Історія

Очевидці про жахливі «подвиги» НКВС на заході України

Сьогодні опублікуємо спогади людей, які були учасниками подій літом 1941 року на заході України. Точніше про “подвиги” НКВД на цій землі. Одразу зауважимо для особливо вразливих читачів: деталі цих свідчень не тільки мало естетичні, але й важкі для тих, хто вперше читає або чує про них. Може, хоч цей шок, ці межі жаху нарешті струсонуть байдужу совкову свідомість ментальних рабів пострадянського суспільства?

Спогади Івана Чаплі
(Селянин с. Нагуєвичі Дрогобицького району Львівської області.)

«У 1939 році Червону армію ми зустрічали урочисто … Потім почали організовувати колгоспи. Якщо люди не хотіли записуватися, то їх били, замикали в підвалах. У Нагуєвичах, звідки я родом, повинні були вивозити до Сибіру чимало сімей, але племінник Івана Франка Микола захистив. Я працював сільським ковалем і не чекав ніякого зла.

Після обіду 22 червня 1941 в Нагуєвичі приїхала група енкаведистів з Підбузького УНКВС (тоді там був райцентр). Відразу забрали колишнього директора сільської семирічної школи Корнеля Камінського, який був на емеритурі (пенсії).

Був заарештований голова товариства «Рідна школа» селянин Іван Добрянський, секретар сільради Степан Дум’як, директор школи Михайло Дрогобицький, працівник Підбузького райвиконкому Хруник. Потрапив туди і я.

Всіх нас завезли в Підбуж. Там вже сиділи заарештовані Андрій Юринець – директор Подбужської школи, крамар Ілько Опацький, його брат – швець, кілька інших працівників із Підбуж, і ще багато мешканців навколишніх сіл.

Дня 26 червня в 10:00 вечора червоний прокурор Строков, 11 міліціонерів і 3 невідомих викликали з в’язниці Підбузького УНКВС 20 ув’язнених і повезли вантажівкою в напрямку Дрогобича. Червоні кати обманювали нас, що відпускають на волю, однак це було очевидною брехнею. По дорозі один з конвоїрів, який називав себе начальником НКВД, говорив, що ув’язнені їдуть на роботу. За кілометр перед Нагуєвичами, в урочищі «Остіславья» машина зупинилася. Червоні кати наказали нам висаджуватися: машина перевантажена і не зможе виїхати на гору. […] Нам наказали стати в два ряди по десять осіб і триматися за руки. […] На поданий рукою знак прокурора всі почали стріляти. […]

Кати добивали людей чобітьми, лопатами, ломами, від яких череп лопався на голові. Так було закатовано 16 чоловік. […] Завдяки безладній стрілянині, темряві і поспіху міліціонерів, які поспішали за наступною партією заарештованих, нам чотирьом вдалося залишитися живими.
Не знаю, як про це дізнався прокурор Строков, бо 27.06 приїжджав до Нагуєвичів шукати мене, та мене, пораненого, добре переховали родичі. Напевно, кати боялися залишати живого свідка, але приховати злочинів не змогли.

Коли більшовики повтікали перед німецькою армією, люди пішли в «Остіславья» і знайшли, вивезли замучених тіла. У Корнеля Камінського було порізане все тіло. У Степана Дум’яка був розрубаний живіт. Івану Добрянському розрубали груди, вирізали серце, а діру заткнули травою.

Такими нелюдами були наші «визволителі». За що мучили вони безвинних мирних людей? Проте ніхто не може знищити все живе, слово і дух волелюбного народу “.

Спогади Івана Кіндрата.
(Народився в 1923 р, доктор медицини, Рочестер, США)

«У червні 1941 р я жив у студентському гуртожитку по вул. Скарбківській, 10 у Львові. 29 червня наблизилися війська Вермахту, в місті була паніка і безлад. Залишалися війська особливого призначення НКВС.

Знайомий, що жив навпроти в’язниці по вул. Лонцького, розповів, що в ніч з 28 червня чув звідти глухі постріли і божевільні крики. Ми, 4 студенти, відправилися на розвідку. Замуровану тепер і закриті тоді тюремні ворота підірвали зв’язкою гранат.

Перед входом у двір побачили 8 мертвих чоловіків і жінок, біля стіни – ще дві жінки, ще живі, але закривавлені і в несвідомому стані. Надалі з’ясувалося, що це були не в’язні, а наймані робітники, яких знищили останніми, як свідків кривавого злочину. Обидві жінки незабаром померли. Убиті вони всі 10 були уколами багнетів, дехто мав по безлічі ран в грудях і животі.

З двору двері вели до великого приміщення, з горою трупів аж під стелю. Нижні були ще теплі. Вік жертв – від 15 до 60 років, але переважна більшість 20-35 років. Лежали в різних позах, з відкритими очима і з масками жаху на обличчях. Між ними чимало жінок.

На лівій стіні були розіпнуті троє чоловіків, ледь покритих одягом з плечей, з відрізаними статевими органами. Під ними на підлозі, в напівсидячих, похилих позах – дві монашки, з тими органами в роті.

Виявлені нами жертви енкаведистського садизму були вбиті пострілами в рот або в потилицю. Але ще більше було заколотих багнетами в живіт. Одні – голі або майже голі, інші – в порядному вуличному вбранні. Один був у краватці, напевно, тільки що заарештований.

З центрального приміщення, затопленого калюжами крові, вели два коридори. Я пішов направо, в надії відшукати живих. Перша камера: на вбитому в стіну гаку повішений на шнурі чоловіу у військових штанях і чоботях. Його зріст вище того гака. На стіні видряпаний напис: «Хай живе вільна Росія». Жертва – майор радянської авіації.

До однієї з наступних камер важко було підступитися. По той бік дверей – кілька тіл, притулених обличчям до щілини дверей. Догоряли залишки отруйного газу – запах тухлих яєць.

У наступній камері – дві дуже молоді і навіть після смерті красиві жінки, задушені, з шнурами на шиї. Поруч двоє немовлят з розбитими черепами. На наличнику двері – свіжі плями розбризканого мозку.

Ще один прояв звірства – відрізані пальці, знята ременями шкіра на спинах. Накручували шкіру на палицю поступово, день у день. Закінчували один ремінь – починали другий. Ретельно надрізали скальпелем, стерилізуючи попередні місця, щоб катований не помер передчасно.

… Попадаю в більше приміщення, зі столом посередині. На столі прив’язаний оголений чоловік з неймовірно скорченим лицем. Тіло вкрите скляним ковпаком. На животі – рани з дивними дірами. Раптом з дірок вилазять один за іншим кілька щурів. Це – один з багатьох видів катувань енкаведистів. Під ковпак до живого ув’язненим запускали голодних щурів.

Усе. Сили мене покинули. Здається, втратив за цю годину років 12 життя. Втрачаючи свідомість від жаху, вибіг з в’язниці. Ніхто з нас так і не натрапив на живих.

У розбитому магазині беру фотоапарат і повертаюся фотографувати гору трупів, розіп’ятих священика і черницю в головному приміщенні. До камер вже несила вертатися. За тиждень мої фотографії з’явилися в «Краківські вісті», але не всі, деякі були визнані нецензурними. Такі дикі злочини показувати не ризикнули. Пізніше, в 1943 році, я закопав ці фотографії на городі біля рідної хати.

lviv1941
Тіла замордованих, розкладені для упізнання на подвір’ї в’язниці № 1
(по вул. Лонцького), м. Львів. Червень 1941 р.

Спогади Михайла Міруса.
(Народився в 1929 р, мешканець м. Чорткова Тернопільської області.)

«Почувши, що німці, вступивши в місто, відкрили в’язницю, я, як і інші жителі Чорткова, вирушив туди. Побачене закарбувалось в пам’ять страшною картиною на все життя. Уздовж стін простягалися акуратно скопані газони клумби зі ново висадженими квітами.

На просторому подвір’ї було порожньо. Чоловік і жінка, обоє мертві, були притулені до стіни і підперті кілками, щоб не впали. У нього дітородний орган перетягнутий колючим дротом, у неї також пучок дроту в статевому органі.

На весь об’єм першого (приміщення – В. Г.) була викопана яма, завалена трупами. Зверху їх присипали тонким шаром землі, видно, що роботу не встигли закінчити. Зверху лежали ще двоє, напевно, виконавці тієї роботи. Там були і лопати.

lviv1941_2

Обличчя чоловіка було наче спалене або обшпарене, аж почорніло. Посередині знаходився металевий бак, від якого відходили труби товщиною як рука або товщі. По тих трубах надходила пара і виїдала плоть. Під очима, задушених парою – мішечки. Вух не було, зовсім повідпадали, і носи теж ».

Спогади Юліана Павліва
(Народився в с. Нараїв Бережанського району Тернопільської області, 1930 р)

“Навесні 1941 року в селі Нараїв, як і в інших місцевостях, були масово арештовані представники місцевої інтелігенції, серед них і моя тітка Іванна, сільська вчителька. У червні 1941 року з 19 заарештованих з нашого села отримали вироки четверо, з них 3 – до страти. Утримували в’язнів у Бережанах.

З початком війни село чекало повернення політв’язнів. Замість цього пішли чутки про страшні катування у в’язницях. У перших числах липня родини відправилися в Бережанську в’язницю на пошуки близьких. Для безпеки жінки взяли і нас, підлітків 10-12 років. Там ми застали гори понівечених трупів у підвалах.

Залиті кров’ю камери і коридори. Кривава стежка вела у двір. Там вже лежали рядами винесені тіла, з обрізаними вухами, носами, почорнілими лицями. Через липневу спеку стояв страшенний сморід. Звучали плач, крики розпачу, прокляття.

Тітку Іванну ми знайшли на березі річки Золота Липа, біля замку, який НКВД використовував як катівню. Поруч були ще двоє чоловіків, хтось вже прикрив ковдрою їх голі понівечені тіла. Все тіло тітки від ніг до плечей було вкрите глибокими подряпинами. Лице чорне. Вийняли з рота ганчірку – язик вирвано.

Вище зап’ястя – наскрізні рани від ножа, живіт розрізаний від низу грудей, в статевий орган забита пляшка. Ще двоє дівчат з Нараїва були замордовані подібним чином. Інші тіла мали не менш страшні сліди знущань: вибиті очі, відрізані статеві органи, обрубані пальці, розтрощені голови.

Місцеві жителі розповіли, що протягом тижня навколо в’язниці ревіли двигуни тракторів, які не могли повністю заглушити крики катованих. Розшукували своїх рідних в основному по одягу.

Довго виловлювали тіла і з річки Золота Липа, куди їх скинули енкаведисти. Кілька кілометрів пливли вони у кривавій воді до греблі в селі Саранчуки, де страшні покалічені трупи виловлювали і ховали селяни. Невпізнаних ховали в загальних могилах. Багато замучені поховані в інших навколишніх селах.

Нараївці знайшли і поховали 12 закатованих односельців. Тіла ще трьох, засуджених до смертної кари, відшукали пізніше, восени, в закиданій камінням ямі біля Бережанського лісу. В одного з них, Павліва Т. Г., були обрубані ноги. Чотирьох так і не знайшли. 15 з 19 убитих політв’язнів села були у віці до 23 років ».

А зараз зверніть увагу на наступне свідчення. Ця «розповідь розстріляного» містить унікальні «кадри» моменту і технології акту імпер-більшовицького злочину. Таких прикладів – одиниці. Тому що інші десятки мільйонів особистостей-Всесвітів замовкли назавжди.

Спогади Мирослава Рожія.
(Селянин с. Романів Перемишлянського району Львівської області.)

«Був червень 1941 У камеру приводили все нових арештантів із сіл Бібреччини. На воротах стояв якийсь наш міліціонер. Десь під вечір, близько шостої години, то міліціонер сказав нам: «Хлопці, ті всі чорти кудись поїхали знову!» А ми йому кажемо:« Так відчини нам двері і випусти!». Він відповів, що немає ключів, тому що їх забрали з собою енкаведисти. «Можу вам подати якусь дубину, рятуйтеся!» Ми вже хотіли брати лавку в нашій камері, виламувати решітки і бігти через вікно.

З нами сидів заарештований адвокат з Бібрки Кульчицький. Він говорив: «Люди добрі, так не можна. Це підступ з їх боку, і вони повернуться ще перш, ніж ми втечемо. Потім буде гірше. Коли ми тут спокійно будемо сидіти, то вони, як повернуться, переконаються, що ми не винні. А як будемо пробувати бігти, то тоді переконаються, що ми мали нечисту совість. Нас, напевно, забрали як заручників, а таких ніхто не має права стріляти. Тому без суду навіть більшовики не мають права карати – я адвокат і знав їх кодекс! »(Яка наївність чесної, ні в чому не винної людини – В. Г.) Так ми і чекали. Енкаведисти повернулися через 2 години.

Повернувшись, вони викликали заарештованих по одному з камер і водили їх у пивну розстрілювати. Був уже вечір. Ми всі припали до дверей і слухали, кого викликають. Так повели тоді Королика, – він дуже плакав, коли його вели.

Більше за інших просився Микола Дучій. «Товариші, я ж ваш, бідняк, у мене дружина, дитина, пощадіть, не вбивайте мене!» Ті лише сміялися, а один сказав: «нічево, це точно, як зуб вирвати: болить – раз і все!» Потім чути було з льоху тільки постріли.

Після декількох екзекуцій трійка енкаведистів йшла в «вартівню», ймовірно, пити горілку, тому що, коли прийшли за мною, то від них несло горілкою. У своїй смерті я був упевнений, коли мене викликали. Двоє взяли мене під пахви, а третій з револьвером йшов позаду. Завели мене в пивну. Вже за порогом темної пивної ті два, які вели мене під пахви, пустили, і в ту ж хвилину поклав на моє плече руку задній.

У секунду я якось відчув, що він піднімає свою праву руку, і мені здавалося, що навіть клацнув револьвер. Я на мить повернув голову, щоб побачити, що він хоче робити. Пролунав постріл!

І, як зараз пам’ятаю, що я впав на якісь теплі людські тіла і втратив свідомість. Як довго я лежав без свідомості, я не знав. Потім у темряві я якось оклигав. Мені здалося, що я був в іншому світі, бо згадав, що мене розстрілювали.

Перше враження було, що у мене дуже оніміли ноги і одна рука. Дуже боліли, аж пекли вони. У роті було повно солоної теплої крові. На мені лежало щось дуже важке. Цей тягар я потроху зрушив з себе. Це був труп розстріляного біберецкого адвоката Кульчицького, який нас під вечір переконував не тікати, бо він знав більшовицькі кодекси. У мене були прострелені обидві щоки, і лежав я на трупах. Хтось у цій купі трупів ще хрипів.

Джерело

Загрузка...

Related Post