Україна і Литва, дві країни з багатою історією і глибокими культурними зв’язками, протягом століть формували спільну спадщину, яка відобразилася не лише в історичних подіях, але й у фольклорних традиціях обох народів. Фольклор, як дзеркало народної душі, завжди відігравав важливу роль у збереженні ідентичності та передачі мудрості з покоління в покоління. Нижче ми розглянемо фольклорні традиції України і Литви, аналізуючи як їхні спільні корені, так і унікальні риси, що відображають самобутність кожного народу.
Сьогодні моїми співрозмовниками є Галина Пшенічкіна – етномузиколог, доктор гуманітарних наук (етнологія), старший науковий співробітник відділу фольклорного архіву Інституту литовської літератури і фольклору (Вільнюс), доцент Дніпровської академії музики (Дніпро), керівник українського фольклорного гурту “Намисто” (Вільнюс), та Рімантас Слюжинскас – етномузиколог, доктор гуманітарних наук (етнологія), провідний науковий співробітник Фольклорного архіву Академії музики і театру Литви (Вільнюс).
Галина та Рімантас – дивовижне подружжя з не менш дивовижною історією знайомства, яке відбулось 2015 року. Саме тоді Рімантас приїхав до України, аби відвідати тутешні села і ознайомитися з живою фольклорною традицією. Галина близько тижня супроводжувала його в експедиції. Два фахівці мали безліч цікавих розмов і дискусій щодо традиційної культури і україно-литовських зв’язків. Пара познайомилася навесні, а вже у жовтні одружилася.
До повномасштабного вторгнення подружжя проживало в Україні, в Черкасах, а в березні 2022 року через війну змушені були виїхати до Литви, взявши з собою найцінніше, що змогли винести в руках – терабайтові вінчестери з експедиційними записами музичного фольклору.
– Чи впливає географія місцевості на характер пісень і як саме?
Галина: Географія місцевості дійсно відіграє важливу роль у формуванні характеру народних пісень і фольклорних традицій загалом. Природно-кліматичні умови, такі як лісові масиви, степи, гори та болота, безпосередньо впливають на те, як розвиваються культурні традиції та музичні стилі в різних регіонах.
Етнографічні регіони України (за показниками матеріальної культури). Автори – Т. Косміна, О. Косміна.
В Україні, наприклад, Полісся відзначається великою кількістю лісів і боліт, що створює відокремленість і сприяє збереженню архаїчних фольклорних традицій. Через труднощі з доступом до цих територій, контакти із представниками інших регіонів були мінімальними, що дозволило традиціям зберігатися у відносно законсервованому вигляді. Окрім ізольованості, на Поліссі розвинулися специфічні промисли, як-от збір ягід і грибів, що, у свою чергу, породило особливий пласт народних пісень. Ягідні пісні, борові, виконувалися в лісі тільки у короткий, визначений природою сезон та є унікальним жанром українського фольклору.
Степи України з їхніми відкритими просторами, сприяли розвитку зовсім іншої традиції співу. Тут, де простір не обмежує розповсюдження звуку, виникла традиція протяжного, багатоголосого співу, що відзначається широкими розспівними мелодіями. Це співзвучно з природними умовами, де звук може безперешкодно розходитися на великі відстані. Крім того, саме в українських степах виникли й розвивались козацтво і чумацтво, а фольклор представників цих соціальних верств має свої дуже сцецифічні особливості й є унікальним в своїй природі.
Гірські райони також сформували свої унікальні музичні традиції. У Карпатах, наприклад, для зв’язку використовували сигнальні інструменти, такі як, наприклад, трембіта. Її гучний і потужний звук можна було почути на великій відстані, що було важливо для спілкування та передачі закодованої у ритмах і мелодіях інформації в умовах гірської місцевості.
Фольклорна експедиція Г. Пшенічкіної, Р. Слюжинскаса у с. Попівка Звенигородського району на Черкащині, 2018 р.
Природні бар’єри, такі як гори чи широкі річки, часто слугували кордонами, що обмежували переміщення людей, а значить і взаємовплив культур різних регіонів. Річки часто ставали своєрідною межею, “краєм” простору, за яким починалася зовсім інша культурна традиція, і це розмежування дуже чітко відображено в тому числі і у фольклорних текстах.
Рімантас: Литва, хоча і менша за розмірами, також має значні лісові масиви, що вплинули на розвиток музичних традицій. У місцевостях, де ліс межує з полем, хороша акустика сприяла використанню сигнальних духових інструментів, таких як, наприклад, роги, звуки яких підсилювались відлунням.
Таким чином, географія не лише формує специфіку ведення господарства, а й безпосередньо впливає на розвиток культурних традицій і музичних стилів, створюючи унікальні фольклорні явища, що відображають життя і світосприйняття людей тієї чи іншої місцевості.
– Як визначаються кордони між фольклорно-етнографічними традиціями? Які вони в Україні, а які в Литві?
Галина: Такі кордони визначаються за низкою критеріїв, що допомагають розмежувати різні етнографічні регіони та їхні культурні традиції. Одним із ключових факторів регіонального розмежування є діалект (говірка), що відіграє важливу роль у розпізнаванні фольклорних особливостей конкретного регіону. Мовознавці-діалектологи, які працюють у фольклорних експедиціях та із записами розмов місцевих мешканців того чи іншого краю, визначають ці кордони саме за мовними відмінностями, оскільки діалект відображає історичні та культурні впливи, характерні для певної місцевості.
Фольклорна експедиція Г. Пшенічкіної, К. Тимошенко у с. Ємчиха Миронівського району на Київщині, 2019 р.
Музична традиція також є важливим критерієм для визначення фольклорних кордонів. Мелодії, ритми, сюжети пісень і їх жанри можуть значно відрізнятися залежно від регіону. Наприклад, весільні пісні, колядки чи веснянки у різних частинах України мають свої унікальні ритми, мелодії та способи їх структурної будови. Ці музичні відмінності не тільки допомагають розпізнати регіональні традиції, але й є свідченням багатства та різноманіття нашої культурної спадщини.
Елементи матеріальної культури, такі як традиційний одяг, його візерунки, кольори, спосіб крою, пошиття також відіграють значну роль у розмежуванні етнографічних кордонів. Наприклад, різні регіони мають свої унікальні традиції у вишивці, кольоровій гамі та способах виготовлення одягу, що відображає місцеві звичаї та історичні впливи. Специфіка будівництва житла, зокрема архітектурні особливості, складові частини, їх розташування, оздоблення також варіюються залежно від регіону, що є ще одним важливим фактором у визначенні кордонів етнографічних зон.
В Україні історично склалося 15 основних історично-етнографічних регіонів, серед яких Середня Наддніпрянщина, Полісся, Волинь, Поділля, Галичина, Підкарпатська Русь, Буковина, Покуття, Південна Бессарабія, Таврія, Крим, Запорізька Січ, Донщина, Слобожанщина та Сіверщина. Найбільший з них – Наддніпрянщина, яка поділяється на Середню і Південну, тоді як Північна частина знаходиться на території Білорусі. Окрім крупних регіонів є ще більш дрібний поділ на локальні та сублокальні традиції, які так само мають між собою певні відмінності.
Фольклорна експедиція Г. Пшенічкіної, Р. Слюжинскаса у с. Вікнине Катеринопільського району на Черкащині, 2018 р.
Рімантас: Литва, хоча й менша за розмірами, також має свої етнографічні регіони, що визначаються за схожими принципами. В Литві виділяють п’ять основних етнографічних регіонів: Дзукія, Аукштайтія, Жемайтія, Сувалькія та Мала Литва (Східна Прусія – Клайпедський край). Як і в Україні, тут важливими є діалекти, елементи одягу, будівництво житла та ведення господарства. Наприклад, Дзукія – це фактично північна частина Полісся, де схожі говірки, наспіви, елементи традиційного одягу та архітектури. Це єдиний регіон в Литві, де народні пісні співають переважно у мінорному ладі (для порівняння більшість українських народних пісень – мінорні). А в Аукштайтії, яка межує з Білоруссю та Латвією, побутує двоголосний спів та мелодії мажорного ладу. Жемайтія, розташована вздовж латвійського кордону, відома своїм протяжним, меланхолічним співом з багатьма підголосками, а Сувалькія – прикордонний з Польщею регіон. Мала Литва, або Пруська Литва, відрізняється як культурно-побутовими традиціями, так і музичними характеристиками, зокрема через історичний вплив лютеранської церкви, на відміну від переважаючого римо-католицького віросповідання в інших регіонах країни.
Таким чином, кордони етнографічних регіонів в Україні та у Литві визначаються цілою низкою факторів, що охоплюють мовні, музичні, етнографічні, історичні та географічні аспекти, що в комплексі створюють унікальні культурні традиції кожного регіону.
– Які фольклорні пісні найбільш поширені в Україні, а які в Литві? Які характерні риси народної музики в різних регіонах?
Галина: Говорячи про архаїчних пласт пісенного фольклору в Україні, слід відзначити обрядові календарні та весільні пісні. Ці твори є найдавнішими, їх історія налічує тисячі років. Календарні пісні включають колядки, щедрівки, веснянки, купальські, жнивні пісні тощо, що супроводжували сезонні обряди, пов’язані із землеробським циклом та сонячним річним колом. Родинно-обрядові пісні, такі як весільні, пов’язані з ключовими життєвими подіями та зміною соціального статусу, переходом у «інше» життя у всіх сенсах.
Фольклорна експедиція Г. Пшенічкіної, Р. Слюжинскаса у с. Озірна Звенигородського району на Черкащині, 2018 р.
Продовжуючи тему характерних рис регіональних співочих традицій можу додати, що в західних регіонах України, зокрема на Поділлі переважає одноголосний (унісонний) спів з невеликими мелодичними варіантами у голосах, що в науці називається гетерофонія.
Традиція повільного, протяжного багатоголосного співу поширена в Центральній, Південній та Східній Україні. Багатоголосий спів з багатою гармонічною вертикаллю є невід’ємною частиною та яскравим маркером традиційної музики цих регіонів.
Також в залежності від регіону можна спостерігати побутування тих чи інших жанрів – наприклад, коломийок у Карпатах, кустових чи русальних пісень на Поліссі, чумацьких і козацьких у центральній Україні тощо. Стосовно народноінструментальної традиції так само спостерігаються закономірності. Наприклад, на заході України традиція сольного чи ансамблевого інструментального музикування набагато краще розвинена і збережена, ніж у інших теренах. Тут і до сьогодні можна почути гру народних інструментальних капел на весіллях та під час інших свят чи обрядів, можна знайти майстрів-самоучок, які виготовляють та грають на різноманітних духових інструментах. Чому саме в цих теренах? Можливо, тому що у Карпатському регіоні більше ніж будь-де розвинене скотарство, а разом із ним традиція пастушого музикування на різних духових.
Романси та пісні на теми кохання й подружньої зради є поширеними як в Україні, так і в Литві. Вони відображають універсальні людські переживання, які знаходять своє відображення в народній творчості обох країн.
Марш єдності на підтримку України. Вільнюс, 24 лютого 2023 р.
Кажучи про актуалізацію українського фольклору у сьогоденні, слід відзначити, що набувають нової хвилі популярності сюжети, що пов’язані із героїчним минулим та боротьбою нашого народу проти загарбників, такі як козацькі, історичні, повстанські, солдатські, пісні січових стрільців тощо. Саме ці пісні часто мають сюжети про загиблих воїнів, відображають історичну пам’ять та національну ідентичність. Вони пронизані героїзмом, відвагою і водночас трагізмом, що робить їх унікальними і важливими для української культури. І тепер молодь, особливо у містах, активно цікавиться цією частиною нашої культурної спадщини, вивчає ці пісні в оригінальному вигляді або ж намагається адаптувати їх до сучасної музики популярних напрямків.
Рімантас: У Литві обрядові та календарні пісні також займають важливе місце в культурній спадщині, хоча сучасні умови вплинули на їх популярність. Дзукія – регіон, де найкраще збереглися календарні пісні, такі як колядки і великодні лалинки, які мають спільне глибоке коріння і з українським (зокрема поліським) фольклором. Ці пісні демонструють перехідний характер між слов’янською та балтійською культурами. Однак на півночі Литви ці традиції поступово зникають.
В Литві ще до сьогодні популярні романси, пісні лісових братів, повстанські пісні. Це ті фольклорні твори, які можна почути на радіо або в інших медіа. Вони часто співаються у контексті національної боротьби та визвольних змагань, що надає їм особливого патріотичного значення.
Фольклорна експедиція Г. Пшенічкіної, Р. Слюжинскаса у с. Попівка Звенигородського району на Черкащині, 2018 р.
Як і в Україні, в Литві спостерігається зникнення багатьох традиційних пісень, особливо тих, що пов’язані з сільськогосподарськими роботами. Сьогодні литовці частіше співають більш сучасні пісні, тоді як архаїчні твори зберігаються лише в пам’яті старшого покоління.
Календарні і обрядові пісні це найбільш давні, навіть дохристиянські твори, які мали колись свою ритуально-магічну функцію, і сучасним людям ці пісні уже не зрозумілі і не актуальні. Для етнографів це «золотий клад», але для широкої аудиторії це вже нудно і не цікаво, це вже все відійшло в історію, хіба що для вузьких кіл, які ще цікавляться архаїчними творами.
Галина: В Україні ще традиція жива і такі архаїчні твори можна зустріти в селах, під час експедицій можна ще записати їх у якоїсь бабусі, у Литві уже ні.
– Якщо порівнювати фольклорний спів двох країн, які спільні риси, а які відмінні?
Галина: Найбільше спільного, як ми вже говорили, можна знайти між українським Поліссям і литовською Дзукією. Ці регіони мають багато схожих рис у сюжетах пісень, мелодіях та ритмах проспівування текстів. В обох регіонах більшість календарних пісень виконувалися виключно жінками, що підкреслює важливість жіночого голосу в музичному супроводі магічного ритуалу.
Структурний елемент сольного заспіву у пісні є характерним як для українського, так і для литовського фольклору. Це коли один співак починає пісню, а інші підхоплюють її, що створює особливу динаміку виконання.
Український фольклорний ансамбль “Намисто” (м. Вільнюс, керівник Г. Пшенічкіна)
В українському фольклорі та в Дзукії переважають мінорні мелодії, які у сучасного слухача зазвичай асоціюються із сумом, меланхолічним настроєм. Однак, у народній творчості мінор не завжди означає сум, а мажор – радість, що робить ці музичні традиції більш багатошаровими та свідчить про інший тип музичного мислення людей попередніх століть.
Рімантас: Дослідження показують, що багато сюжетів пісень в Україні та Литві мають спільне коріння. Це свідчить про давні культурні зв’язки між народами, які, однак, з часом призвели до появи різних поетичних структур і мелодій.
В той час як мінорні мелодії притаманні українському фольклору та Дзукії, інші регіони Литви характеризуються переважанням мажорних мелодій. Ця відмінність у настрої мелодій створює унікальний контраст між народною музикою двох країн.
Литовські пісні часто мають сумний зміст, наприклад весільні або любовні пісні, але виконуються в мажорній ноті, що є незвичним для українського слухача, де зазвичай мінор відображає сумні теми.
Хоча сюжети пісень можуть збігатися, їх поетична структура та мелодії відрізняються. Це свідчить про те, що спільні корені пісень з часом розвивалися по-різному в кожній країні.
Відмінності, як і спільності у фольклорі можна пояснити переміщеннями людей, які переносили із собою традиції з одного регіону в інший. У цьому контексті картографічні дослідження дозволяють простежити, як певні мелодії поширювалися, створюючи унікальні пісенні традиції в різних частинах України та Литви.
Український фольклорний ансамбль “Намисто” (кер. Г. Пшенічкіна) під час Маршу єдності на підтримку України. Вільнюс, 24 лютого 2024 р.
В українському етномузикознавстві (науці, що вивчає народну музику), наприклад, дуже поширена методика картографування народомузичних явищ (як-от побутування певних жанрів, мелодій, ритмів тощо). Це дозволяє простежити закономірності поширення тих чи інших мелодій, встановити їх відсутність та шукати цьому причини у історії, особливостях географії тощо. Ціла плеяда науковців (і в тому числі Галина) працює в цьому напрямку, але в контексті цієї розмови не можна не згадати напрацювань докторки мистецтвознавства з Києва Ірини Клименко, яка на базі десятків тисяч пісенних одиниць досліджує зв’язки у музичному фольклорі на всіх балто-слов’янських теренах. І саме на її мапах ми можемо побачити велику кількість спільних ареалів поширення тих чи інших явищ народнопісенної культури, які ріднять наші народи з давніх давен.
Бачимо, що фольклорні традиції України та Литви мають багато спільного, особливо у прикордонних регіонах, таких як Полісся та Дзукія. Проте, історичні, географічні та культурні чинники привели до появи значних відмінностей у мелодіях, ритмах і текстах пісень. Ці відмінності роблять народну музику кожної країни унікальною, зберігаючи при цьому сліди спільного культурного минулого.
Український фольклорний ансамбль “Намисто” (кер. Г. Пшенічкіна) під час Маршу єдності на підтримку України. Вільнюс, 24 лютого 2024 р.
Фольклор України та Литви, хоч і має свої унікальні риси, містить значну кількість спільних елементів, що вказує на тісні культурні зв’язки між цими двома народами. Спільні історичні витоки, взаємний вплив і схожість природних умов сприяли формуванню подібних традицій, які зберігаються і донині. Однак, кожен народ по-своєму інтерпретував ці спільні елементи, створивши унікальну культурну спадщину, що є невід’ємною частиною їхньої національної ідентичності. Збереження і дослідження цих традицій важливе для розуміння як спільного, так і відмінного в історії і культурі України та Литви.
Ірина Герасименко
