Євген Маланюк не міг забрати до США дружину та сина
“Сижу над кристалографією, але трудно – ой трудно! Бо ж замісць кристалів бачу очі ненаглядні – єдині, яких не можна забути. Ті, що бачив крізь шкло ваґону. Ах, золотко кохане, маленьке золотко моє, така трівога за вас в мені. Кашель звучить ваш. Чую, як ніжки замерзають, які холодні пальці – і так хочеться натхнути цей лист теплом своїм, щоб зігрілися і рученьки, й ніженьки коханої”, – пише 11 лютого 1924 року Євген Маланюк до Наталії Лівицької.
Обоє родом з України, живуть у Чехословаччині. Вона – на п’ять років молодша, студентка Карлового університету в Празі. Її батько Андрій Лівицький очолює український уряд в еміграції. Маланюк навчається на інженера в Господарській академії у Подєбрадах.
Листи пише раз на два-три дні: “Одна мрія, одна дума – побачити вас. З пахощів ваших сп’янів до нестями. Ах, Наталочко, солодко й страшно мені! А на вулиці весна – о-о-о! Не можу нічого робити. П’ю повітря і тоскую”. Інколи надсилає по два листи в одному конверті. Пояснює: “Цей лист не відправив, бо марку – страшно сказати: прокурив. Так курити хотілось, екзамен був. Простіть! Чи простите? Будьте милосердні до людських слабощів – Кохана!”
Наталія Лівицька відповідає не завжди. Намагається переконати, що Маланюк цікавить її перш за все як поет. Причина стає зрозуміла через півроку – дівчина виходить заміж за художника Петра Холодного.
Євген Маланюк під час навчання в Київській школі прапорщиків, 1914 рік. Навчальний заклад з початком Першої світової війни відкрили на Контрактовій площі у приміщенні Духовної академії, яку взялися евакуювати до Казані. Готували офіцерські кадри для піхоти. За три місяці успішного навчання Маланюк отримав чин офіцера- прапорщика. Після кількох місяців служби в тилу вирушив на Південно-Західний фронт
Євген Маланюк під час навчання в Київській школі прапорщиків, 1914 рік. Навчальний заклад з початком Першої світової війни відкрили на Контрактовій площі у приміщенні Духовної академії, яку взялися евакуювати до Казані. Готували офіцерські кадри для піхоти. За три місяці успішного навчання Маланюк отримав чин офіцера- прапорщика. Після кількох місяців служби в тилу вирушив на Південно-Західний фронт
“До їдальні увійшов незвичайної вроди чоловік, – згадує Зоя Равич, донька лікаря з Полтавщини. Навчається на медичному факультеті у Празі. Приїхала в гості до знайомих у Подєбради. – Він зробив на мене велике враження: високий, стрункий, чорнявий. З гордовито піднесеною головою, з блискучими карими очима, з гладким темним волоссям, зачесаним наперед на скронях. Незнайомий, що зацікавив мене, легким кроком перейшов їдальню і сів коло порожнього столика – сам один, не підійшовши ні до кого. Відразу витягнув з кишені перо й записник і почав щось писати”.
Це був Євген Маланюк. Дівчата запрошують його до свого столика і знайомляться. Зоя та Євген починають зустрічатися. Через місяць – 5 липня 1925 року – в ресторані “Гранд-готелю” в Подєбрадах проводять заручини. Маланюк дарує обраниці автограф вірша:
Ви сказали “для вас” – “навік”.
Ви сказали недавно “золотко”
Пелюстки рожевих повік
Трепотіли так ніжно-солодко.
Як повірити вам, золота?
Як іржаве життя відродити?
Світлом ранку горить темнота
День встає, ярим сонцем одітий.
На аркуші підкреслений надпис “Заручини”, підписи молодят і ще однієї невстановленої особи, а в рамочці – список: “1) пиво, 2) гоускі (булочки, спечені на пару. – Країна), 3) цигарки”.
Наступного місяця вінчаються у церкві святого Миколая в Празі. Життя у пари не складається. Жінка не має вільного часу через навчання. Чоловік ніяк не може знайти стабільну роботу. Легше влітку, коли приїжджають до батьків Зої. Решту часу живуть порізно. Він ділиться наболілим із Наталею Лівицькою-Холодною: “Нервує Зоя своїми недоладними й якимись нездоровими листами. Взагалі, якось дивно буває: ніби прокинешся від сну і – жонатий”.
“Зоя у порівнянні з Маланюком – пігмей, звичайна сіренька жінка, – оповідає письменниця Олена Теліга у листі до Наталії Лівицької-Холодної. – Але під час свого розводу була велетнем. Маланюк чомусь певен, що я радила Зої розійтися з ним. Це неправда. Я знала, що вона нікого не кохатиме, крім нього, хоч він і гнітив її своєю індивідуальністю. Зоя ніколи ні одного слова поганого не сказала про Маланюка. У неї, може, є багато смішних рис, але нема ні одної підлої. Вона ревнувала Маланюка до тебе, але водночас хвалила тебе”.
Після розлучення Євген Маланюк працює у Варшаві. Разом із письменником Юрієм Липою засновує журнал “Ми”. Пише вірші та критичні статті. 1933 року одружується з працівницею чеського посольства Богумилою Савицькою. У них народжується син Богдан. Проте живуть порізно: він – у Варшаві, жінка з сином – у Празі.
“Ви пишете, що у вас можна відпочити? – Маланюк запитує Уласа Самчука на початку 1943 року. – Мені аж дивно, що таке дієслово взагалі існує. У мене таке враження, що я постійно перебуваю в стані високої електрифікації. Хворіє мені син, для якого варшавське підсоння є убійче. Біда з бюджетом. Родинний човен “то виринає, то потопає” у цих хвилях. Є щасливі люди, як Чижевський чи Антонович, що можуть в тиші бібліотеки робити щось пожиточне для батьківщини, щоправда, дуже майбутньої. А я по-старому сиджу над проектами і кресленнями до пізнього вечора. В неділю сплю майже цілий день”.
Коли наближаються радянські війська, виїжджає до Західної Німеччини. Дружина і син не встигають. Живе у таборі для біженців. Час від часу відвідує зібрання письменників. Маланюка запрошують до різноманітних мистецьких об’єднань – переважно відмовляється.
“І от знову я при домашніх пенатах, – пише Уласу Самчуку 1946-го. – Та доба, що провів з вами і друзями, видається сном. Хліб ваш їв іще кілька днів, яблука ще досі доїдаю, а риба чекає на так званий чорний день. Велика шкода, що ми справді є “в розсіянні сущі”.
“У мене – в головному – без змін: родини немає, і я один. І нічого в перспективі”, – пише педагогу Петру Одарченку у відповідь на привітання з 50-річчям.
Сподівається на зміни після переїзду до США. Знаходить там роботу інженера, приділяє їй більшість часу. Коли отримує відпустку, пише знайомій Оксані Сембай-Галицькій: “Сплю по 12–13 годин денно. Зробив собі власну “санаторію” і лікую нерви. Бо втома була вже крайня”.
1962 року вдається побувати у Варшаві. Туди ж приїжджає Богумила.
“За татом і мамою стежили агенти, – оповідає Богдан Маланюк. – Вони намагалися втекти за місто, де був будинок тітки. Але в лісі біля нього теж з’явилися незнайомі люди. Тікали звідти вночі задвірками, болотом і полем до Варшави. Сховалися в інших знайомих. Коли тато йшов до літака на Нью-Йорк, то прийшов в останню хвилину. Знайомі обступили його щільно, щоб не затримали. Мама вернулася до Праги розхвильована, але щаслива. Невдовзі по тому її допитувала держбезпека. В наступному році вона померла”.
Євген Маланюк дізнається, що Зоя Равич, яка після другого заміжжя носила прізвище Плітас, живе у Канаді. Овдовіла. Надсилає листа з пропозицією вести переписку. Та погоджується. Збереглося більше півтисячі листів від Маланюка, написаних протягом 1958–1968 років. На прохання письменника Зоя відправляє посилки до сім’ї сина.
“Приснився сон, ніби я в пошуках пресового діяча потрапляю в Москву. Якась не то курсіха, не то родичка водить мене по місту. Йдемо до театру – “забити час”. З театру – в ніч. Зорі над Москвою. Куранти. Йдемо до бувшого “Яру”. Там дешевий комфорт із червоним оксамитом і запорошеними пальмами. Публіка досить з’європеїзована. Звичайна ситуація емігрантського сну. Я вже шукаю там переночувати, вже розмовляю з якоюсь кухаркою-українкою. Втім з’являється фігура з ГПУ – одесько-єлисаветградського типу – і починають пізнавати. Раптом жіночий голос – в американській амбасаді, порозуміємося очима, вона влаштовує на ніч”, –нотує Євген Маланюк у щоденнику 11 червня 1941 року.
1968, 16 лютого – Євген Маланюк помер у Нью-Йорку. Похований на цвинтарі святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку.
Читайте також: У ПОШУКАХ ІНОЗЕМНОГО ЩАСТЯ ОКСАНА ЗНАЙШЛА СТРАШНЕ ГОРЕ ДЛЯ СВОЄЇ СІМ’Ї
