fbpx
Історія
Коли я вчилася на магістратурі в Києві, то жила у своєї подружки. В ті часи Люда працювала в банку і майже ніколи не могла мене зустріти на вокзалі. А мені, в свою чергу, потрібно було заїхати до неї майже на Хрещатик, а після на метро на Оболонь і в квартиру на 4-й поверх

І в ці подорожі Коля (мій чоловік) віддав мені свою дорогу сумку для подорожей, як він говорив. Ми тоді в різні графіки їздили на сесії та купувати ще один чемодан не бачили потреби. Сумка була дійсно хороша, зовні. І нова.

Але у сумки цієї був один нюанс – нести її потрібно було в руках. І кожного разу я тягнула її, спочатку до Люди з вокзалу, а потім на квартиру. Інколи йшов сніг, а я її відчайдушно тягнула. Інколи – дощ. А я без парасольки чи дощовика, бо руки зайняті і які дощовики в 2011?

Рідко допомагали якісь чоловіки чи хлопці, яким важко було дивитися на мої старання. А бувало, що я відхиляла допомогу через зрозумілі багатьом дівчатам причини.

Так відучилася півтора роки в Києві, обожнювала місто та терпіти не могла цю сумку чоловіка.

Але мовчала, що мені важко й незручно.

А декілька років тому ми перебирали речі і хотіли її викинути. І Коля показав, як дістається ручка і ця прекрасна сумка перетворюється на звичайний чемодан для подорожей. І він дуже здивувався, коли дізнався як я її використовувала.

Мораль цієї історії проста: важливо вчитися говорити словами через рот. І про сумки-чемодани, і про дискомфорт, і про труднощі. Взагалі.

І мораль два: не завжди труднощі створює Всесвіт, інколи ми самі отак сліпо тягнемо свою сумку, ненавидимо її, а треба було просто дістати ручку та трохи трансформувати її.

І мораль три: інколи страждання – це вибір. Адже стражденних нас хтось може пожаліти та полюбити. Несвідомо, звісно. Але ж так буває.

Фото ілюстративне.