Дозвілля
– Ви ще й гній отой під паркан вивалили. У нас хату провітрити неможливо, дим йде, запах стоїть! Марина з ранку на ногах не стоїть!
Ну знаєте, образа від чужих людей минає швидко, а от коли болить від рідних,
Дозвілля
– Мамо, ну ти ж доросла людина! Побавилася в майстриню і досить. Повертайся додому, тато без тебе пропаде! Ви ж сорок років разом!
Слухавка знову затріпотіла на кухонному столі. На екрані – фото доньки. Я не підняла.
Дозвілля
“Ти занадто проста для нашої родини, я знайду йому кращу”: свекруха була впевнена, що її телефонну сповідь чує лише невістка
Кавова чашка з тонкої порцеляни опустилася на блюдце з ледь чутним, але холодним цоканням.
Дозвілля
– Знаєш що? – кажу тихо, але так твердо, що він аж здригнувся. – Раз я тут ніхто, і обов’язки мої нічого не варті, то й двері он там. Збирай свої речі і то бігом.
Коли віддаєш усе, а у відповідь – табличка “стороннім вхід заборонено” Знаєте, є люди,
Дозвілля
– Валентино Сергіївно, мені сімдесят шостий рік, – сказав він рівним, спокійним голосом. – Я знаю, скільки мені відміряно. Але я не хочу доживати віку самотнім дідом, який боїться впасти в порожній хаті.
Трикімнатна квартира в спальному районі міста остаточно перетворилася на вулик. Молодший син Назар із
Дозвілля
Є люди, чиї подарунки ми пам’ятаємо все життя. Навіть коли самі речі давно зникли
Є люди, чиї подарунки ми пам’ятаємо все життя. Навіть коли самі речі давно зникли…
Дозвілля
– Не голодний я, Оль. У Макса перехопили після зміни. У нього Світлана піцу домашню пекла, якусь особливу, з грушею й дорблю. Смакота неймовірна, наче в ресторані посиділи.
Тарілка з гарячим пловом так і залишилася стояти посеред столу. Юра лише колупнув виделкою
Дозвілля
– Не дивися так, Тарасе, – сказала вона якось надвечір, коли вони сиділи на лаві коло квітучих яблунь. – Мені сорок два. У мене руки в мозолях, мале хлоп’я на руках і доросла донька. Я вже своє відмріяла. Мені жалю не треба.
Жовтий слід від будівельного рівня на стіні коридору не стирався вже третій рік. Коли
Дозвілля
– Пробач, брате. Забирають тебе до міста, на базу. Не пропадеш. А сюди все одно вовки за тиждень прийдуть
Він звик до запаху соснової стружки й глухого гудіння верстата так само, як інші
Гумор
– Я викликаю таксі на шосту вечора, – рівним голосом мовила Соломія, застібаючи блискавку на пуховику. – До мами електричкою не поїду, у мене речей забагато. Ключі від квартири залишу на тумбочці в передпокої.
Дві дорожні валізи стояли посеред коридору, перегородивши прохід до ванної, наче прикордонні стовпи. –

You cannot copy content of this page