Тієї суботи Людмила Іванівна приїхала рівно об одинадцятій. Вона завжди з’являлася вчасно, з невеликою валізкою на коліщатках і старою картонною коробкою, перев’язаною міцною мотузкою. У тій коробці зберігалися давні ялинкові прикраси — скляні кульки, шишки та бурульки, які пам’ятали ще Віталієве дитинство. Прикрашати ялинку в цій оселі завжди бралася тільки вона. Така була родинна звичка, заведена задовго до моєї появи. Я ніколи не сперечалася і не втручалася, бо розуміла: для літньої жінки це важливий спогад про минуле. — Мандарини одразу поклади в холодильник, я біля ринку взяла, у знайомої продавчині, солодкі, як мед, — розпорядилася вона ще з порогу, знімаючи пальто. — Віталику, ти ялинку з комори дістав? — Дістав, мамо. Навіть пил із гілок протер. — Торік ти теж казав, що чиста, а я потім павутину збирала. Віталій підморгнув мені у матері за спиною. Він завжди так робив, коли вона приїжджала в гості. Мовляв, ми з тобою в одній команді, давай просто мовчки перечекаємо, хай мама покерує, їй приємно, а нам не важко. І я раніше справді усміхалася у відповідь. Мені здавалося, що це вияв мудрості та терпіння
— Якщо що, підеш із тим, із чим прийшла. Ти тут ніхто, і звати
За святковим столом зібралося восьмеро близьких людей. Її давня подруга Дарина зі своїм чоловіком Романом, привітна сусідка Світлана, двоюрідна сестра Христина, яка приїхала привітати родичку здалеку, хоч дорога була неблизькою. І, звісно ж, Тамара Іванівна — свекруха, яку на це родинне свято ніхто особливо й не кликав. Але вона з’явилася на порозі рівно о шостій вечора, тримаючи в руках велику коробку з тортом і маючи такий суворий вираз обличчя, наче прийшла проводити планову ревізію в чужій оселі. Свій торт вона поставила скраю столу й одразу ж пішла оглядати квартиру — нібито їй знадобилося помити руки. Повернулася до вітальні вона лише за сім хвилин. Ірина це одразу помітила. Вона взагалі за останній рік почала звертати увагу на безліч дрібниць, яких раніше воліла не бачити. Надворі панувала типова пізня осінь — сіра, вогка і прохолодна. Вітер гнав пожовкле листя асфальтом, а на шибках осідали дрібні краплі дощу. Ірина готувалася до цього вечора ще з самого ранку, а на стіл почала накривати о другій годині дня. Вона нарізала улюблені салати, запекла в духовці духмяну качку з яблуками, гарно виклала на тарілки сирну нарізку, дістала домашні соління й купила пляшку хорошого напою. Тридцять років — це все-таки особлива дата, перший серйозний ювілей. Їй так щиро хотілося, щоб усе минуло тепло, затишно і красиво
— Погляньте, будь ласка, що вона зробила з диваном! Аж три плями — я
Дмитре, чоловіче любий! Твоя нова пасія взагалі знає, що ти досі телефонуєш мені щоразу, коли не можеш самостійно вибрати навіть шкарпетки чи подарунок власній матері? — спокійно запитала Марина, дивлячись на розкладені на столі робочі папери. У слухавці на мить запала тиша, така знайома й промовиста, що їй навіть не потрібно було бачити вираз обличчя колишнього чоловіка. Вона точно знала, що зараз Дмитро насупив брови, потер перенісся рукою і вже готується сказати свою улюблену фразу про те, що вони ж не чужі люди і прожили разом стільки років. — Марино, ну навіщо ти знову починаєш? — стомлено зітхнув він. — Я просто попросив по-людськи. У мами ювілей наступного тижня, а ти завжди вміла вгадати, що їй сподобається. Невже тобі так важко підказати? Марина натиснула кнопку завершення виклику і поклала телефон екраном донизу на дерев’яний кухонний стіл. Усередині не було ні злості, ні образи — лише легка втома, ніби після довгого робочого дня, коли хочеться просто скинути незручне взуття і посидіти в тиші. Минуло вже півтора року відтоді, як вони офіційно розлучилися. Усе відбулося тихо, без гучних суперечок і поділу кожної ложки. Вони були дорослими, вихованими людьми, які просто в якийсь момент зрозуміли, що дивляться в різні боки. Точніше, зрозумів це Дмитро, коли зустрів Дарину
— Дмитре, чоловіче любий! Твоя нова пасія взагалі знає, що ти досі телефонуєш мені
Стривай, Галю, не поспішай, — спокійно мовила Ірина, хоча всередині все похололо. — Про кого ти зараз говориш? — Про Віту! Про ту саму дівчину, яку ти привела за руку, показувала кожен шов, пояснювала всі тонкощі роботи. Петро Васильович підписав наказ ще позавчора. Тепер вона головний технолог нашого швейного цеху. Ірина повільно опустилася на край ліжка. Навколо панувала приємна прохолода літнього вечора, десь неподалік шуміла гірська річка, а на столі стояла тарілка зі свіжими ягодами, які вони з чоловіком назбирали вранці. Десять днів відпустки у Карпатах мали стати справжнім порятунком після важкого року роботи. І ось, за два дні до повернення додому, один дзвінок перекреслив усе. — Але ж Петро Васильович сам обіцяв, що призначить мене одразу після мого повернення, — тихо промовила Ірина, дивлячись на майже зібрану валізу. — Ми ж про це домовлялися ще навесні. Він казав, що ніхто краще за мене не знає виробництва. — Обіцяв, та передумав, — зітхнула колега. — І це ще не все, Іро
— Ти уявляєш, вона прийшла до нас усього три місяці тому, ти її сама
Остапе! Ти знову про мене забув, чи просто вирішив, що в такий день квіти — це зайве? — голос у слухавці тремтів, але в ньому було більше хвилювання, ніж образи. — Сонечко, зі мною все гаразд, я вже в місті і скоро буду вдома, — хрипко відповів Остап, притискаючи телефон плечем до вуха, поки втомленими пальцями витирав мастило з рук старим рушником. — Посеред траси у людей машина заглохла в таку зливу, а в салоні двоє маленьких діток. Не міг же я повз проїхати, довелося тягнути їх на буксирі до найближчої станції. На іншому кінці дроту почулося глибоке, полегшене зітхання. Здавалося, що весь неспокій, який накопичувався в грудях цієї тендітної жінки протягом останніх кількох годин, нарешті вийшов назовні. — Дякувати Богу, Остапе! Я вже місця собі не знаходила, дощ такий періщить, а тебе все немає. Їдь обережно, я дуже чекаю. Коли розмова обірвалася, чоловік ще кілька хвилин сидів у кабіні своєї вантажівки, дивлячись на краплі, що стікали по лобовому склу. Втома навалилася такою важкою хвилею, що не хотілося навіть ворушитися. Сьогодні був особливий день. Середина осені, коли місто вкривається золотим листям, а в повітрі вже пахне першими приморозками. Саме в цей день відзначали свято всіх працівників автомобільного транспорту — професійне свято самого Остапа, коли зазвичай вітають саме його. Та для їхньої родини ця дата мала подвійне значення — саме в цей осінній день багато років тому з’явилася на світ його кохана дружина Зоряна
— Остапе! Ти знову про мене забув, чи просто вирішив, що в такий день
У нас? Мамо, ти бачила нашу квартиру? Тут же розвернутися ніде! Як ми всі вчотирьох тут помістимося? — Дуже просто, — буденним тоном відповіла Людмила Іванівна, ніби все давно було вирішено. — Ти перейдеш у мою кімнату. Поставимо тобі розкладне крісло біля вікна, місця вистачить. А вашу з Маринкою велику кімнату віддамо молодим. Треба ж людям десь будувати сім’ю. Дарка дивилася на матір із сумішшю подиву та образи. Їхня двокімнатна квартира була зовсім невеликою. Кімната,в якій вони жили з Маринкою, була трохи просторішою, там стояли два ліжка, шафа та письмовий стіл. Мамина ж кімната була зовсім крихітною — там ледве вміщалися диван, стара стінка та телевізор. Якщо поставити туди ще одне спальне місце, до вікна доведеться пробиратися боком. — Тобто ти пропонуєш мені переїхати на розкладне крісло, щоб поселити в нашій кімнаті Юрка Ковальчука? — тихо перепитала Дарка, відчуваючи, як усередині все закипає. — Мамо, ти при своєму розумі? Я тут прописана, у мене, між іншим, рівна частка в цій квартирі, так само як у тебе і в Марини. І я категорично проти того, щоб у нашому домі жив сторонній чоловік. Якщо Марина вирішила вийти за нього заміж, нехай вони знімають житло. Дорослі люди мають самі відповідати за свої вчинки
— Ти просто не можеш пережити, що в мене нарешті буде своя сім’я, а
Невістко! Ти знову мої черевики під шафу засунула? Я вже десять хвилин не можу їх знайти, на ранкову прогулянку запізнююся! — голос Галини Петрівни пролунав у ранковій тиші надто гучно й вимогливо. Ірина стояла на колінах біля балконних дверей і повільно витирала ганчіркою калюжу, яку залишив їхній старий рудий кіт Мурчик. Вона навіть не підняла очей на свекруху. — Я нічого нікуди не засовувала, Галино Петрівно. Вони самі туди закотилися, коли ви вчора пізно ввечері ходили на кухню пити воду і перечепилися через них у темряві, — відповіла вона рівним голосом, віджимаючи ганчірку над пластиковим відром. Усередині в неї в цей момент ніби натягнулася якась невидима нитка. Та сама нитка, яка роками трималася на чесному слові, а тепер от-от мала обірватися. — Ну так, звісно. У нашій хаті речі самі по собі ходять. А я, виходить, ще й винна в тому, що у власному домі не можу нічого знайти зранку, — буркнула свекруха, смикнувши дверцята старої шафи в коридорі так, що завіси жалібно скрипнули. У її голосі вже відчувалася та знайома суміш образи і впевненості у власній правоті, яку вона плекала роками
— Невістко! Ти знову мої черевики під шафу засунула? Я вже десять хвилин не
Максиме! Олесю! Ходіть сюди, є важлива розмова, — покликала свекруха гучно, пройшовши одразу у вітальню. Максим відклав ноутбук і підвівся. Олеся вимкнула газ, поклала лопатку на тарілку і вийшла до вітальні. — Мамо, щось трапилося? — стривожено запитав Максим, дивлячись на розчервонілу матір. Людмила Степанівна поважно сіла на великий м’який диван, який Олеся колись довго вибирала і оплачувала частинами зі своєї зарплати. Свекруха розправила спідницю, глибоко вдихнула і урочисто оголосила: — Трапилася чудова подія! Мій Дмитро одружується! Вчора вони з Мар’яною подали документи. Ви ж знаєте, яка Мар’яна дівчина — з дуже порядної, заможної родини, її батько має великий будівельний бізнес. Розпис уже завтра, по-тихому, для своїх, а на вихідних буде гарна гостина в ресторані. Добре, що знайомі допомогли все оформити швидко. Молоді хочуть швидше почати спільне життя. — Щиро вітаю, — привітно усміхнулася Олеся. — Дуже рада за Дмитра. Нехай будуть щасливі. — Не поспішай радіти, Олесю, — різко змінила тон Людмила Степанівна, і її погляд одразу став сухим і холодним.— Тут є одне серйозне питання. Мені перед сватами соромно бути не може. У Мар’яни запити високі, її батьки одразу поцікавилися, де молодята житимуть. Не в орендовану ж тісну комірчину мені сина відправляти. Тому я вже все вирішила. Вона зробила паузу, пильно глянула на старшого сина і твердо сказала: — Звільняйте квартиру
— Мої любі! Збирайте речі до завтрашнього обіду, бо в брата весілля, і молоді
Добре, Галю. Якщо ти не хочеш віддавати свою частку просто так, продай її мені. Я викуплю. Галина уважно подивилася на брата. Така розмова була вже набагато ближчою до реальності. — І скільки ти готовий запропонувати? — запитала вона. Степан назвав суму. Вона була майже вдвічі меншою за реальну вартість такої частки на ринку. Навіть з урахуванням того, що будинок старий, сама земля в цьому місці коштувала значно дорожче. Галина не обурилася і не почала сперечатися. Вона лише тихо запитала: — Звідки взялася саме така цифра, Степане? — Ну як звідки, — знизав плечима брат, трохи відводячи погляд. — Я ж роблю знижку на те, що в тебе залишається бабусина хата. Ми ж родичі, не чужі люди. — Ми знову повернулися до бабусиної хати? — усміхнулася Галина без тіні злості. — А куди вона поділася? Вона є, ти нею користуєшся. — Тоді й моя частка тут нікуди не подінеться. Я нею теж користуюся. — Ти просто хочеш витиснути з мене максимум, — роздратовано кинув брат. — Поводишся як чужа людина. — Ні, Степане, — твердо відповіла
— Галино! Якщо тобі вже дісталася бабусина хата, то перепиши свою частку в нашому
Мама вранці зателефонувала. Каже, передають затяжні зливи на цілий тиждень. Якщо ми сьогодні картоплю не викопаємо, вона вся зогниє в землі. Весь урожай піде нанівець. Ти хочеш, щоб мама взимку без власних запасів залишилася? — Але ж у неї є сусіди, можна когось попросити допомогти за невелику плату, — спробувала заперечити я. — А цей день більше ніколи не повториться. — Ой, не вигадуй, — зітхнув Богдан. — Навіщо витрачати зайві кошти, коли в неї є дорослий син? І взагалі, у тебе ж тато на машині, він усе одно збирався приїхати. Ось нехай тебе й відвезе додому. А я ввечері повернуся, привезу свіжої картоплі, приготуєш щось смачненьке. Усе, мені ніколи розмовляти, я вже за містом, під’їжджаю до села. У слухавці почулися короткі гудки. Я опустила руку з телефоном і ще кілька хвилин просто дивилася у вікно. Дивне відчуття порожнечі розливалося всередині. Здавалося, що в цей момент між мною та чоловіком виросла невидима, але дуже міцна стіна. Він поставив на одну шальку терезів першу зустріч із власною дитиною, а на іншу — мішки з городиною. І вибір зробив не на нашу користь. У двері палати легенько постукали. На порозі з’явилася привітна медсестра в охайному блакитному костюмі. — Ну що, матусю, ви вже зібралися? — усміхнулася вона. — Ваші рідні вже внизу, у залі очікування. Молодий тато, мабуть, уже весь хвилюється, місця собі не знаходить! Я спробувала усміхнутися у відповідь, хоча на душі було неймовірно гірко
— Іринко, ти ж доросла жінка, навіщо ті повітряні кульки, якщо в селі городина

You cannot copy content of this page