Україна та Литва — дві країни, які можна назвати витоками культурного багатства та історичного спадку. Ми розпочинаємо цикл статей, в яких розглянемо ключові аспекти культури України та Литви, вивчаючи, як ці дві нації взаємодіють та впливають одна на одну.
Україна та Литва, кожна з них має свою унікальну культурну спадщину, проте при уважному аналізі можна виявити численні спільні риси, які об’єднують ці дві нації.
Незважаючи на географічну віддаленість, історія та культура обох народів перепліталися протягом століть, що призвело до формування спільних цінностей, традицій і звичаїв.
Однією з найважливіших сфер, де спостерігається культурна спільність, є релігія.
Християнство, зокрема католицизм, має значний вплив як в українському, так і в литовському суспільствах. Обидва народи мають свої унікальні традиції та обряди, пов’язані з християнськими святами, але одночасно ділять спільні обряди та свята, такі як Різдво та Великдень. Про це ми незабаром розповімо більш детально.
Кулінарна культура також є важливим компонентом спільності між українцями та литовцями. Обидва народи цінують традиційні страви, які відображають їхню історію та звичаї. Наприклад, борщ та ковбаса популярні як в Україні, так і в Литві. Про їх особливості приготування в кожній з країн ми дізнаємося згодом.
Спільна історія також відображається у фольклорі, мистецтві та музиці обох народів. Такі елементи, як народні казки, вишивка, народні мелодії та танці, є важливими складовими культурної спадщини як українців, так і литовців.
Про ці та інші теми ми поговоримо незабаром, а зараз пропоную дізнатися, хто були предками литовського народу і звідки він походить. Про це нам розповість Артем Петрик, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник, Інститут історії та археології Балтійського регіону, Клайпедського університету.
Фото: Артем Петрик
Балтія: споконвічна і містична
– Артеме, ми часто чуємо термін Балтія, який охоплює регіон трьох держав – Естонії, Латвії та Литви, багато людей використовують старий конструкт «Прибалтика». Яка природа цих термінів і як говорити коректно?
– Якщо дозволите, почнемо з кінця. Дослідник Павло Лавринець зазначав, що термін “країни Прибалтики” або “Прибалтика” є складовою старого імперського погляду Москви/Петербурга на “околиці”, які не мають політичної суб’єктності. Початково під “Прибалтикою” розуміли території приблизно сучасних Латвії та Естонії, що називали “остзейськими” (за німецьким позначенням Балтійського моря), які увійшли до складу Росії у XVIII ст. Литва, наприклад, до них не відносилася, адже століттями належала історично-культурному простору Великого князівства Литовського, була приєднана до Росії тільки з поділами Речі Посполитої (їх було три – 1772, 1793 та 1795 рр.).
Вже у XIX ст. її землі, разом з латиськими і естонськими, включили до імперських конструктів – “Прибалтійський край” та “Прибалтійські губернії”. У період міжвоєнної незалежності трьох балтійських держав у них, в силу географічного розташування та минулого, відбулася еволюція усвідомлення деякої близькості між собою, належності до Балтії – одного регіону.
Зі встановленням радянського режиму повернулося старе імперське найменування “Прибалтика”, яке сучасними жителями країн регіону нерідко сприймається символом колоніального минулого, іноземної окупації.
Лише після відновлення незалежності його знову замінив більш коректний термін “Балтія”, “Прибалтика” ж вперто використовується РФ, як “характерна ознака специфічної оберненості” Росії до імперського минулого та шовіністичного погляду на навколишні народи з ментальним несприйняттям їхнього права на самостійність.
– Хотілося б дізнатися більше про балтські племена: хто вони, давні балти?
– Попросту кажучи – пращури сучасних литовців та латишів, єдиних з колись великої балтської сім’ї, що живуть і нині, вони ж, литовці та латиші, єдині з балтів, хто збудував власні держави. За моїми спостереженнями, на побутовому рівні, в Україні, існував і продовжує жити стереотип про спорідненість не двох а усіх трьох народів регіону, відносячи до балтської групи також естонців. Що не є вірним.
Естонці належать до балтійських фінно-угрів, спорідненими, скажімо, з фінами але віддаленими і від литовців, і від латишів.
Сам термін «балти» – пізній. Він виникає у ХІХ ст. Його поява пов’язана з розвитком порівняльно-історичного мовознавства. То ж до цього не існувало і терміну балтські мови, литовську та латиську мови іменували окремо і, в той же час, литовсько-латиською, або латисько-литовською називали усю мовну групу. Задля уникнення непорозумінь та незручностей при дослідженні, німецький вчений Георг Генріх Фердінанд Нессельман у 1845 р. запропонував використовувати етнонім балти, що став загальноприйнятим.
Зазначу, що у давнину ареал розселення балтів був дуже великим і включав, в тому числі, землі Подніпров’я. З часом він зменшувався під впливом зовнішнього фактору, тиску інших племен.
Прийнято виділяти три основні племінні ідентичності з яких сформувався литовський народ – жемайти, аукштайти і власне Литва.
Колискою формування цієї східно-балтської гілки стали землі між середньою течією Нямунаса, ріками Няріс та Мяркіс. Однак, щодо племінного розмежування протолитовських племен існує думка, що було дві, а не три племінні спільноти – західна – жемайтійська та литовська, яка проживала у центральній та східній частинах краю. Треба зазначити, що у етногенезі литовського народу приймали участь і інші балтські племена, зокрема, курші.
Останні мали безпосередню дотичність і до етногенезу латишів, як і, до речі, балтійсько-фінський етнос – ліви, українцям останні більш відомі, завдяки «Повісті минулих літ» під назвою либь, а самі себе вони називали лівлізт.
Ілюстрація: – Військо куршів атакує Ригу у 1210 р. Художник: Вольдемарс Вімба.
– Така величезна палітра племен на відносно невеликій території але чому наразі суб’єктами історії лишилися лише два балтські народи. Яка ж доля усіх інших балтських народів.
– Трагічна. У результаті хрестоносного завоювання, що почалося наприкінці ХІІ ст. і тривало у декілька етапів, більшість балтських племен були винищені чи асимільовані. Така, в тому числі, доля прусів, ятвягів. Насправді, не тільки балтів але і їхніх сусідів по регіону – вищезгаданих лівів, а ось близькі лівам ести – прабатьки сучасних естонців опинилися у неволі.
Фактично єдиними, хто зберіг самостійність були литовські племена. Загроза завоювання консолідувала їх, прискорила процеси складання державності. Об’єднанні та мобілізовані литовські сили дали рішучий бій загарбникам і стали найпотужнішою мілітарною силою регіону.
Апогеєм литовського державотворення доби середньовіччя було, звісно, Велике князівство Литовське, що стало своєрідним феноменом доби, втім, про нього слід говорити окремо, занадто це велика тема. Єдине, що наразі додам – литовці, єдині з балтів, хто дійшов до такого рівня військово-політичної та суспільної організації, ані, скажімо, курші, ані пруси не зуміли збудувати рятівний для них міжплемінний консенсус, не кажучи про створення держави. Щодо латишів, то їхня державність склалася вже у новітню добу, на руїнах імперій, після завершення Першої світової війни (1914-1918). Латиський шлях до свободи – також окрема і цікава тема для обговорення.
– Наскільки мені відомо, балтські народи, Литва, довгий час продовжували лишатися язичницькими, яким же був їхній містичний світ?
– Саме так, Литва до кінця XIV століття залишалася останньою язичницькою країною Європи.
Перший володар об’єднаної Литовської держави ХІІІ ст., перший і єдиний коронований король, Міндаугас І охрестився та у подальшому, із просуванням Литви на землі Русі, християнство чим далі проникало до середовища литовських еліт, однак, справді, цілеспрямована християнизаційна політика, католицького напрямку, відноситься до більш пізньої доби великого князя Ягайла (згодом – польського короля під іменем Владислав) та його наступників на престолі.
Ілюстрація 5. – Міндаугас І король литовський, картина художника Пятраса Калпокаса
Ілюстрація 6. – Хрещення Литви, художник: Владіслав Цєсєльські
Ілюстрація 7.- Литва (зображена у образі першого праворуч государя) останньою з європейських монархій починає слідувати за Христом.
Щодо інших балтських етносів то, нажаль, хрест приходив до них разом із чужоземним мечем. Навіть по завершенню хрестоносного завоювання підкорені вчорашні язичники не раз піднімали повстання, щоправда без успіху.
Торкаючись проблеми релігійного дохристиянського світогляду балтських племен скажу, що у їхній міфології існувало багато божеств. Передусім, це Перкунас, бог грому, який подібно до слов’янського Перуна, виступав як захисник і владар небесних сил, Раганта, богиня родючості та урожаю, Менс, бог місяця, та інші.
У балтській міфології також були духи природи, які переважно проживали у лісах, річках та горах. Балти вірили в те, що ці духи впливають на події, що відбуваються в природі, та важливі аспекти людського життя.
Ілюстрація 8. – Священний Кінь Долі, картина художника Артурса Бауманіса.
Подібно до давньослов’янської міфології, у балтів також існували міфи про героїв-богатирів, які відзначалися сміливістю та силою. Вони були, свого роду, ідеальним прикладом для народу, повсякчас вступали в бій зі злом та перемагали.
Вірування в магічну силу та спілкування з духами природи було важливою складовою повсякденності балтів, а не лише частиною культових практик. Балтська міфологія відображає, як і у випадку з іншими народами, спосіб мислення, специфічні традиції та історію, допомагаючи нам краще зрозуміти цю, насправді, захоплюючу культуру.
Балти вірили у вічність зв’язку між душами померлих та світом живих. Останній подих людини міг стати початком реінкарнації – переселення його душі, «живої сили» у природні об’єкти – дерева, квіти а також тварин та птахів. Душа могла і відразу, у момент смерті, «вистрибнути» з людини прийнявши форму метелика або бджоли, чи у випадку коли помирала молода дівчина – білої лілії.
Існувало уявлення, що душі чоловіків, сильних воїнів, переселялися у великі дерева – дуби, сосни, «чоловічого роду» вважалися ще і берези та ясені. Жіночі душі могли продовжували жити у липах, ялинах. В цьому і одна з основних причин сакрального ставлення до конкретних типів дерев та лісу взагалі.
Існувала традиція, при народжені дитини висаджувати на її честь дерево, страшно було зрубати його, адже це спричинило б смерть того кому воно присвячене. Серед птахів та звірів, до яких могли реінкарнуватися душі чоловіків були соколи, ворони, вовки, ведмеді, коні і навіть собаки, жіночі ж «обирали» нове пристановище у лелеках, зозулях.
Ілюстрація 9. – Поховання знатного балтського воїна, художник: Цао В‘єт Нгуен
– Скажіть, а якщо порівнювати з міфологією стародавніх слов’ян, чи багато спільного у них з балтськими племенами?
– Саме так. В міфології стародавніх слов’ян зустрічаються багато божеств, схожих за функціями і характерними рисами, до персоналій балтського пантеону, наприклад, такі як Перун, бог грому та блискавки, Дажбог, бог сонця, Мокош, богиня плодючості, Стрибог, бог вітру, та багато інших. Як і у балтів, у слов’ян, кожне явище природи, кожен обряд мав свою власну сутність, своє божество, яке було відповідальним за його здійснення.
Особливе місце в давньослов’янській міфології, так само займали духи природи, яких слов’яни вбачали у річках, лісах, горах та інших природних утвореннях. Ці об’єкти наділялися власними характерами, давні слов’яни вірили в їхню пряму комунікацію з людьми. Втім, усе це обоження природи та сакралізація її явищ типова як для інших індоєвропейських народів так і для решти спільнот, на відповідному етапі розвитку їхньої релігійної свідомості.
У світі давніх слов’ян також, як і у балтів, зустрічаються міфи про героїв-богатирів, які відзначалися сміливістю та силою, здатністю встояти перед надзвичайними випробуваннями та перемогти злих сил.
Для давніх слов’ян вірування в магічну силу та спілкування з духами природи, аналогічно, являлося невід’ємною частиною щоденного життя та культури. Очевидно, що вміння розібратися у цьому міфологічному світогляді, допомагає нам краще зрозуміти їхню історію, традиції та спосіб мислення.
Наведене вище – складові комплексної відповіді на питання, чому в українського та литовського народів так багато спільного.
Розмову вела – Ірина Герасименко
