Коли Валя нарешті під’їхала, вони без її допомоги вже приготували два скромні салати. Не сказати, що стіл ломився, але хоч би не повна пустка
Світлана та Віталік не любили спізнюватися. Вони завжди приїжджали вчасно, але того дня довелося трохи затриматись — їх довго обслуговували у квітковому магазині. Довелося витратитися на таксі. —
– Мамо, не ображайся, але цього року я хочу провести спокійне Різдво, без твого бурчання: “це не так, і це не те”, – сказала мені по телефону дочка. – Як це – без мене? Ми завжди були разом на Різдво! Що я такого зробила? – слова виривалися крізь клубок у горлі. – Ми так вирішили і крапка, – наголосила Настя. Я не знала що робити, тому й погодилась на святвечір в церкві для “нужденних і самотніх”
– Настю, що ти таке кажеш? Я ж не зможу бути в такі дні одна! Невже ти цього не розумієш? – Мамо, ну не починай… Ми з Кирилом
Вірі здавалося, що з шубкою до її життя прийде щастя
– Як заміж вийду за першого ліпшого і поїду далеко-далеко. Туди, куди автобуси не ходять і поїздом неможливо доїхати. Туди, де навіть вовки із ведмедями не живуть –
Мені соромно, Володю. У школі вчителі дивляться на мене скоса, коли чують різні прізвища дітей. А в лікарні це взагалі халепа! Кожного разу медсестра перечитує їхні картки, ніби намагаючись зрозуміти, як таке можливо. Він погодився. І я повірила, що це початок справжнього сімейного щастя. Наша спільна донечка Настя народилася через рік. А ще через деякий час я зустрічаю свого коханого з жінкою, яка йому усміхається, а найголовніше, вона при надії
– Ти справді вирішила народити для нього четверту дитину? – подруга Тетяна скептично подивилася на мене і помахала головою. Я лише знизала плечима, відчуваючи, як по щоках повільно
– Тільки не забудь залишити ключі від машин, заміського будинку на столику у передпокої. Шуби, прикраси теж залиш. І ті сумочки, які я дарував, не забирай
– Це не ти, це я відмовляюсь від тебе. Коли вибереш день для переїзду, повідом мені. Як компенсацію за заподіяну шкоду я відшкодую витрати. – Колишній чоловік здавалося
Дмитре, мені здається, що ти трохи перегнув палицю з цими запасами, – Анна сіла поруч зі мною і була збентежена. – Ми ж живемо не в джунглях, а в Україні. У нас є супермаркети, у нас є магазини. – Люба моя, ти справді думаєш, що так буде завжди? – я подивився на неї. – Ось, згадай, як навесні ми не могли знайти гречки. А як минулого місяця цукор злетів у ціні? Я просто хочу, щоб у нас завжди був запас
– Дмитре, ти впевнений, що це гарна ідея? – голос дружини, Анни, звучав тривожно. Я спинився, зупинивши рух картатого кошика, наповненого харчами, на касі супермаркету. Переді мною стояв
– Такого свята мені більше не треба! – Дружина дізналася, що рідня чоловіка зібралася до них на Новий рік і розв’язала проблему
— Андрію, ти де? — влетіла у будинок дружина. — Відгукнися зараз же. Я тебе все одно знайду! Швидко спускайся вниз, розмова є! Не відсиджуйся там, я знаю,
За святковим столом ми з чоловіком оголосили радісну новину: – Ми станемо батьками, а ви, бабусею і дідусем! – Я різне очікувала від мами Бориса, але це точно не входило в мої плани. Я вилетіла з-за столу зі сльозами на очах. Я б ще змирилася з висловом свекрухи, але те, що чоловік в цьому випадку змовчав, переповнило чашу мого терпіння. Дома відбулась серйозна розмова
– Я ніколи цього не забуду! – промовила я, ледве стримуючи сльози, і кинула погляд на Бориса. – Твої мовчання і байдужість важать більше, ніж її слова. Це
Я вже сказала Дмитру, що через ці “вибрики” його тата я більше до них в гості ні ногою. Але розумію, що попереду стільки Різдвяних свят і мені знову прийдеться до чогось готуватися. Ну уявіть собі, йду я така на кухню, посеред ночі, нікого не чіпаю, навіть світло не вмикаю, а тут така картина. Хай Бог милує!
Я вже сказала Дмитру, що через ці “вибрики” його тата я більше до них в гості ні ногою. Але розумію, що попереду стільки Різдвяних свят і мені знову
Одного дня в нас на порозі з’явилася свекруха. – Маріє, давай я до вас жити переїду, у вас дітей немає, кімната пустує одна, допомагатиму вам в усьому, їсти готувати буду, а свою квартиру в оренду здам. Меблі у вашу кімнату я куплю за свій рахунок, 50 тисяч гривень у мене є. Я стояла, як вкопана
Марія з гордістю оглянула свою квартиру. Кожна річ тут була куплена за її власні гроші, кожен куточок облаштований на свій смак. Майже чотири роки тому, коли Марія лише

You cannot copy content of this page