«Я – напівглуха людина, чую лише правим вухом, і то не на 100%. В перший же день війни ми з жінкою поїхали з Києва до батьків… в Бучу. Врешті решт там зібралася вся моя рідна сім’я – шість людей.
І перший ж день над нами почали літати літаки в бік Гостомеля, весь час було чути вибухи. На третій день на нашій вулиці з’явились “V” і ми спустилися до підвалу. Вибухало дуже сильно. Як виявилось потім – в наш будинок декілька разів влучили з танку. Верхні поверхи першого під’їзду були зруйновані. Потім все ж таки вирішили ховатися в квартирі.
В той же день пропало світло, а трішки пізніше – газ, опалення, і найстрашніше – вода, бо орки влучили водонапорну вежу. З’вязок зник, і його не було до самої евакуації. В нас були запаси води, а також повербанки, які дали нам змогу слухати на телефоні радіомарафон новин. Якби не радіо – я б з’їхав з глузду.
З їжею було складніше, довелося пару разів іти в розтрощений новус, і там шукати рештки. По дорозі ми бачили сусідні будинки – половина з них сильно вигоріла.
Орки почали з’являтися на вулицях, захопили резервуар води на станції ДСНС і не пускали людей до нього. Спали в коридорі, де нема вікон. Вдень і вночі штори тримали зачиненими. На дворі кип’ятили чайник і заливали окропом холодну їжу.
На 13-й день дізналися про евакуацію. Черга була кілометрова, багато людей – з тваринами. Був лютий мороз навіть вдень. Виїхали на другий день, вкрай виснажені та відморожені. Вдома лишили всю техніку і все майно, бо боялись привернути увагу орків на БП. З тієї ж причини видалили з телефонів всі фото та месенджери. Вивезли лише документи,телефони, двох котів та трохи їжі.
Я назавжди запам’ятаю те відчуття невідомості та відчаю у пастці. До кінця життя буду вдячний людям, які нас евакуювали – водіям, волонтерам, медикам, переговорникам! День евакуації став другим днем мого народження. За майном не сумую – головне, що зараз всі цілі та у безпеці. Слава Україні, Слава ЗСУ!»
фото ілюстративне
