fbpx
Світ
Підведімося, прокиньмося, бо цієї ночі засяяло світло – Різдвяна проповідь Папи Франциска

Серед ночі запалюється світло. Являється ангел, Господня слава огортає пастухів і, нарешті, приходить очікуване від віків звіщення: «Сьогодні народився вам Спаситель, Він же — Христос Господь» (Лк 2,11). Вражає, однак, те, що додає ангел. Він вказує пастухам, як знайти Бога, Який прийшов на землю: «Ось вам знак: ви знайдете дитя сповите, покладене в яслах» (Лк 2,11). Ось знак: дитина. Ось і все: дитя в суворій убогості ясел. Вже немає світла, сяйва, ангельських хорів. Лише хлоп’ятко. Більше нічого, як передвістив Ісая: «Хлоп’я нам народилося» (Іс 9,5).

Євангелія наполягає на цьому контрасті. Вона розповідає про народження Ісуса, розпочинаючи від кесаря Августа, який наказує зробити перепис усієї землі: показує першого імператора в його величі. Але відразу веде нас до Вифлеєму, де немає нічого величного: лише сповите вбоге дитя, навколо якого зібралися пастухи. Там перебуває Бог, у незначності. Таким є послання: Бог не сідлає велич, але сходить у незначність. Малість є дорогою, яку Він обрав, аби нас досягнути, щоби торкнутися нашого серця, щоби спасти нас і повернути до насправді важливого.

Браття, сестри, стоячи перед вертепом, вдивляймося всередину: переступімо через світла та прикраси та споглядаймо Дитя. В Його незначності міститься ввесь Бог. Розпізнаймо Його: «Дитино, Ти — Бог, Бог-дитя». Дозвольмо, аби нас пронизало це збентежуюче зчудування. Той, Який обіймає всесвіт, потребує, щоб Його тримали на руках. Той, Який створив сонце, потребує, щоби Його зігріли. Втілена ніжність, потребує щоб її колисали. Нескінченна любов має малесеньке серденько, що слабко пульсує. Вічне Слово є немовлям, тобто, нездатним говорити. Хліб життя потребує годування. Творець світу не має житла. Сьогодні все навпаки: Бог приходить у світ малим. Його велич приноситься в дар у незначності.

Запитаймо себе, чи ми вміємо приймати цей Божий шлях? Йдеться про різдвяний виклик: Бог об’являється, але люди Його не розуміють. Він стає малим в очах світу, а ми не перестаємо шукати величі по-світському, навіть і в Його ім’я. Бог понижується, а ми прагнемо підноситися на п’єдестал. Всевишній вказує на покору, а ми прагнемо хизуватися. Бог шукає пастухів, невидимих; ми прагнемо видимості, показати себе. Ісус народжується, щоби служити, а ми роками шукаємо успіху. Бог не шукає сили та влади, Він просить ніжності та внутрішньої незначності.

Ось про що слід просити в Ісуса на Різдво: благодаті незначності. «Господи, навчи нас любити незначність. Допоможи нам зрозуміти, що вона є дорогою до справжньої величі». Але що конкретно означає прийняти незначність? По-перше, вірити, що Бог прагне приходити в дрібницях нашого життя, хоче вселитись у щоденну дійсність, прості жести, які чинимо вдома, в сім’ї, в школі, на роботі. Саме в нашому звичайному житті Він бажає чинити надзвичайні речі. І це є посланням великої надії: Ісус запрошує нас цінувати та наново відкривати життєві дрібниці. Якщо Він з нами там перебуває, то чого нам ще не вистачає? Отже, залишмо позаду жаль за величчю, якої не маємо. Відмовмося від нарікань та невдоволеного виразу обличчя, відмовмося від жадібності, що залишає нас незадоволеними! Незначність, зчудування отим малим Дитям — таким є послання.

Але є ще дещо більше. Ісус не прагне входити лише в дрібниці нашого життя, але також і в нашу незначність: в наше відчуття слабкості, тендітності, невідповідності, а навіть, можливо, до помилок. Брате, сестро, якщо тебе, як у Вифлеємі, оточує темрява ночі, якщо відчуваєш навколо себе холодну байдужість, якщо рани, які носиш у собі, волають: «Ти маловартісний, ти нічого не значиш, тебе ніколи не любитимуть так, як ти цього хочеш», цієї ночі Бог відповідає. Цієї ночі Він каже тобі: «Люблю тебе таким, яким ти є. Твоя незначність мене не лякає, — каже Господь, — твої слабкості мене не тривожать. Я для тебе став малим. Щоби бути твоїм Богом, я став твоїм братом. Любий брате, люба сестро, не бійся мене, але віднайди у мені свою велич. Я поруч з тобою і прошу в тебе лише цього: довірся мені та відкрий для мене своє серце».

Приймати незначність означає ще одну річ: обіймати Ісуса в отих незначних сьогодення. Тобто, любити Його в останніх, служити Йому в убогих. Це вони найбільше схожі на Ісуса, Який народився вбогим. І Він хоче, щоб Його шанували в них. Нехай же в цю ніч любові нас тривожить єдиний страх: зранити Божу любов, поранити її, зневажаючи бідних своєю байдужістю. Вони є Ісусовими улюбленцями, які одного дня зустрічатимуть нас у небі. Одна поетеса написала: «Хто не знайшов неба тут, тому забракне його там» (E. DICKINSON, Poems, P96–17). Не втрачаймо небо з поля зору, подбаймо про Ісуса вже тепер, приголубивши Його в потребуючих, бо Він ототожнюється з ними.

Ще раз погляньмо на вертеп і побачимо, що Ісус при народженні оточений саме незначними, вбогими. Це пастухи. Це були найпростіші люди, і вони були найближчими до Господа. Вони знайшли Його, бо «перебували в чистім полі та вночі стояли на сторожі коло своїх отар» (Лк 2,8). Вони були там, щоби працювати, бо були бідними і їхнє життя не мало графіків, залежало від отари. Вони не мали змоги жити так, як хотіли й де хотіли, але пристосовувалися до потреб овець, якими піклувалися. Й Ісус народився саме там, біля них, поблизу забутих із периферій. Він приходить туди, де людська гідність зазнає випробовування. Приходить, щоб облагородити виключених і об’являється, насамперед, їм: не освіченим і важливим персонам, але вбогому людові, що працював. Бог приходить цієї ночі, щоби наповнити гідністю тягар праці. Він нагадує нам про те, наскільки важливо надати людині гідність через працю, але також надавати гідність праці людини, бо людина є паном, а не невільником праці. В день Життя повторюймо: досить смертельних випадків на роботі! Й докладаймо для цього зусилля.

Ще раз погляньмо на вертеп, розширивши погляд до його краю, де можна розгледіти волхвів, які здійснюють паломництво, щоби поклонитися Господеві. Погляньмо та зрозуміймо, що навколо Ісуса все наново повертається до єдності: там є не лише останні, пастухи, але також обдаровані і багаті, волхви. У Вифлеємі стоять разом убогі та багаті, ті, що поклоняються як волхви й ті, що трудяться як пастухи. Все наново з’єднується, якщо в центрі перебуває Ісус: не наші ідеї про Ісуса, але Він, Живий. Отож, дорогі браття й сестри, повертаймося до Вифлеєму, повертаймося до початків: до суттєвого у вірі, до першої любові, до поклоніння та милосердя. Дивімося на волхвів, які паломничають, і як синодальна Церква, що перебуває в дорозі, прямуймо до Вифлеєму, де Бог є в людині, а людина — в Бозі. Де Господь перебуває на першому місці та отримує поклоніння. Де останні займають найближче до Нього місце, де пастухи та волхви перебувають разом у братерстві, сильнішому від будь-якої класифікації. Нехай же Бог дасть нам бути Церквою, що адорує, убогою та братерською Церквою. Це є важливим. Повернімося до Вифлеєму.

Нам буде корисним піти туди, слухняні Євангелію Різдва, яке представляє всіх — Святу Родину, пастухів, волхів — як людей, що перебувають у дорозі. Браття, сестри, вирушаймо в дорогу, бо життя — це паломництво. Підведімося, прокиньмося, бо цієї ночі засяяло світло. Це ненав’язливе світло, яке нагадує нам про те, що в нашій незначності ми є любими дітьми, дітьми світла. Браття й сестри, радіймо разом, бо ніхто ніколи не погасить це світло, світло Ісуса, що від сьогоднішньої ночі сяє у світі.

† Папа Франциск