У фокусі нашої четвертої розмови історичного циклу, присвяченого минулому Литви та України, – події ХІХ ст,. пов’язані з розгортанням національного відродження обох народів. Про це ми говоримо з Артемом Петриком, кандидатом історичних наук, старшим науковим співробітником Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету.
Кінець XVIII століття приніс колапс державності Польсько-Литовської Речі Посполитої та Українського Гетьманату. Російська імперія знищила Запорозьку Січ і Кримське Ханство. Таким чином, за часів імператриці Катерини ІІ, колишня Московія перетворилася на гегемона у Східній Європі. Втрата свободи для литовського, українського та інших підкорених народів, означала трагедію неволі та перспективи бути розчиненим у «московському морі».
Однак, століття ХІХ, не лише принесло підтвердження побоювань щодо асиміляційного наступу окупантів на національні культури, воно стало добою пробудження і відродження. Епохою, яка вказала рух до подальшого збереження ідентичності та трансформацію боротьби за культуру на змагання за відновлення політичної суб’єктності і Литви, і України.
Артеме, яким був перехід до нового століття на литовських і українських теренах, що за нові тенденції спостерігалися у внутрішньому житті ще нещодавно вільних народів?
Правильніше почати з України, адже свободу вона втратила раніше за Литву. Традиційно ми називаємо дві сумні дати катастрофи козацької державності – 1764 р. і 1775 р. Перша – рік ліквідації Гетьманщини, зречення гетьмана Кирила Розумовського. Друга – рік знищення російськими військами Нової Січі і остаточне встановлення влади імперії над володіннями Війська Запорізького. Проте, слід згадати, що існувало ще і автономне козацьке утворення на Слобожанщині. Влада українських козаків слобідських полків поширювалася і на частину території сучасної Росії. Зокрема, під контролем українців перебувала і Суджа, відома нині, завдяки подіям сучасної російсько-української війни. У 1765 р. Катерина ІІ ліквідувала автономність Слобідської України. Остаточне знищення залишків унікального держаного і суспільного устрою козацької України відбувалося не одномоментно. Лише у 1783 – 1786 рр. Російська імперія завершила процес. Ліквідовано козацький адміністративний і військовий устрій. Остаточно закріпачено селянство, відібрано монастирські маєтності тощо. Словом, запроваджено загальноімперські порядки.
Гетьман Кирило Розумовський, останній правитель Козацької держави у Наддніпрянській Україні (портрет роботи художника Жана Луї Токке)
А що ж відбувалося у Литві, колишньому Великому князівстві Литовському?
Як і говорилося за минулої нашої розмови – колишнім Велике князівство стало після третього поділу Речі Посполитої (1795 р.). Західні землі ВКЛ росіяни спершу включили до новоутворених Віленської та Слонімської губерній. За рік (1796 р.) було утворено Литовську губернію з центром у Вільнюсі. Пізніше її знову поділили на дві адміністративні одиниці. За часів імператора Миколи І з семи уїздів Віленської губернії утворили Ковенську губернію (1843 р.). Останньою, за часом утворення, зі значною присутністю литовського етнічного елементу була Сувалкійська губернія (1867 р.). Ще у першій нашій розмові ми з вами згадували, що у ХІХ ст. стосовно литовських, латвійських та естонських губерній почав застосовуватися імперський конструкт «Прибалтика», «Прибалтійський край» та ін.
Росія вела наступ на правові і культурні традиції Литви, на права католицької церкви. Знову-таки, за часів Миколи І, було скасовано давні Литовські статути, які замінили загальноімперські закони. Проводилася секуляризація церковних земель, щоби знищити економічну основу католицької церкви, яка, багато в чому, надихала антиімперський опір у Литві. Вівся наступ на традиційні права литовських євреїв – литваків. Були заборонені кагали – органи самоуправління общини. Навіть підготовка іудейських священнослужителів мала вестися у державних закладах. Звісно, назване – невелика вибірка з декількох хвиль уніфікаційних і дискримінаційних заходів окупаційної влади у Литві. Не Микола І їх започаткував, він продовжувач політики своїх попередників. Свого роду точкою відліку наступу на «західний» характер Литви можна вважати впровадження у ній юліанського календаря імператором Павлом І (1800 р.).
Невже усе це відбувалося без опору, чи були спроби повстань проти окупантів?
Звісно. Треба визнати, що у плані рівня і масштабу визвольного руху, в ХІХ ст., польсько-литовські терени були свідками більшої активності за українські. На початку століття Російська імперія здригнулася від ударів військ французького імператора Наполеона І Бонапарта. Ним було відновлено державність Польщі, щоправда у обмеженій формі Варшавського герцогства. Під час походу на Росію (1812 р.) у складі його «Великої армії» брали участь війська герцогства, очолювані Юзефом Понятовським, племінником останнього короля польського і великого князя литовського Станіслава Августа. Частина литовської аристократії гаряче підтримала Наполеона. У його успіху вбачали запоруку відновлення статусу Литви, як рівного суб’єкта відродженої Речі Посполитої. Водночас, ідею відновлення ВКЛ, щоправда під скіпетром династії Романових, пропонували російському імператору Олександру І ще до французького вторгнення. То ж думка про відродження державності Литви жила у головах еліт колишнього ВКЛ.
Під час Листопадового повстання 1830-1831 рр. на території Литви широко розгорнувся партизанський рух, який підтримував комунікацію з повстанським центром у Польщі. У Вільнюсі було утворено керівний орган повсталих – Головний комітет Литви. Незважаючи на придушення виступу і в Польщі, і у Литві, широкі подальші репресії, так званий «розбор шляхти» (ті, з представників благородного стану, хто не міг підтвердити свого статусу, переводився до стану державних селян), антиросійський рух не припинявся.
Емілія Плятер (Плятерітє) – національна героїня Литви. Польщі та Білорусі під час повстання 1830 – 1831 рр. (картина художника Георга Бенедікта Вундера).
В яких формах він виражався в подальшому?
У різних. Не треба забувати, що для Європи та доба загалом була неспокійною. Національне пробудження переживали народи імперії Габсбургів. У рішучі форми трансформувалися тенденції до єднання у роздроблених Італії і Німеччині. На шлях до визволення і відтворення суверенності стали греки, румуни, серби. Позиції старих монархій все більше хиталися. Радикальні ідеалістичні мрії вели молодь до впевненості у необхідності перебудови існуючого світопорядку. В Україні осередками вільнодумства стають Харківський і Київський університети. Кирило-Мефодіївське товариство, засноване у 1846 р., об’єднало чимало інтелектуалів. Дотичним до товариства був і великий український поет Тарас Шевченко. Програмні документи таємної організації – «Книга буття Українського народу» («Закон Божий») та «Статут Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія». Члени товариства не лише проголошували ідеї соціальної справедливості, але і говорили про виключну роль Україну у якості лідера майбутньої демократичної федерації народів.
Цікаво. Якою була доля Кирило-Мефодіївського братства, та чи були аналогічні таємні структури в Литві?
Братство було виявлене і розгромлене російськими спецслужбами. Однак, його програмні засади мали значний вплив на ідеологічний вектор українського відродження. У Литві протягом 1840-х – І половини 1860-х рр. діяли молодіжні і студентські таємні організації, на кшталт осередків «Молодої Польщі». У Вільнюсі, майже одночасно з Кирило-Мефодіївським товариством, існував антимонархічний «Братський Союз Литовської Молоді». Студенти – вихідці з земель ВКЛ, білоруси та литовці, заснували у Петербурзі та Москві революційну організацію «Огул». Її члени мали міцні комунікації з антиросійським рухом опору за кордоном, в тому числі у Литві та Польщі.
Існує думка, що за правління російського імператора Олександра ІІ наступила епоха лібералізації. Чи актуальне це твердження для національних рухів в Україні та Литві?
Звісно, у порівнянні з його попередником і батьком Миколою І, подібне враження може скластися. Олександр ІІ прийняв імперію після нищівної поразки у Кримській війні (1853 – 1856 рр.). Започаткував ряд реформ, серед них, мабуть найвідоміша для масової свідомості – селянська (1861 р.). Вона включала скасування кріпацтва. Проте, все що робив імператорський уряд, а робив часто не послідовно і половинчасто, підпорядковувалося цілі збереження і посилення імперії. Аж ніяк не створення комфортних умов для визвольних рухів поневолених Росією народів.
Саме з епохою Олександра ІІ пов’язані два пам’ятники русифікаційного наступу проти українців. Валуєвський циркуляр (1863 р.) та Емський указ (1876 р.). Направлені на дискримінацію і заборону української мови та друку.
На польських та литовських землях у цей час відбувалася чергова спроба звільнитися від російської окупації. У січні 1863 р. Центральний національний комітет у Польщі оголосив початок повстання. Його підтримали повстанські керівні структури, попередньо створені у Литві. Попри перші успіхи, повсталі зазнали поразки. Усі ватажки литовських партизан були вбиті або страчені російською владою. Також невдачею закінчилася боротьба у Польщі. Воєнний стан діяв у Литві до 1872 р. Царська влада проводила нові масштабні репресії, як проти учасників виступу, так і проти польських культурних впливів на етнічних литовських землях.
Образи Литви доби повстання 1863 – 1864 рр. Присяга (малюнок художника Артура Гроттгера)
Польських впливів у Литві? А як же литовські ідеї та ідентичність?
Тут ми підходимо до, свого роду, «феномена двох литовських свідомостей». Річ у тім, що переважна більшість литовської аристократії крові перебувала у польському культурному сегменті. Так, пам’ять про Велике князівство жила і складала важливий підмурок ідентичності, але яким бути цьому умовному Великому князівству, або вірніше – якою має бути Литва майбутнього? Ось питання декількох поколінь, що жили і діяли у ХІХ – на початку ХХ ст. «Литва шляхетська» тяжіла до спільного з Польщею культурного і політичного простору. Відновлення свободи вбачалося у різних формах союзу з Польщею. Більше того, за часів російської окупації, зберігати польську мовну ідентичність було для багатьох старих литовських родин ознакою приналежності до спротиву. Це бачилося протидією наступу русифікації.
Можна сказати, що часи Січневого повстання 1863 – 1864 рр. розділили революційну аристократію колишнього ВКЛ. Поряд зі знайомим ідеями федерації з Польщею, або навіть автономності у її складі, з’являються думки про альтернативний шлях для Литви. Чи то у формі конфедеративного союзу двох держав. І більш радикальні – про відновлення повної самостійності Литви у межах Великого князівства.
Поруч існувала друга іпостась Литви – «Литва селянська». Так би мовити, – край селянських хат, хуторів, лісів і озер. Саме тут жила прабатьківська древня литовська мова, традиції та специфічний хліборобський світогляд. Саме вона стане джерелом справжнього литовського відродження. З селянського хутора вийдуть головні вожді руху литовського народу до свободи. Треба сказати, що ці два шляхи, два погляди на майбутнє, «дві Литви», вже у ХХ ст. зіткнуться. Дилему вибору історія вирішить на користь самостійників з глибинного народу.
Хотілося б уточнити: чи знаходили повстання у Польщі та Литві відгук у українців?
За часів Листопадового повстання народилося знамените гасло: «В ім’я Бога за нашу і вашу свободу». Ціллю повсталих було відродження Речі Посполитої у межах 1772 р. Заклик до боротьби проти російської окупації був адресований і населенню Правобережної України. Загони повстанців тут діяли, вели бої проти царської армії. Однак, широкої підтримки українського селянства виступ не отримав. Що до подій 1863 – 1864 рр., то Правобережна Україна займала у планах революціонерів значне місце. Ще до початку повстання на її теренах створювалася мережа підпільних організацій, які підлягали повстанському Центральному комітету на Русі (пізніше трансформованому на Провінційний комітет). Велася агітація серед селянства. Проте належної підтримки мас рух і цього разу не отримав. У повстанні на Правобережній Україні брали участь здебільшого етнічні поляки. Ліве крило українського руху симпатизувало повсталим, інші – сприймали гасла про кордони 1772 р. як загрозу українським інтересам. Для селянства була незрозумілою соціальна ідеологія повстанців.
Гадаю нам час перейти до просвітницької і, так би мовити, творчої складової. Коли ми говоримо про «зірок» української культури ХІХ ст. одразу спливають у пам’яті імена Григорія Квітки-Основ’яненка, Євгена Гребінки, Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова та багатьох інших діячів, які мали дотичність і до культури, і до суспільно-політичної діяльності. Звісно, над усім цим масивом видатних імен світить образ Тараса Шевченка – символу і дороговказу нації. Чи могли б ви провести паралелі з литовським рухом того часу, назвати імена найбільш визначних діячів литовської культури доби Національного відродження?
На ранньому етапі, у І чверті ХІХ ст., важливими були починання єпископа Юозапаса Гедрайтіса. Його стараннями у Вільнюсі надруковано повний переклад Євангелія литовською мовою. Це мало зламати стереотип, що Слово Боже звучить лише латиною або польською. Сімонас Даукантас, літератор та історик, створив декілька праць з історії литовської культури. Щоправда за життя автора було надруковано лише книгу «Звичаї давніх литовців, аукштайтів і жемайтів» (1845 р.). Також він був активістом жемайтіського гуртка у Вільнюському університеті. «Жемайтійці» у 1820-х рр. пропагували збереження та розвиток литовської ідентичності та історичної пам’яті. С. Даукантас був натхненником для багатьох. Втім, гадаю «першим велетнем» литовського Національного відродження можна назвати Мотеюса Валанчюса. Він – перший єпископ-литовець, який мав селянське походження. Його внесок величезний у створення виховної літератури направленої на селянські маси. Єпископ Валанчюс – великий реформатор церковної освіти та творець масштабного руху за народну тверезість. Захисник прав католицької церкви у Литві. Він же являється одним з натхненників перенесення друку литовських книжок латиницею на територію Пруссії.
Єпископ Мотеюс Валанчюс
Можна трохи детальніше стосовно цього питання. Ви ж маєте на увазі феномен книгонош?
І про це теж, звісно. Книгоноші – характерне явище тієї доби. У 1864 р., після придушення повстання, російська влада ввела заборону на литовськомовну друковану продукцію латинським шрифтом. Литовські книжки було дозволено видавати лише кирилицею. Ця заборона діяла півстоліття.
Відповіддю на дії царського уряду стали спроби бойкоту кирилиці та перенесення друку книжок на німецьку територію. У Прусському королівстві, пізніше Німецькій імперії, видавалися литовські книги латиницею. Після чого їх контрабандним шляхом доставляли до тодішніх литовських губерній Російської імперії. Тут література широко розповсюджувалася серед населення. Цим процесом і займалися книгоноші. Спершу – окремі ентузіасти або групи осіб, які сформували потужний рух. Їхня діяльність дуже посприяла як підвищенню рівня грамотності у Литві, так і зростання національної свідомості. Одним з головних маркерів литовськості чітко позиціонувалася литовська мова.
Пам’ятник книгоношам
Є розповсюджений термін «Український П’ємонт», що він значить?
Це відоме метафоричне визначення Східної Галичини та міста Львова, як центру української культури, суспільного руху, національного політикуму, видавничої справи у ХІХ – на поч. ХХ ст. Власне П’ємонт – регіон у північній Італії, частина Сардинського королівства, яке, у свою чергу, взяло на себе лідерство у об’єднанні Італії. Тобто, за терміном «Український П’ємонт» лежало наділення Галицької землі особливою роллю у збереженні українськості та створення імпульсу для подальшого «контрнаступу» українців на усіх їх етнічних територіях, відвоювання культури і у фіналі – соборної Української держави.
Чи існував «Литовський П’ємонт», можливо якийсь з регіонів Литви взяв на себе таку роль?
На мою думку це Мала Литва або Прусська Литва. Як і Україна того часу, поділена між двома імперіями – Австрійською (з 1867 р. – Австро-Угорською) та Російською, була розділена і етнічна Литва. Більша її частина, як ми говорили вище, була під російським пануванням. Під владою Німеччини знаходилися землі, заселені особливою етнографічною групою литовського народу. Окрім видавництва литовських книг і періодики на території Прусської держави, виникають литовські організації і товариства. Такі як, наприклад, «Литовське наукове літературне товариство». Не забуваємо, що саме у Пруссії була створена геніальна поема класика литовської літератури Крістійонаса Донелайтіса «Пори року». Цей твір К.Донелайтіса, який був сучасником українського митця Івана Котляревського, належить до вершин поезії «Старого світу». Включений ЮНЕСКО до переліку кращих творів європейської літератури.
І на останок питання, як змінюється литовський рух на межі ХІХ – ХХ ст. Хто стає його новими лідерами?
Стає більш організованим, цілеспрямованим та масовим. Ті люди, які формували і спрямовували литовський рух на межі століть, будуть визначати шлях нації і у наступних генераціях. Назвемо лише три імені, кожне з яких – символ. Вінцас Кудірка – талановитий менеджер у газетному сегменті та поет, автор литовського гімну – Національної пісні. Йонас Мачюліс, відомий як Майроніс, – один з найвеличніших литовських інтелектуалів усіх часів, національний поет і геніальний лірик. Нарешті Йонас Басанавічюс, названий «вселитовським патріархом» за величезний вплив на творення модерної литовської нації, її свідомості та ідеалів. В українській історії авторитет Й.Басанавічюса можна порівняти з сучасним і знайомим йому Михайлом Грушевським. До речі, їм обом, Й.Басанавічюсу та М.Грушевському, одночасно, доведеться стати лідерами відроджених Литовської та Української держав.
Розмову вела Ірина Герасименко
