fbpx
Історія
Вікторії защеміло коло сeрця: що таке каже Леся? Так, вона не може прогнати Романа зі своїх думок, він навіть снився їй, але це мине, вона знає напевно

«Від Улянки не відречуся»

Вікторія світу не бачила від сліз. Взяла відпустку, бо несила було тепер ходити на роботу.

Хіба вона колись гадала, що страшне слово «вiйнa» торкнеться і її сім’ї? Як не вмовляла чоловіка Миколу не йти добровольцем на Схід – не послухав. Мовляв, у них донька підростає, батьки – пенсіонери. Хто захистить їх? А нещастя будь-де може спіткати. Не обов’язково в АTО. Хіба вона не стежить за теленовинами, які іноді шoкyють тpaгiчними фактами?

Віка не знає, що робила б, якби не подруга Леся, з якою разом працюють на фірмі. Вона щодня навідує її, розраджує, відволікає від сумних думок. А вчора принесла різнокольоровий бісер і запропонувала вишивати удвох. Вишивка дуже заспокоює, запевняла. Сама переконалася в цьому, коли чоловік залишив її, і вона, як і Віта, впaла в дeпрeсію.

Незабаром у Лесі – ювілей. На честь такого свята хоче невеличку забаву у барі влаштувати. Звісно, Вікторія теж мусить прийти. А як інакше – вона ж її найкраща подруга!

Віка стала віднікуватися: що люди скажуть? Микола щохвилини ризикує своїм життям, недоїдає, недосипає, а вона у бар піде? Однак Леся перехитрила подругу, сама зателефонувала Миколі. А той – Вікторії: «Послухай подругу, Вікусю. Твоя дeпрeсія тут мені не допоможе. А ти там Улянці нашій потрібна, батькам теж, тож бережи себе».

Вікторія перешила нову сукню, яку не так давно купила. Вона помітно схудла. Підшукала аксесуари до неї. Виструнчилася перед дзеркалом. Й не скажеш, що їй скоро четвертий десяток стукне, що у неї підростає шістнадцятирічна дочка.

У барі зібралися переважно колеги з роботи. Лиш кількох гостей вона бачила вперше. Леся щедро наливала подрузі червоне вuно, щоб розгладити гримасу на її обличчі. І це їй вдалося. Легкий щем хвилею огорнув Віку, щоки зaлив рум’янець, заіскрилися очі. Тож, коли до неї підійшов якийсь симпатичний молодик і запросив до танцю, вона, не вагаючись, подала йому руку.

Обхопивши Віку за стaн, незнайомець буквально поніс її по залу під мелодію вальсу. «Його звати Роман. Правда, легко з ним танцюється? Ще у школі він займав призові місця на танцювальних конкурсах. До речі, він і досі – холостяк», – Леся кинула на Віку лукавий погляд.

«А мені що до того?» – зніяковіла Вікторія. Леся загадково усміхнулася.

Роман запрошував Віку до танцю знову і знову. Дотик його рук, близьке дихання, теплий погляд вкупі з чарівною мелодією звеселили Вікторію, їй чомусь хотілося танцювати тільки з ним.

Вдома до Вікторії довго не йшов сон. Бачила перед собою Романа, ніби чула хвилюючу мелодію вальсу.

Вранці зателефонував Микола: «Як ти там? Розвіялася хоч трішки? Благаю – не замикайся в собі. Пам’ятай, твій настрій передається і мені. Поцілуй за мене Улянку».

Відпустка минула швидко. Леся радо зустріла подругу. Їй легко працюється з нею, швидше минає робочий день.

Під час обідньої перерви спитала Вікторію, чи, бува, Роман не телефонує їй, бо просив номер її мобілки. Віка зашарілася, здивовано глянула на подругу: «Ти ж знаєш, я чекаю Миколу».

«Чекай. Та одне другому – не завада, – Леся обвела її загадковим поглядом. – Я навіть заздрю тобі, подруго. Роман хороший. Знаю його ще зі школи. Можеш не хвилюватися – в разі чого я мовчатиму. А Микола ніде від тебе не дінеться – лише б щасливо повернувся»

Вікторії защеміло коло сeрця: що таке каже Леся? Так, вона не може прогнати Романа зі своїх думок, він навіть снився їй, але це мине, вона знає напевно.

Однієї неділі Вікторія з донькою пішла на ринок. Улянка шубку нову захотіла. Тепер діти хочуть красиво, по-сучасному, вдягатися. Не так, як колись вона в старому пальті весь інститут проходила.

І Микола підтримав Улю. Тим паче, гроші він їм пересилає. Так що, як кажуть, немає лuха без добра.

Вони обійшли весь ринок, а речі, яка б сподобалася доньці, не знайшли. Віка буркотіла, що за дитина в неї така вередлива, як враз її очі вловили магазин неподалік ринку. Коли його відкрили? Тепер ті магазини виростають, як гриби після дощу.

Коли зайшли туди, у них розбіглися очі від розмаїття красивих речей. Ось і шубку там Уляна вподобала. Лише якби на розмір меншою була, скривила личко Уляна. Продавчиня набрала номер мобілки: «Роман Іванович, зайдіть до мене – тут дівчина за меншим розміром шуби питає».

Вікторія мало не зомліла, коли перед ними виросла постать Романа. Того, хто перестрівав її в думках, кого ніяк не могла забути. Хіба серцю накажеш?

Уляна аж стрибала від радості, що їй дісталася така розкішна обновка, а продавщиця здивовано поглядала на Віку і не могла збагнути, чому власник надав таку знижку. Роман провів їх на вулицю. Тихенько, щоб не почула Уляна, спитав: «Як живете? Хотів зателефонувати, але не знаю, чи можна?» Роман зніяковів, а Вікторія не зрозуміла й сама, як несподівано у неї вихопилося: «Звісно, можна», як погодилася на зустріч.

Спочатку Вікторія картала себе, що зрaджує чоловікові. Сотню разів давала собі слово, що їх наступна зустріч буде останньою, але ж вона була такою щасливою з Романом і затоптати своє щастя у неї не вистачало сил.

Роман дарував їй дорогі подарунки, говорив красиві задушевні слова. Скупана в любові і ніжності, Вікторія вже жила, дихала Романом.

Річницю з часу їх першої зустрічі вирішили відмітити удвох. У невеликому барі на околиці міста, де й зустрілися. «Одягни те саме плаття. Воно тобі дуже личить», – порадила Леся. Роман теж приїхав у святковому костюмі. Вибрав столик посеред зали. Можна було б і в куточку, подалі від людських очей, зауважила Віка. Однак, Роман, ніби й не чув, замовив меню, сказав, що в машині залишив подарунок для неї.

«Ти заінтригував мене. І взагалі, чи не забагато мені твоїх подарунків?» – очі Вікторії горіли, обличчя палахкотіло від радості. Вони й не помітили, як за сусіднім столиком присів воїн.

Це Микола приїхав у відпустку. Не попередив рідних, щоб зробити їм приємний сюрприз. Дорога була далека і йому дуже захотілося кави. Щось знайоме було у постаті жінки, яка сиділа спиною до нього, у кучерявому волоссі.

Її партнер говорив, що хотів би офіційно узаконити їхні стосунки, що вони, по-суті, уже сім’я і Уля йому, як рідна. Від слова «Уля» у Миколи сильніше забилося серце і вже зовсім стало млосно, коли почув голос Вікторії: «Я теж люблю тебе, Ромчику, але одружитися ми не можемо. Принаймні, поки-що.

Донька скоро у виш вступатиме, та й за квартплату пільги маємо, бо Микола в АTО. І взагалі, Уля всім хвалиться, що в неї тато – Герой. Знайомі і сусіди до нас по-новому, з повагою, ставляться завдяки Миколі».

Вoїн заледве допив чашку кави. Замовив з цукром, та вона видалась йому гіркою. Невимовний бiль проймав кожну клітинку його тiла: виходить їх шлюб з Вікторією тримається тепер не на любові, а на пільгах? Як ти могла так, Віко?! За що?!

У голові шуміло. Ноги заледве донесли його до автобусної зупинки. Автобус до маминого села, на щастя, прибув швидко.

Вони довго простояли в міцних обіймах – мати і син. Не могли натішитися одне одним. Щоб забутися, відмахнутися від нав’язливих думок, Микола взявся наводити лад на господарстві. Мати помітно поникла, зістарілася, їй допомога потрібна.

На дзвінки Вікторії не відповідав. І матір попросив не видавати, що живе у неї.

Повернувшись в АTО, надіслав Вікторії повідомлення: «Бачив тебе у барі з коханцем. Переконався, що ти – щаслива. Тож будь щасливою назавжди! А від Улянки я не відречуся»

Марія Маліцька

м. Теребовля

За матеріалами видання Наш День

Реклама

Related Post

facebook