Там же
Тієї суботи Людмила Іванівна приїхала рівно об одинадцятій. Вона завжди з’являлася вчасно, з невеликою валізкою на коліщатках і старою картонною коробкою, перев’язаною міцною мотузкою. У тій коробці зберігалися давні ялинкові прикраси — скляні кульки, шишки та бурульки, які пам’ятали ще Віталієве дитинство. Прикрашати ялинку в цій оселі завжди бралася тільки вона. Така була родинна звичка, заведена задовго до моєї появи. Я ніколи не сперечалася і не втручалася, бо розуміла: для літньої жінки це важливий спогад про минуле. — Мандарини одразу поклади в холодильник, я біля ринку взяла, у знайомої продавчині, солодкі, як мед, — розпорядилася вона ще з порогу, знімаючи пальто. — Віталику, ти ялинку з комори дістав? — Дістав, мамо. Навіть пил із гілок протер. — Торік ти теж казав, що чиста, а я потім павутину збирала. Віталій підморгнув мені у матері за спиною. Він завжди так робив, коли вона приїжджала в гості. Мовляв, ми з тобою в одній команді, давай просто мовчки перечекаємо, хай мама покерує, їй приємно, а нам не важко. І я раніше справді усміхалася у відповідь. Мені здавалося, що це вияв мудрості та терпіння
— Якщо що, підеш із тим, із чим прийшла. Ти тут ніхто, і звати
За святковим столом зібралося восьмеро близьких людей. Її давня подруга Дарина зі своїм чоловіком Романом, привітна сусідка Світлана, двоюрідна сестра Христина, яка приїхала привітати родичку здалеку, хоч дорога була неблизькою. І, звісно ж, Тамара Іванівна — свекруха, яку на це родинне свято ніхто особливо й не кликав. Але вона з’явилася на порозі рівно о шостій вечора, тримаючи в руках велику коробку з тортом і маючи такий суворий вираз обличчя, наче прийшла проводити планову ревізію в чужій оселі. Свій торт вона поставила скраю столу й одразу ж пішла оглядати квартиру — нібито їй знадобилося помити руки. Повернулася до вітальні вона лише за сім хвилин. Ірина це одразу помітила. Вона взагалі за останній рік почала звертати увагу на безліч дрібниць, яких раніше воліла не бачити. Надворі панувала типова пізня осінь — сіра, вогка і прохолодна. Вітер гнав пожовкле листя асфальтом, а на шибках осідали дрібні краплі дощу. Ірина готувалася до цього вечора ще з самого ранку, а на стіл почала накривати о другій годині дня. Вона нарізала улюблені салати, запекла в духовці духмяну качку з яблуками, гарно виклала на тарілки сирну нарізку, дістала домашні соління й купила пляшку хорошого напою. Тридцять років — це все-таки особлива дата, перший серйозний ювілей. Їй так щиро хотілося, щоб усе минуло тепло, затишно і красиво
— Погляньте, будь ласка, що вона зробила з диваном! Аж три плями — я
Дмитре, чоловіче любий! Твоя нова пасія взагалі знає, що ти досі телефонуєш мені щоразу, коли не можеш самостійно вибрати навіть шкарпетки чи подарунок власній матері? — спокійно запитала Марина, дивлячись на розкладені на столі робочі папери. У слухавці на мить запала тиша, така знайома й промовиста, що їй навіть не потрібно було бачити вираз обличчя колишнього чоловіка. Вона точно знала, що зараз Дмитро насупив брови, потер перенісся рукою і вже готується сказати свою улюблену фразу про те, що вони ж не чужі люди і прожили разом стільки років. — Марино, ну навіщо ти знову починаєш? — стомлено зітхнув він. — Я просто попросив по-людськи. У мами ювілей наступного тижня, а ти завжди вміла вгадати, що їй сподобається. Невже тобі так важко підказати? Марина натиснула кнопку завершення виклику і поклала телефон екраном донизу на дерев’яний кухонний стіл. Усередині не було ні злості, ні образи — лише легка втома, ніби після довгого робочого дня, коли хочеться просто скинути незручне взуття і посидіти в тиші. Минуло вже півтора року відтоді, як вони офіційно розлучилися. Усе відбулося тихо, без гучних суперечок і поділу кожної ложки. Вони були дорослими, вихованими людьми, які просто в якийсь момент зрозуміли, що дивляться в різні боки. Точніше, зрозумів це Дмитро, коли зустрів Дарину
— Дмитре, чоловіче любий! Твоя нова пасія взагалі знає, що ти досі телефонуєш мені
Стривай, Галю, не поспішай, — спокійно мовила Ірина, хоча всередині все похололо. — Про кого ти зараз говориш? — Про Віту! Про ту саму дівчину, яку ти привела за руку, показувала кожен шов, пояснювала всі тонкощі роботи. Петро Васильович підписав наказ ще позавчора. Тепер вона головний технолог нашого швейного цеху. Ірина повільно опустилася на край ліжка. Навколо панувала приємна прохолода літнього вечора, десь неподалік шуміла гірська річка, а на столі стояла тарілка зі свіжими ягодами, які вони з чоловіком назбирали вранці. Десять днів відпустки у Карпатах мали стати справжнім порятунком після важкого року роботи. І ось, за два дні до повернення додому, один дзвінок перекреслив усе. — Але ж Петро Васильович сам обіцяв, що призначить мене одразу після мого повернення, — тихо промовила Ірина, дивлячись на майже зібрану валізу. — Ми ж про це домовлялися ще навесні. Він казав, що ніхто краще за мене не знає виробництва. — Обіцяв, та передумав, — зітхнула колега. — І це ще не все, Іро
— Ти уявляєш, вона прийшла до нас усього три місяці тому, ти її сама
Остапе! Ти знову про мене забув, чи просто вирішив, що в такий день квіти — це зайве? — голос у слухавці тремтів, але в ньому було більше хвилювання, ніж образи. — Сонечко, зі мною все гаразд, я вже в місті і скоро буду вдома, — хрипко відповів Остап, притискаючи телефон плечем до вуха, поки втомленими пальцями витирав мастило з рук старим рушником. — Посеред траси у людей машина заглохла в таку зливу, а в салоні двоє маленьких діток. Не міг же я повз проїхати, довелося тягнути їх на буксирі до найближчої станції. На іншому кінці дроту почулося глибоке, полегшене зітхання. Здавалося, що весь неспокій, який накопичувався в грудях цієї тендітної жінки протягом останніх кількох годин, нарешті вийшов назовні. — Дякувати Богу, Остапе! Я вже місця собі не знаходила, дощ такий періщить, а тебе все немає. Їдь обережно, я дуже чекаю. Коли розмова обірвалася, чоловік ще кілька хвилин сидів у кабіні своєї вантажівки, дивлячись на краплі, що стікали по лобовому склу. Втома навалилася такою важкою хвилею, що не хотілося навіть ворушитися. Сьогодні був особливий день. Середина осені, коли місто вкривається золотим листям, а в повітрі вже пахне першими приморозками. Саме в цей день відзначали свято всіх працівників автомобільного транспорту — професійне свято самого Остапа, коли зазвичай вітають саме його. Та для їхньої родини ця дата мала подвійне значення — саме в цей осінній день багато років тому з’явилася на світ його кохана дружина Зоряна
— Остапе! Ти знову про мене забув, чи просто вирішив, що в такий день
У нас? Мамо, ти бачила нашу квартиру? Тут же розвернутися ніде! Як ми всі вчотирьох тут помістимося? — Дуже просто, — буденним тоном відповіла Людмила Іванівна, ніби все давно було вирішено. — Ти перейдеш у мою кімнату. Поставимо тобі розкладне крісло біля вікна, місця вистачить. А вашу з Маринкою велику кімнату віддамо молодим. Треба ж людям десь будувати сім’ю. Дарка дивилася на матір із сумішшю подиву та образи. Їхня двокімнатна квартира була зовсім невеликою. Кімната,в якій вони жили з Маринкою, була трохи просторішою, там стояли два ліжка, шафа та письмовий стіл. Мамина ж кімната була зовсім крихітною — там ледве вміщалися диван, стара стінка та телевізор. Якщо поставити туди ще одне спальне місце, до вікна доведеться пробиратися боком. — Тобто ти пропонуєш мені переїхати на розкладне крісло, щоб поселити в нашій кімнаті Юрка Ковальчука? — тихо перепитала Дарка, відчуваючи, як усередині все закипає. — Мамо, ти при своєму розумі? Я тут прописана, у мене, між іншим, рівна частка в цій квартирі, так само як у тебе і в Марини. І я категорично проти того, щоб у нашому домі жив сторонній чоловік. Якщо Марина вирішила вийти за нього заміж, нехай вони знімають житло. Дорослі люди мають самі відповідати за свої вчинки
— Ти просто не можеш пережити, що в мене нарешті буде своя сім’я, а

You cannot copy content of this page