Я тут зовсім випадково дізнався. У нас, виявляється, учора в гостях, поки мене не було вдома, Руслан був! – не питаючи, а стверджуючи, промовив чоловік

— Привіт, Уляно! – привітався Олег із дружиною по телефону. – Дуже зайнята, не відволікаю тебе від роботи?

— Привіт, Олежик! – радісно відповіла дружина. – Та я б не сказала, що ти мене дуже відволік! У нас зараз обід, але я вирішила на нього не ходити: хочу сьогодні швидше закінчити роботу й раніше додому втекти! – почала розповідати Олегові Уляна.

— Я знаю, що у вас обід, тож і дзвоню! – його голос став трохи іншим, ніж тоді, коли Уляна тільки відповіла на виклик. – Я тут хотів у тебе дещо спитати!

— Так, звісно, питай! – все з тим же життєрадісним настроєм сказала вона.

— Я тут зовсім випадково дізнався. У нас, виявляється, учора в гостях, поки мене не було вдома, Руслан був! – не питаючи, а стверджуючи, промовив чоловік.

— Так, був! – життєрадісності в голосі в Уляни трохи поменшало. – А що тут такого? – обережно поцікавилася вона. – Йому що, не можна зайти до нас у гості, чи як?

— Не про те мова, Уляночко! Мені от цікаво, чому ти вчора сама мені про це не сказала?

— Ну, зайшов мій брат у гості. І що ж надзвичайного сталося, що ти одразу почав мене так допитувати? – відразу включила вона захисну реакцію.

Уляна чудово розуміла, до чого веде розмову Олег, і дуже не хотіла говорити на цю тему. Але, як показувала практика, рано чи пізно така розмова все одно відбудеться. А для Уляни краще було пізніше, ніж зараз.

— Що він хотів? Навіщо заходив? – почав Олег. – Знову з простягнутою рукою? Скільки? – не встиг договорити Олег.

— Що ти причепився до мого брата? – раптом завелася жінка. – Та заходив, заходив! І що з того? Звідки ти взяв, що йому щось було потрібно? Він просто в гості приходив! Тебе вдома не було! Ми попили чаю, поговорили, і він пішов! УСЕ! – останнє слово вона так, що всі, хто, як і вона, залишилися в офісі, одразу повернули на Уляну голови й дивилися з великим інтересом.

— Та годі, Уляно! Адже я нормально спитав тебе! Чого ти одразу так реагуєш? – трохи знітившись, спитав Олег. – Вину свою вже відчула?! Я ж правий?

— Яку провину? Про що ти взагалі говориш, Олеже? – почала вдавати, що нічого не розуміє, дружина. – І взагалі, мені час працювати! Все.

— Скільки ти йому віддала? – тільки й встиг запитати Олег.

Уляна навіть не встигла договорити слово, як сама скинула виклик.

Олег не належав до тих гордих, хто ображається на телефонні розмови. Він знову набрав дружину. Та знову відключилася, щойно пролунав перший гудок. І так кілька разів поспіль.

Не отримавши відповіді від дружини, Олег написав їй гнівне повідомлення:

«Послухай, люба моя. Оці свої примхи будеш влаштовувати з подругами, з братом своїм улюбленим. З ким завгодно, але не зі мною. Ти ж розумієш, що втекти від цієї розмови тобі не вдасться. Скільки цього разу ти віддала наших грошей брату?»

Кілька хвилин Олег не відривав погляду від екрана свого телефону. Він чекав, поки дружина прочитає його повідомлення. І, щойно він побачив, що повідомлення прочитане, знову зателефонував їй.

Результат був той самий, що й раніше. Вона просто скидала його дзвінки. Тоді він вирішив зателефонувати Руслану, молодшому братові своєї дружини.

Руслан теж не відразу відповів на дзвінок чоловіка своєї старшої сестри.

— Здоров, Олеже! – відповів Руслан, приблизно з таким самим оптимізмом у голосі, як і Уляна.

Олег не став вітатися, а відразу перейшов до питання, яке тривожило його вже кілька годин:

— Скільки вона тобі віддала грошей?

Руслан теж вирішив пограти на нервах у чоловіка й так само, як і його сестра, увімкнув нерозуміння.

— Ти про що? – запитав він.

— Так! – уже починав виходити із себе Олег. – Припини, Руслане! Скільки Уляна віддала тобі грошей вчора, коли ти приходив увечері до нашої квартири, поки мене не було?

— Я не розумію.

— От тільки не треба вистав мені! Я знаю, що ти в нас був і знаю, що ти не просто так заходив, ти взагалі ніколи не приходив “просто так”! Скільки?

— Десятку – невдоволено промовив брат дружини Олега.

— Сьогодні, щоб повернув! Ти мене зрозумів? – одразу ж сказав йому Олег.

— А чого ти мені так говориш? Я не твій підлеглий! – одразу обурився Руслан, змінивши тон.

Олег засміявся в слухавку — це була його реакція на таких наївних. Трохи посміявшись, він продовжив:

— Руслане, сьогодні ввечері, коли я буду вдома, ти мене вже чекаєш! Ти мене зрозумів?

— Зрозумів! – буркнув хлопець у трубку.

— Молодець! – похвалив його Олег. – Чекаю ввечері!

Олег першим скинув розмову. Потім поклав телефон на стіл і задоволено потягнувся в кріслі, сидячи у себе в офісі.

Олег займався вантажоперевезеннями. У нього був власний бізнес, який він поступово, з року в рік, тільки розширював. Це була дуже серйозна людина, яка вміла рахувати гроші.

Дружині своїй він, дозволяв майже все не контролюючи її витрат. А от для її брата у його бюджеті грошей не було. Та й чого він мав годувати знахабнілого чоловіка, який працювати наміру не мав.

Уляна, попри те, що її чоловік мав прибуткову справу, працювала за фахом. І працювала не в чоловіка. По-перше, Олег не хотів, щоб його дружина сиділа вдома і деградувала так само, як дружини його друзів.

По-друге, він не хотів, щоб вона працювала в його компанії, оскільки особливий статус дружини шефа явно не прикрасив би Уляну. Надто владний та мала характер.

Після розмови з молодшим братом дружини, Русланом, Олег чекав дзвінка від Уляни. У цьому дзвінку він очікував купу претензій і обурень, бо думав, що Руслан одразу подзвонить сестрі й поскаржиться на Олега. Але дзвінка від Уляни не надходило. Що було трохи дивним. Отже, виходило, що Руслан не поскаржився.

Приїхавши, як завжди, о восьмій вечора з роботи додому, Олег побачив біля під’їзду автомобіль Уляни. Він оглянув усі машини, які були в зоні його видимості. Русланового спортивного “відра з болтами” у дворі не було.

Це трохи здивувало чоловіка. Він думав, що хлопець усе зрозумів і що, коли Олег приїде додому, Руслан уже буде в них.

— Значить, має приїхати пізніше. – пробурмотів Олег собі під ніс.

Піднявшись на поверх, він витяг із кишені піджака зв’язку ключів і відімкнув двері своєї дворівневої квартири. Зайшовши всередину, подумав, що вдома нікого немає. Але потім із другого поверху долинули приглушені звуки музики. Олег піднявся гвинтовими сходами на другий поверх і пройшов до спальні, звідки лунали ці звуки.

Відчинивши двері, він побачив доволі дивну картину, якої зовсім не очікував.

На ліжку було розкидано кілька грошових купюр, а в кімнаті стояли відкриті великі дорожні валізи та кілька габаритних сумок. А його дружина, Уляна, нервово бігала від одного кінця кімнати до іншого й кидала у відкриті валізи свої речі з шаф.

Олег кашлянув. Уляна, хоча й дивилася майже на нього, була настільки захоплена процесом, що не помічала чоловіка.

— Я не заважатиму? – поцікавився він.

Жінка підстрибнула на місці від несподіванки.

— Ти чого так лякаєш? – одразу запитала вона чоловіка.

— Я не зрозумів, а що ти робиш? Ми кудись їдемо?

— Не ми, а я! – дуже пафосно відповіла йому Уляна. – Я не збираюся жити з людиною, яка маючи такі гроші шкодує моєму братові у скруті якихось кілька копійок. Он гроші, забирай, а я йду.

Олег дістав із кишені гаманець і склав туди гроші. Потім сів на ліжко й продовжив спостерігати за дружиною, не вимовляючи й слова.

Мовчання Олега почало дуже напружувати Уляну. Вона думала, що він почне вмовляти її й відмовляти від такого вчинку, але Олег навіть не давав приводу для цього.

— Ти що, так і мовчатимеш? – не витримала вона.

— А що, ти пропонуєш мені кинутися на коліна й благати тебе залишитися?! Ти цього хочеш? – усміхаючись, спитав Олег.

— А тобі що, все одно? Я взагалі від тебе йти збираюся!

— Іди! – спокійно відповів він. – Я тебе не тримаю!

У Уляни одразу ж зникло бажання збирати речі. Вона поклала назад у шафу стопку складеного одягу й кинула на чоловіка зневажливий погляд.

— Чого ти зупинилася?

— Тобі що, шкода цих нещасних десять тисяч моєму братові?

— Так, шкода! – не піддаючись відповів чоловік. – Він їх банально не заробив! У мене хлопці молоді, його ровесники, щомісяця працюють різноробочими, аби заробити! Ти сама працюєш, щоби гроші отримати! Я працюю, щоби в нас були ці гроші! – трохи підвищив голос Олег. – Чому я маю спонсорувати твого братика? За що? За те, що він твій брат? Коли він собі роботу знайде?

— Але це ж мій брат!

— І що? Це дає йому якісь особливі привілеї? Чи як? Розкладай свої речі назад у шафи, твій концерт люба, не вдався!

— Та це не концерт! От поки не попросиш у мене та у Руслана пробачення, я до тебе не повернуся! – цілком серйозно заявила Уляна й продовжила демонстративно складати свої речі до валіз і сумок.

— Ти зараз серйозно? Тобі не здається, що ти перегинаєш?

— Абсолютно серйозно! Чи ти думаєш, що я тут із тобою жартуватиму?

Олег не став відповідати на слова дружини, тим паче не збирався їй підігравати. Він просто голосно засміявся. Потім устав із ліжка й так, щоб дружина його не просто почула, а дослухалась, що він зібрався сказати, промовив:

— Я зараз поїду, мене до ранку не буде!

— Але. – почала Уляна.

— Жодних «але»! Ти свій вибір зробила! Тож,– замовк Олег. – Коли я повернуся, щоб тебе тут не було!

Чоловік вийшов із кімнати. Він не спустився сходами на перший поверх, а просто вийшов у під’їзд через двері на тому ж поверсі.

Уляна, після того, як чоловік пішов, сіла на ліжко в абсолютно розгубленому стані. Раніше їй завжди вдавалося хоч трохи, але маніпулювати своїм чоловіком — щоправда, у менш серйозних темах.

І тільки тепер вона зрозуміла, що припустилася величезної помилки. Але, знаючи Олега, вона також розуміла, що, вимовляючи свої останні перед виходом із дому слова, він був цілком серйозний у своїх намірах.

У подібних серйозних справах він ніколи не жартував. Вона розплакалася, промовляючи зі сльозами на обличчі:

— Усе через якісь нещасні десять тисяч.

Олег і Уляна таки розлучились і роз’їхались. Жаліючись на свого колишнього чоловіка подруга не шкодує епітетів. бачте, пошкодував чоловік для її брата мізеру, хоч має у тисячі разів більше грошей.

От цікаво, а чи й справді то мізер? Якщо ти маєш гроші, невже ж повинен роздавати їх людям не шкодуючи і не дивлячись кому? От ви б Руслана спонсорували?

Головна картинка ілюстративна.

You cannot copy content of this page