— Ти знову щось не так робиш! — голос Світлани Олексіївни прозвучав різко, але впевнено, ніби вона вже звично командувала кимось.
Люба здригнулася, але не зупинилася.
— І що тепер?
— Ти поставила мокру чашку просто прямо на стіл, — свекруха підняла брову й кивнула на маленьку калюжку води, яка, взагалі, була ледь помітною.
Люба поглянула на блискучу білу скатертину.
— І що з того?
— На столі не повинно бути слідів води. Є спеціальні підставки.
— Підставки, — пробурмотіла Люба і повільно зробила ковток кави. — Ви серйозно зараз це кажете? Підставка під чашку?
— Звісно. Людина, в якої в домі порядок, в якого все на своїх місцях, живе правильно. У такій родині спокійніше.
Люба поставила чашку назад, прямо на місце, де залишилась краплина води, про яку якраз вела мову мати її чоловіка.
— У мене в родині також є порядок, усі дотримуються чистоти. Просто мій порядок — це коли не треба боятися залишити слід від звичайної води, яка просто висохне собі і навіть сліду після неї не залишиться.
Світлана Олексіївна примружила очі.
— Безлад — це не порядок.
Люба посміхнулась.
— А ідеальний порядок — це не життя, повірте, це дуже важко і вам, і тим, хто поруч з вами живе, завжди дотримуватися стерильної чистоти у всьому.
Свекруха різко зсунула чашку на підставку і повернулася до плити, наче розмова закінчена.
— Все повинно бути, як треба, — її голос був впевненим і вона зовсім не збиралася погоджуватися з невісткою.
Люба оперлася на стіл і похитала головою.
— Вам не здається, що це занадто? Це ж просто стіл. Просто кухня. Просто життя.
— Саме так. Тому в ньому повинні бути правила, елементарні правила та звички.
Люба хотіла щось відповісти, але саме тоді в дверях з’явився Олексій, зітхаючи і розтягуючись.
— Що знову?
— Нічого, — Люба підвелася з-за столу. — Просто я не живу за інструкцією, як твоя мама.
Вона вийшла, відчуваючи на собі погляд свекрухи.
Люба думала, що це просто дрібниця. Але ще не розуміла, що для Світлани Олексіївни порядок — це її захист від хаосу життя. І той, хто його порушує, стає її справжнім ворогом.
Світлана Олексіївна сиділа на краєчку дивана, пряма, руки складені на колінах. На телевізорі йшло якесь розважальне ток-шоу, але вона його не слухала.
За вікном кружляли сніжинки, і вона подумала: ось так само безладно, як у Люби в голові.
Вона впевнена що завжди просто знає, як повинно бути. А якщо хтось робить по-іншому, значить, він помиляється.
В коридорі почулися кроки. Люба повернулася.
Світлана Олексіївна підняла погляд.
— Чому ви так хвилюєтеся з самого ранку? — Люба важко зітхнула, зняла кардиган і недбало повісила його на спинку стільця.
Світлана Олексіївна відчула, як щось стиснуло її всередині. Стільці не для одягу.
— Ти кажеш, що у тебе теж порядок, — свекруха кивнула на кардиган. — Але у твоєму порядку речі все валяються, де попало.
Люба розвела руками.
— Це просто кофта, а не символ моєї неохайності.
— Просто кофта — це коли вона на своєму місці.
Люба взяла кардиган і просто кинула його на диван.
Мовчання зависло між ними, як тріснувший лід на річці.
— Люба, навіщо ти це робиш?
— А ви? — вона подивилася прямо в очі свекрухи. — Вам легше дихати, коли все за правилами і скрізь всі бояться зайву крихту десь залишити і витирають кожну краплю води? Це ж як ви ускладнюєте собі і усім життя.
Світлана Олексіївна не відповіла. Їй дійсно було легше, коли все лежало, як треба. Коли ніхто не переміщував тарілки і чашки на полиці. Коли підлога блищала. Коли чай пили не просто так, а з лимоном і на фарфоровій тарілочці.
Так повинно бути.
Люба зітхнула, сіла навпроти і, опустивши голову.
— Я просто не хочу з вами сперечатися, — втомлено сказала вона. — Ми тут тимчасово живемо у вас з чоловіком. Нам просто зараз більше нікуди йти. Але я не можу почувати себе тут, як у музеї, мені важко так жити, та й не правильно це.
— А я не можу почувати свій будинок, як гуртожиток.
Мовчання.
Вони обидві не могли поступитися.
Війшов Олексій.
— Мамо, Люба, ви що тут, знову?
Люба знизила плечима.
— Ні, просто говоримо.
Світлана Олексіївна усміхнулася.
— Звісно, говоримо.
Люба вперше зрозуміла, що Світлана Олексіївна не просто любить порядок. Вона тримається за нього, як за рятувальний круг. Але чому вона це робить, в чому причина?
— Світлана Олексіївна, у вас є борошно?
Люба стояла біля плити, закотивши рукава, на столі вже лежали яйця та масло.
Свекруха повільно відклала книгу, зсунула окуляри і подивилася на невістку, як на людину, яка наче вирішила смажити ківі з консервованим тунцем.
— А що ти збираєшся робити?
— Пиріг.
— У мене є бісквітне тісто, можу дістати.
— Хочу сама зробити.
Світлана Олексіївна встала.
— Який?
— Хочу з сиром і яблуками.
— Краще зроби шарлотку.
Люба застигла, намагаючись осмислити, наскільки ця розмова заплутана
— А мені хочеться саме з сиром та яблуками.
— Ну, якщо хочеш, — Світлана Олексіївна пішла до шафи. — Тільки у мене мука особлива, її треба сіяти двічі.
— Добре.
— І яйця кімнатної температури.
— Так, знаю.
— І форму краще не цю, а роз’ємну.
— Світлано Олексіївно, я готую для себе.
— Так я тобі допомагаю.
— Ні, ви мене контролюєте.
Світлана Олексіївна насупила брови.
— Я просто хочу, щоб у тебе все вийшло.
— Вийде і без ваших інструкцій!
Люба дивилася на свекруху, і раптом їй здалося, що в цих суворих очах блиснув не гнів, а страх.
Вона боялася, що щось піде не так.
Але чому?
Світлана Олексіївна випрямилася.
— Роби, як хочеш.
Вона вийшла з кухні.
Люба дивилася їй услід, відчуваючи, як зростає дивне відчуття. Вона не хотіла її ображати. Але й жити за чужими правилами більше не могла, тим паче вважала їх нерозумними зовсім, від яких гірше і свекрусі, і їй.
Люба вперше не сперечалася, а задумалася: чому свекруха так прагне цього порядку? Чому кожна дрібниця викликає в неї напруження?
— О, Боже. Що це?!
Світлана Олексіївна стояла на кухні, тримаючись за скроні.
Люба застигла з вінчиком в руках.
— Це просто борошно, Світлано Олексіївно.
— На підлозі?!
Люба подивилася вниз. Дійсно, навколо її ніг було розсипане борошно, і ще кішка, стрибнувши на стілець, провела по ньому лапами, залишаючи білі сліди.
Світлана Олексіївна схопилася за голову.
— Люба, ти розумієш, що це щось страшне коїться?
— Світлана Олексіївна, це просто, – не встигла закінчити невістка.
— Ти не розумієш!
Вона метнулася до шафи, витягла віник і так швидко провела по підлозі, що борошно піднялося білими хмаринками.
Люба прокашлялася.
— Світлано Олексіївно, зупиніться.
— Як я можу зупинитися, коли все навколо руйнується?!
Вона раптом застигла.
Люба дивилася на неї. І вперше побачила не сувору господиню, а налякану людину.
— Світлано Олексіївно.
Свекруха закрила обличчя руками.
— Я не можу так.
Люба підійшла ближче.
— Це просто борошно.
— Ні.
Вона опустила руки, подивилася прямо на невістку.
— Це щось страшне.
Люба нічого не сказала, тільки сіла поруч.
— Коли мені було десять, мама постійно докоряла мені за брудні руки, хоча я завжди їх мила з милом.
Люба мовчала.
— Потім був чоловік. У нього все мало бути за правилами. Прання по понеділках. Вечеря о сьомій. Чистота, як в лікарні, все стерильно. Якщо ні — він був незадоволений і постійно мені все це виказував.
Вона видихнула.
— І я звикла.
Мовчання.
— Значить, вам не порядок потрібен, а просто спокій?
Світлана Олексіївна схилила сумно голову.
Люба взяла віник.
— Можна, я просто допоможу?
Свекруха подивилася на неї і раптом розсміялася.
— Ти вся в борошні, як пельмень.
Люба усміхнулася.
Світлана Олексіївна вперше сміється сама з себе.
Наступного дня Люба прокинулася від запаху кави. Справжньої, звареної в турці.
Вона потягнулася, вслухаючись в ранкові звуки.
На кухні хтось возився.
Вона вийшла і застигла.
Світлана Олексіївна стояла біля плити, на ній був не ідеально вигладжений халат, а теплий, затишний, з маленькими плямами від кетчупу та гірчиці.
Вона перевертала млинці.
Люба сіла за стіл.
— Що сталося? — обережно запитала вона.
Світлана Олексіївна пожала плечима.
— Хотіла зробити щось неправильно.
Люба усміхнулася.
— І як враження?
Свекруха задумалась.
— Трошки незвично і тривожно. — Вона перевернула ще один млинець. — Але здається, нічого страшного в цьому немає – зробити щось не так, щось замастити, чи щось не помити.
Люба взяла виделку, спробувала.
— А які, головне, смачні млинці.
Світлана Олексіївна засміялася.
— Тільки не кажи Олексію.
— Він не переживе.
— І не дізнається.
Вони розсміялися.
Кавова чашка стоїть без підставки.
Але Світлана Олексіївна її не рухає.
Люба допиває каву, трішки, випадково, розіллялося і говорить, усміхаючись:
— Здається, тепер порядок у домі точно є. І всі, головне, задоволені ним.
А чи багато ви знаєте свекрух, які постійно повчають і люблять, щоб скрізь був порядок? Можливо, теж щось криється за цим?
Фото ілюстративне.
