– Терміново перекинь мені 3000 гривень, бо не вистачає на новий одяг! – сказала по телефону мама, не питаючи, чи є у мене така сума. Я сама заробила на квартиру вартістю близько 65 000 доларів, але відчуваю себе безплатною банківською карткою, яку вона контролює, і я не знаю, коли ця фінансова залежність перетвориться на повний крах
– Терміново перекинь мені 3000 гривень, бо не вистачає на новий одяг! – сказала
– Твоя мама вже була не молода, Орисю, для кого цей цирк? А нам ще жити та творити, тож не скигли!, – відповів мені чоловік, замість того, щоб обійняти і заспокоїти. Маму в останню путь я провела сама, бо в Петра в цей день були важливіші справи
– Твоя мама вже була не молода, Орисю, для кого цей цирк? А нам
— Соню, я правильно розумію, що ти не скажеш нам, чия це дитина? Соня усміхнулася крізь сльози. — Моя. — Ну, і правильно
— Не буде цього! Мати схопилася за серце. Донька раніше ніколи не підвищувала голос
Оля йшла вулицею, розглядала перехожих і раптом завмерла. Постояла трохи, навіть очі протерла, але ні, видіння нікуди не поділося. Той самий лікар, якому вона віддала за лікування гроші, прямо зараз підмітав вулицю
Чоловік дивився на Олю здивовано, а Ольга зовсім розгубилася. Як же вона одразу не
Мама якось сказала Мар’яну, моєму чоловіку: — Ти для нас, «як той старий телевізор, що показує лише два канали, а ми очікували плазму». Річ в тім, що я заробляю 45 000 гривень, а він 20 000, і це стало для моїх батьків справжньою причиною для «холодної бурі»
Мама якось сказала Мар’яну, моєму чоловіку: — Ти для нас, «як той старий телевізор,
— Забирайся з нашого життя! — крикнула Анна, і я зрозуміла, що для неї я тут лише суперниця, яка намагається відібрати її батька. Я стояла, тримаючи в руках квитки, які Костянтин подарував нам для спільного відпочинку, і усвідомлювала, що моє щастя тут завжди буде під питанням
— Забирайся з нашого життя! — крикнула Анна, і я зрозуміла, що для неї
Мамо, ти ж обіцяла! – гукнув він мені через усю квартиру. – Я ж завтра на важливу зустріч, а там все пом’яте!
Остап увійшов і почав голосно скаржитися Мар’яні, що вона знову забула його сорочки в
Мені байдуже! Їдьте до своїх! Хоч до вокзалу! Тільки щоб я вас тут більше не бачила й не чула!
Зимова ніч. Двері будинку свекрухи грюкнули за нами з такою силою, що я здригнулася.
Мамо, тату я продав квартиру, – сказав він тихо, дивлячись у підлогу
Мені досі пам’ятається той вечір, коли все вирвалось назовні. Ми з чоловіком саме вечеряли
– Віталику, я не розумію, про що ми тут взагалі говоримо! – голос свекрухи, пані Марії, дзвенів від обурення, немов розбите скло. – Це наш онук! Мій обов’язок, як бабусі, назвати його на честь мого батька, Михайла. Тоді благословення роду перейде до нього!
Це просто неймовірно! Моя свекруха, немов якась цариця, вирішила, що вона має право дати

You cannot copy content of this page