Дозвілля

Іван Марчук: Побудуйте стелу з Києва до Львова і я буду малювати її доти, доки не домалюю

Всесвітньо відомий художник, геній сучасності, легенда українського живопису, людина, яку довгий час переслідували, але яка не загубила свого таланту – Іван Марчук. Герой нашого інтерв’ю – творець, який формує позитивний імідж України. Цього року йому виповнюється 80 років. Ми пригадали його бешкетне дитинство, життя в еміграції, поговорили про його незбагненний пльонтанізм, про жінок, про найбільш безкультурну столицю та про принципи, через які митець переступив.

— Ви входите до списку сучасних ста геніїв світу, одного із найрейтинговіших видань у Великій Британії. Вас називають генієм, що вплинув на трансформацію суспільної свідомості. Розкажіть, будь ласка, як відчуває себе геній? Чим відрізняється Ваше життя від звичайної людини?

kvity

— Ще задовго до того, я знав, що я не такий, як всі. Я жив не так, як всі люди. І все своє життя я жив один. Правда, було одного разу нещастя втрапити в халепу — одружитися (сміється), але скоро я вийшов з неї. Для мене живопис понад усе. Жінки і живопис! Для мене найголовніше — це режим життя, режим дня. Я живу по чорному календарю. Ні свят, ні вихідних для мене не існує. Я внутрішньо дуже дисциплінована людина. Я одержимий і ненаситний. До речі, дуже скупий розлучатися зі своїми картинами.

— Невже нікому зараз не даруєте своїх картин, не продаєте?

— В певний період багато дарував, продавав. А зараз ті люди виставляють мої картини на аукціони.

— Повернімося до теми жінок і живопису. Це дві Ваші слабкості?

— Можна сказати, що так. Ви думаєте, чому я приїхав з Америки. Бо там не було жінок, а тут, на Україні, є.

— Чому в Києві немає досі Вашого музею?

— Тому що Київ — найбільш безкультурна столиця. Та й не тільки столиця, в нас країна некультурна. І на низькому побутовому рівні, і на вищому — духовному. Художня мистецька етика не розвивається, вона стоїть. У нас багато талановитих людей і наперекір усьому вони самі себе роблять. І я себе зробив наперекір усьому.

— Ви — «вічний революціонер», який постійно бореться, шукає справедливості, не зважаючи ні на що..

— Я бунтар і був ним ще в утробі матері! Все життя мені заважали. Ніхто ніколи мені ні в чому не допомагав, не підтримував. Перш за все, наша держава! Україна ні на копійку мені нічого не зробила. У моїй майстерні були різні президенти, але вони не дали мені нормального приміщення, аби я мав де працювати, «не спустили вниз» ( майстерня знаходиться в п’ятиповерховому будинку на останньому поверсі). Навіть «Спілка художників» мені нічим не допомогла. Мене в Національну Академію мистецтв не приймають. Хоч я й не просився, бо знаю , що не пустять. Бо йдуть за грішми. Моя країна для мене — гетто.

— Ви маєте свій девіз, з яким йдете впродовж життя?

— «Караюсь, мучуся, але не каюсь» — це моє кредо. Як тільки я поїхав в еміграцію, я мусив завжди «хотіти»… Хотіти працювати, бо НЕ працювати там не можна. Там ніхто тобі не заважає. Коли я повернувся сюди, у мене знову була така думка, що я не хочу працювати. Ось уже від літа я не працюю.

— Для вас життя — це праця?

— От зараз я не працюю — значить не живу. Раніше кожен день звітував сам собі про виконану роботу. А коли лягав спати, планував, що я маю зробити завтра.

— Я знаю, що Ви довго жили за кордоном: в Австралії, Канаді, Америці. Якби була зараз така можливість, поїхали б знову?

— Так, але зі всіма картинами.

— Зараз важко перевезти картини за кордон з України?

— Так. У нас дурнувата митниця, дурнуваті закони. Наприклад, в Радянському Союзі легше було перевезти картини на виставки. Зараз ситуація з цим гірша.

— Як Вам жилося за кордоном? Яке у Вас було оточення? Адже це велике місто, а наскільки мені відомо, Ви ще й не знали мови.

— Я був першою людиною, яка поїхала за кордон сама по собі. А щодо оточення, то його там просто не було. В Нью-Йорку кожен сам по собі. До мене ніхто не ходив без запрошення, бо там так не прийнято. Я цілий день належав собі. Сидів у хаті і малював. Була в мене одна насолода у вихідні — відвідувати різні виставки. За день я міг оглянути 5-6 галерей. То була моя віддушина. Можна алкоголіком стати, адже весь день тебе на виставці пригощають (сміється). А спілкуватися, дійсно, не виходило. Мову спочатку поривався вчити, але швидко набридло. Та й зараз мені б не завадили знання англійської, бо часто їжджу закордон.

— Чому ж не берете приватні уроки вивчення англійської?

— Міг би найняти собі вчительку, але мені лінь. Я дуже ціную час.

— Не злякалися міста-мегаполісу?

— Ні, навпаки. Як тільки приїхав — одразу вибрався на останній поверх багатоповерхівки і оглядав місто. Насолоджувався просторами. Хоч і висоти боюся, а стояв навіть на балконі з прозорою підлогою.

— Іване Степановичу, Ви неодноразово говорили, що в Австралії Вам дуже подобалося жити. Але прожили там лише рік, а в Америці набагато довше. Чим ваше австралійське життя відрізнялося від американського?

— В Австралії я жив в передмісті, в так званій одноповерховій Австралії. Там — ідилія. Величавий спокій. Коли я потрапив до цієї держави, я думав, що ніколи не повернусь до тієї проклятої країни, в якій народився. Люди тут не люблять один одного, батьків не люблять, вбивають один одного. Коли мене запитують, чому я їду в цю державу, то я відповідаю, що не їду в державу, а їду на рідну землю. А ще тому, що мені стало сумно жити в такій країні, як Америка.

— Як наші люди почувають себе за кордоном, зокрема в Америці?

— Для порівняння: оце як взяти нашу жабу, з нашого болота, і її опустити в акваріум. Буде вона там жити? Ні, тому що середовище не те. Але люди до всього звикають більше, ніж жаби.

— Давайте поговоримо про мистецтво, яке Ви творите. «Пльонтанізм» — Ваша унікальна, особлива техніка малювання. Це прояв бути не таким, як всі, не схожим?

— Безперечно, так. Це було для мене головне. Я постійно думав, який же я є. Я ж знаю, що я не такий. А який? Як це може проявитися, коли я цього не знаю? А щодо пльонтанізму, то він виник, коли я побачив голі дерева. Тому багато років працював тільки взимку, восени і весною. Літні пейзажі не підходили під мою техніку, хоча згодом спробував працювати й влітку.

-А яку пору доби найбільше подобається писати? 

— Я себе називаю «лунных и снежных дел мастер». Спочатку була ніч, а потім включилося сонце.

— А про що Ви думаєте, коли малюєте свої шедеври?

— Я завжди думаю лише про жінок, не зважаючи на те, що малюю. Мені хочеться, аби якась подзвонила до мене, прийшла і відволікла від роботи. Буду відвертим — все на жінках тримається. Колись була поширена думка, що Земля на китах стоїть, а я переконаний, що на жінках. Жінка — це Атлант, яка все тримає в своїх руках.

— Ви з тих митців,котрі чекають натхнення, Музи?

— Я ненаситний і одержимий. Я — творчий. Я не раз говорив: «Дайте мені тисячу років і я розмалюю небо». «Або побудуйте стелу з Києва до Львова і я буду малювати її доти, доки не домалюю». Натхнення — це видумка. А талант — це доля. Доля нас вибирає, а не ми долю.

— Усе своє свідоме життя Ви жили в місті. То був і Львів, і Київ, і Сідней, І Нью-Йорк. Проте у ваших картинах немає міських пейзажів. Чому?

— Коли я був студентом, навчався у Львові, то малював все навкруги. І місто також, а вже, коли прибув у Київ, то винайшов «пльонтанізм». Тоді я знайшов себе. А взагалі, якщо ти художник і живеш на цій мальовничій землі, то яким би ти не був модерністом і урбаністом, ти не можеш не малювати пейзажі.

— А кому першому довіряйте оцінити Ваші картини? 

— Якби була жінка — показував би їй. Художник завжди хоче показати свою роботу жінці, щоб вона оцінила. Але у мене її немає, тому першим бачить мої картини американський колега. Одного разу запросив його подивитися й оцінити нову роботу. Він прийшов, глянув і промовчав. Я все зрозумів. Через тиждень запросив його знову. Була зовсім інша реакція. Має людина чуття.

— Пане Іване, я знаю, що у Вас є будиночок в Каневі…

— Так, неподалік Дніпра і Чернечої гори. Але потім я ще придбав там квартиру з панорамою на Дніпро. Хоч і довго вагався.

— А часто там буваєте?

— Зазвичай влітку. І пишу тоді зимові пейзажі. Це для того, аби не вмикати кондиціонер. Мої картини охолоджують в спеку (сміється).

— Це правда, що у Вас є мікроскоп?

— Так. Мені його подарували і від тоді я дуже люблю дивитися на різні речі під мікроскопом. Зокрема, на пил. Пил перетворюється у різні скульптури, які дивляться на тебе. Це просто диво.

— Наскільки я розумію, ви дуже горда і принципова людина. Чи були життєві ситуації, коли доводилося переступати свої принципи?

— Нещодавно переступив. Ще двадцять років тому поклявся, що у Львові ніколи не буду мати виставки. Навіть тоді, коли вже мене не стане. Але мене переконали, що її все-таки потрібно зробити, і я погодився.

— Іване Степановичу, Вам у молодості нелегко було реалізовувати свій талант. А як гадаєте, молодим художникам легко зараз реалізуватися?

— Зараз взагалі набагато легше. На відміну від американських художників, наші не мають іншої роботи -художник та й все.

— Ви нещодавно повернулися із Австрії. Розкажіть, як Вас зустрів Відень?

— Хоч погода була не дуже привітна до мене, але я гарно там провів час. Навіть купив у Відні головний убір, бо з дому забув взяти кепку, а було холодно. Пощастило познайомитись із чудовою людиною, яка й влаштувала моє дозвілля в Австрії: ми жили в красивому, дорогому готелі, ходили у вишукані ресторани, навіть спускалися у печеру, де на великій глибині було озеро. Говорили, що колись там будували літаки. За той час, коли я був у Відні, мій приятель почав трохи говорити українською. То є, мабуть, трохи й моя заслуга (сміється). А загалом за три доби, проведені в Австрії, я багато чого побачив і повернувся щасливий додому. Запропонували мені у Відні показати свою виставку.

— Між іншим, а Ви ніколи не задумувались над тим, аби відкрити свій бізнес?

— Ні, це справа жіноча. Щоправда, я б хотів мати свою галерею.

— І наостанок, Ви все ще в пошуках своєї жінки?

— Жінку не треба шукати, вона повинна явитися. Як Ісус Христос. Він прийшов до народу чи явився? Явився, звичайно. Не являється мені поки що жінка — значить не дано.

Автор: Ілона Софіюк

Читайте також: Я б радив українському народові максимально скористатися безвізовим режимом і масово виїжджати (+відео).

Джерело.

Загрузка...

Related Post