fbpx
Світ
Враження українця, який 18 років працює кухарем у ресторані в Мадриді

18 років тому Андрій виїхав на заробітки в Іспанію. До того часу працював кухарем у популярній на той час кав’ярні у центрі Львова. Хоч робота була непогана і платили більш-менш, але грошей бракувало. Мав на той час 28 років. Треба було квартиру купувати, яка потребувала і ремонту, і меблів… А ще батьків утримувати, бабцю, вже кілька років паpaлізовану. Тоді були часи, коли українці масово виїжджали за кордон на заробітки. І тягнули одне одного. Так товариш по роботі, також кухар, потягнув Андрія до сонячної Іспанії. У Дмитра в Мадриді на будівництві працював брат, тож Дмитро поїхав до брата, а Андрій — до Дмитра, пише “Високий Замок”.

«Якби тоді не поїхав, то навряд чи заробив би на квартиру. Так би досі по орендованих помешканнях поневірявся», — каже. Зараз має у Львові двокімнатну квартиру, яка наразі порожня, чекає на нього. Але він ніяк не наважиться повернутися в Україну, хоча давно про це мріє.

Із Андрієм мене познайомила моя подруга. Він її колишній однокласник. Так зі школи і дружать. «Уявляєш, — жартома обурюється моя подруга. — За стільки років він жодного разу не приготував мені паелью (традиційна іспанська страва з рису або маленьких макаронних ріжків, із додаванням шафрану, оливкової олії, морепродуктів чи м’яса. — Авт.)».

Андрій виправдовується, що коли приїжджає у відпустку до Львова, то найменше за все хоче готувати. «У відпустці принципово до кухонної плити не підходжу, — каже. — Відпочиваю. А харчуюсь або у родичів, або у львівських ресторанах. Їх тут не бракує. Кожного року відкриваються нові й нові. Дивуюся, як дають собі раду?».

Читайте також: П’ятнадцять років збігло у Італії і залишилася велика пустка в хаті й у душі Марії, а ще — євро на рахунку в банку

Ми п’ємо каву у затишній кав’ярні на вулиці Лесі Українки. «Був тут кілька років тому, зараз вулицю не впізнаю. На ній „живого місця“ немає: усі перші поверхи зайняті закладами харчування!». Запитую, як йому кухня у львівських ресторанах. Каже, страви не вражають, а ось ціни у деяких ресторанах шoкують. «Не розумію, як салат може коштувати 250 гривень. В Іспанії таких цін немає. Та ніхто такий салат і не замовив би.»

Після економічної кризи 2008 року, яка боляче вдаpила по Іспанії, чимало ресторанів там збанкрутували. На той час Андрій працював кухарем у великому ресторані на околиці Мадрида. Через кризу власниця мусила звільнити чимало працівників, бо виручки різко впали, перелякані іспанці перестали ходити по ресторанах, почали економити. Але Андрій своє робоче місце зберіг. Як і його друг та напарник Дмитро, котрий працює у тому ж ресторані. Власниця українських кухарів дуже цінує — за працьовитість.

«Іспанці мені подобаються. Привітні, доброзичливі, але лінькуваті, — каже Андрій. — Палке середземноморське сонечко їх розморює. Недарма в них існує сієста. Нещодавно влада хотіла скоротити години знаменитого післяобіднього відпочинку, то іспанці запротестували».

Андрій розповідає, на початках ніяк не міг звикнути до їхнього способу життя. «Робочий день починається о 9-й ранку. А вже о 10.30 усі, як по команді, залишають робоче місце і йдуть пити каву. „На каві“ можуть засидітися і до обіду. А з 13.00 до п’ятої пополудні — сієста. Усі офіси, фірми, магазини зачиняються. Навіть деякий громадський транспорт не їздить». Так іспанці рятуються від денної спеки. Влітку вдень стовпчик термометра може вирости і до плюс 45 градусів! Спека не спадає до пізнього вечора. Андрій дивиться у свій телефон: «Зараз там плюс 32 градуси (це була майже восьма вечора. — Авт.)».

Виявляється, Іспанія на 60 хвилин відстає від свого природного часового пояса. 1940 року генерал Франсіско Франко встановив у країні власну часову зону, перемістивши годинник на одну годину вперед — на знак солідарності з нaциcтською Німеччиною. Після закінчення Другої світової війни час назад не перевели. Відтак сонце встає і, відповідно, сідає пізніше — аж о десятій вечора. Під час сієсти іспанці мали би спати, колись так і було, але зараз мало хто їде додому відпочивати. Через корки більше часу затратять на дорогу. Тому полуденну спеку перечікують у барах чи ресторанах. Смачні і ситні обіди зазвичай затягуються на три години. Їдять іспанці багато. Під час трапези п’ють багато вина.

Андрій каже, спочатку повірити не міг, що можна стільки з’їсти. Наприклад, замість першої страви (хоча супи також популярні) часто їдять макарони (пасту) або паелью. На друге — повноцінну страву зі шматком м’яса чи риби. І від десерту не відмовляються. Як після такого потужного обіду можна працювати, українець досі не розуміє. Після сієсти працюють до восьмої вечора, тому вечеряють досить пізно. У ресторанах і кав’ярнях можуть довго насолоджуватися теплими вечорами. Додому не поспішають. Тому ресторани працюють допізна. Андрій розповідає, що вечеряти можуть прийти о 12-й ночі. Через такий спосіб життя прайм-тайм на іспанському телебаченні починається о 22.30.

У Андрія трохи інший графік, ніж у типового іспанця, хоча свою сієсту він також має. На роботу приходить о 12.00. Працює до четвертої, потім відпочиває до восьмої вечора, і тоді працює до останнього клієнта. Їхній ресторан відкривається о сьомій ранку. Його колега Дмитро приходить на роботу о восьмій. Він один дає собі раду з клієнтами, які снідають у цьому ресторані. А таких чимало. Поруч розташований готель, у якому немає свого ресторану. Тож гості готелю часто снідають у ресторані, де працює Андрій. Крім того, самі іспанці рідко снідають вдома. Сніданки там прості: кава і підігрітий круасан з маслом чи джемом. Хоча є і яєчня, і ковбаски… Один кухар і один офіціант обслуговують до 300 гостей, які снідають з сьомої години до першої. Якщо багато туристів, то бувають «запари», коли одночасно одній офіціантці доводиться обслуговувати 15 столиків. У таких випадках, каже Андрій, офіціанткою працює і власниця ресторану. Вона і на кухні допомагає, і за продуктами бігає на базар, коли треба щось докупити. Друга офіціантка приходить на першу годину.

Власне, найбільше клієнтів — в обідній час. Після кризи в ресторанах стали вельми популярними комплексні обіди, які тривають з першої до п’ятої дня. Їх якраз готує Андрій. Особливість їхнього ресторану у тому, що кожного дня — нове меню комплексних обідів. Ще з вечора або зранку, якщо ввечері була «запара», він складає нове меню, дає власниці, і вона щодня його друкує. Має бути чотири варіанти комплексного обіду. Знаменита паелья — обов’язкова страва четверга. Коштують такі комплексні обіди від 12 до 18 євро.

Зараз Андрій є шеф-кухарем. Має зарплату півтори тисячі євро (середня зарплата в Іспанії — близько 1200 євро). Починав із зарплати у 800 євро. До речі, іспанські працедавці також практикують так звані конверти. Офіційно власниця платить йому 1080 євро на місяць, інші гроші доплачує «в конверті». Якби офіційно платила більше, ніж 1080 євро, мусила би сплачувати значно більший податок за працівника. Податки в Іспанії — чималі. Андрій каже, за нього власниця і так платить шалений податок — майже 500 євро.

Мешкає він у тому ж будинку, що і власниця. Раніше винаймав квартиру далеко від роботи. Щодня витрачав три години, аби добратися до місця праці. Останні вісім років винайняли квартиру за сто метрів від ресторану, у сучасному гарному будинку. Разом з ним у великій квартирі з чотирма спальнями живуть ще четверо заробітчан з України. Мають дворівневе помешкання, де на першому поверсі — велика вітальня, кухня, їдальня, а на другому — чотири спальні, відтак кожен має свою кімнату. На місяць платять 980 євро, але оплата ділиться на чотирьох, тож виходить недорого.

Звернула увагу, що Андрій часто вживає іспанські слова, з важкістю підбирає українські відповідники. «Почав забувати українську мову», — виправдовується. Хоча іспанську вчив довго, знадобилося років два, аби більш-менш вільно спілкуватися. Мусив купувати відповідні підручники, дивився телевізор. Довго чекав на легалізацію. П’ять років подавав відповідні папери, але щоразу йому відмовляли. Лише 2004 року нарешті отримав офіційний дозвіл на роботу і проживання. Тепер Андрій має усі ті права, що і громадяни Іспанії, лише голосувати на виборах не може.

Запитую, коли збирається повертатися в Україну? «Раніше дуже хотів повернутися, а зараз вже звик до Іспанії, — зітхає. — Якби у Львові мені запропонували добру роботу з відповідною зарплатою, мабуть, переїхав би. Тут родина. Хоча я досі не оженився, не знайшов свою половинку. Весь час працював, світа білого не бачив. Може, справді варто вже й про себе подумати…»

Related Post

facebook