Історія
“І от з цього персня все і почалося”: крадіжка прикраси в свекрухи обернулась трaгeдiєю

Я украла від свекрухи перстень. Ще за десять хвилин до цього я навіть не підозрювала, що на таке здатна. Все сталося настільки спонтанно і несподівано для мене, що навіть мене саму приголомшило. Про це пише extrazakarpattya.

Сама не можу зараз зрозуміти, чому я це зробила. Мабуть, найперше, тому, що її не поважала. Знала, що її гроші – нечесно зароблені. Антоніна Степанівна (назвемо її так, щоб не ображати) працювала юристом. І брала великі хабарі задля того, щоб повести справу так, як це подобалося її клієнтам. Деколи заради цього вона ламала долі ні в чому не винних людей.

Чесно кажучи, я навіть соромилася такої свекрухи. Її знали усі навколо, як здирницю, яка ні перед чим не зупиняється. На мене дивилися скоса. А іноді навіть в очі кидали гіркі звинувачення.

Моє нове пальто чи нові чобітки деким розцінювалися ніяк не інакше, як новою здобиччю свекрухи. Хоч насправді це було зовсім не так. Гроші заробляв чоловік. Він займався вантажними перевезеннями. Важко працював. Бувало, і вночі його викликали. І в далекі міста треба було їхати. Завжди перебував стресі, що треба бути готовим до поїздок. Це тобі не робота від восьмої до п’ятої. Коли все знаєш наперед, немає якихось великих потрясінь. Кілька разів в ожеледицю його вантажівку навіть заносило на узбіччя. Вже й не хочу казати, як я сама переживаю за нього весь час.

Я теж не сиділа, склавши руки. Давала ще й уроки англійської вдома, перекладала офіційні тексти. Це – крім моєї основної роботи. Тому й мови не було, аби ми брали якусь копійчину в Антоніни Степанівни. А вона нашої допомоги поки не потребувала. Хіба що на день народження та на Різдво ми їй щось дарували. Розкішні букети та парфуми зазвичай, бо навіть важко було придумати, чого б їй ще не вистачало і яким дарунком її можна було б здивувати.

Її син Віктор, а мій чоловік був повною її протилежністю. Вони часто і дуже запекло конфліктували. Бувало й таке, що Віктор гримав дверима і говорив, що ніколи не повернеться у її дім, в якому буквально все – куплене за чужі сльози. А Антоніна Степанівна йому дорікала, що зате у нього було дуже щасливе дитинство. Та й жили ми фактично у її квартирі.

Бо вона звела собі двоповерховий будинок майже у центрі міста. Тому ми були їй, як не крути, багато чим зобов’язані. І відмовитися від її житла не мали змоги. Хоч потай кожен із нас мріяв про те, щоб купити будиночок і зняти із себе оцю матеріальну залежність від Антоніни Степанівни. Хай би вона робила із цією квартирою, що їй заманеться.

Але як активно ми обоє не працювали, грошей на будиночок назбирати не могли. Треба було годувати та одягати дітей, та й життя вимагало багато коштів на різні потреби. Тому й розуміли, з яким розмахом мала брати хабарі свекруха, щоб жити так, як вона живе зараз.

Але після запеклих сварок чоловіка із свекрухою саме я наполягала, що ми не маємо поривати родинних зв’язків. Мовляв, діти мають знати, що в них є бабуся. Адже дідусь давно пoмeр. І Віктор із цим змирився – задля своїх дітей. Ми з усіх сил намагалися не зірватися. Підтримувати родинні стосунки бодай на рівні обов’язковому: ну, доброго дня, як у вас справи, як здоров’я, може, треба чимось допомогти? Ні? Ну, тоді всього найкращого, дзвоніть, заходьте!

От ми і намагалися вряди-годи заїжджати до неї в гості. В мені все просто переверталося, коли доводило їхати туди. Я із напругою рахувала години і хвилини, коли зможу з нею нарешті попрощатися і ковтнути свіжого повітря. Це ж саме відчував і Віктор, який вдавав із себе люблячого сина. Наші стосунки з свекрухою були такими манірними і такими далекими від людських.

Діти ставали дуже мовчазними і чемними, що на них дуже не схоже. Тому свекруха дуже хвалила своїх внуків: які вони розумники! Але насправді вони її трішечки побоювалися. Хоча вдома ми їм жодного поганого слова про Антоніну Степанівну не говорили. Але десь уривками вони, мабуть, чули наші кухонні розмови. А може вони просто підсвідомо намагалися уникати навіть її випадкових пестощів. Коли Антоніна Степанівна хотіла погладити по голівці Юлю, так виривалася, винувато посміхаючись.

Адже буквально все в свекрусі викликало відчуття, що ти розмовляєш із пам’ятником. І її помпезна зачіска, і велична хода, і одяг, і манера розмовляти, дивлячись на співбесідника зверху вниз. І навіть слова, які вона дуже ретельно добирала. Ніколи не бачила я в неї якогось спалаху емоцій. Навіть, коли була сердита, говорила вона дуже чітко і виважено. Ніби продавала кожне слово за дуже високу ціну, перед тим зважуючи його на невидимих терезах.

А одного разу я побачила у вітальні перстень свекрухи. Їх у неї було так багато, що вряд, чи вона знала їм лік. Цей навіть був так недбало кинутий серед рукавичок і щіток, що я була впевнена: він свекрусі зовсім не подобається. І вона не проти, аби він випадково десь там загубився.

Але цей чомусь мені дуже він якраз полюбився. Треба сказати, що мені не дуже подобався смак Антоніни Степанівни. Все, що вона вдягала, видавалося мені вульгaрним, бо було яскравим і деколи не гармоніювало одне з одним.

Але я намагалася себе переконати, що це просто – від неприязні до свекрухи. А ось цей перстень був якраз дуже гарним, елегантним. Мені дуже хотілося запитати, хто його подарував. Чи, може, вона сама його купила? Але зрозуміла одразу ж, наскільки недоречним є моє запитання. Найімовірніше, що свекруха б мені збрехала. Може, їй хтось віддав щось із своєї домашньої колекції? За якусь таку послугу – відібрати у когось спадщину. Буденна ситуація.

Тоді я вирішила, що вчиню інакше. Я навіть зараз чітко пригадую, з якою ненавистю я тоді про це подумала. Вважала, що це буде маленькою помстою для неї. Та й здавалося, що вона не заслуговує такого елегантного подарунка. В мене аж піднявся настрій від того, що дам відповідь цій жорстокій жінці.

Так я і зробила. Непомітно заховала перстень у косметичку. Свекруха в той час в іншій кімнаті розмовляла з Віктором, дітей цього разу ми із собою не взяли. Тож все відбулося так, як я і хотіла. Без зайвих очей. Я навіть почала після цього сміятися, розповідати цікаві історії, чим дуже здивувала господиню. Бо зазвичай наші розмови були дуже стриманими і натягнутими.

І от з цього персня все і почалося. Моє життя буквально перевернулося вже за кілька днів. У мене найперше почалися дуже великі неприємності на роботі. Та ще й які неприємності! Я працювала гідом-перекладачем. Деколи їздила в закордонні поїздки. Супроводжувала туристів. Взагалі, це була дуже втомлююча робота. Треба було кілька ночей провести в автобусі, тому виїжджала зрідка. Воліла виконувати якісь роботу вдома. Але не цуралася й таких заробітків.

Загрузка...

І от мені почали шити якісь матеріальні збитки, а згодом навіть – контрабанду. Начебто я перевозила золото через кордон. Його знайшли в одному із закутків багажника. Там його було щось із кілька десятків кілограмів.

Насправді я знала, кому належало золото, але довести цього не могла. Мене навіть не хотіли вислухати. Я стала випадковою жeртвoю. На когось треба було все це звалити. Я виявилася найбільш беззахисною.

Чоловік мене спочатку вислуховував, жалів, заспокоював. Мій дім став єдиним місцем, де я могла дати волю сльозам. І справді, біля нього я набиралася сил. І була за це йому безмежно вдячна. А потім раптом він заявив, що його втомила моя щоденна іcтeрикa. І він іде від мене геть. Але не зовсім так. Він сказав, що іде до іншої жінки, з якою зустрічається. Бо вже давно мене не кохає.

Це було потрясінням. Я не могла в це повірити. Думала, що це він просто хоче мене осмикнути, витягнути із дeпрeсії таким от шоковим методом. Але це виявилося найчистісінькою правдою. Віктор зібрав речі. І було видно, що готувався до цього вже давно. Бо одразу безпомилково знайшов те, що йому було потрібно. Поки він збирав валізу, я все ще надіялася, що це просто гра. Що зараз він розсміється, обійме мене і ми підемо пити чай на кухню. І дружно посміємося із цієї його витівки. А я наприкінці попрошу, щоб він більше ніколи такого не робив. Бо мені було справді бoляче. Він навіть не може уявити, наскільки мені було бoляче припустити, що я можу його колись так несподівано втратити.

Проте Віктор став навпроти мене з валізою, сказав: «Вибач!» і зачинив за собою двері. Я повернулася в квартиру плaкaти і з намаганням бодай щось зрозуміти. Думки плуталися все більше. Ноги підкошувалися. І я завмeрла на кріслі, дивлячись в якусь одну точку на стіні.

Але на цьому мої прикрості не скінчилися. Я захвoріла. І це сталося так раптово і несподівано, що я не знала, як дати собі раду. Я не могла виплутатися із хвoрoби. А треба ж було якось жити. Витягувати дітей. Заробляти гроші. Адже батьків у мене не було. Вже й про роботу не могло бути мови. Я більше часу сиділа на лікарняному. Я хіба що якось виконувала роботу, яку могла взяти додому. Щоправда, дітям Віктор допомагав. А про свою хвoрoбу я не хотіла йому розповідати. Його негативна реакція могла б мене остаточно дoбити.

І от одного разу, після чергового прибирання, я почула, як щось несподівано впало на підлогу. Це був той самий перстень моєї свекрухи. Він, виявляється, вже кілька місяців був там, де я його вперше поклала, – серед моїх ювелірних дрібничок. Я онiмiла. Я його жодного разу не одягала. І ніколи б на це не зважилася. По-перше, Віктор міг помітити, що це мамина річ. Хоч вряд чи він його запам’ятав. По-друге, я ніколи не мала звички носити чужі речі. Та ще й крaдeні.

Мені стало соромно. Я, яка жодного разу не взяла в когось зайвої копійки, вчинила крадiжку. Та ще й яку! У матері свого чоловіка.

Моя доня зразу зацікавилася перснем. Вона захотіла приміряти на пальчик таку ніжну прикрасу. Хоч він їй був дуже великий. Але я закричала: «Не смій!». Я так кричала, що моя Юля перелякалася не на жарт і розплакалася: «Мамочко! Не плач! Якщо ти не хочеш, я ніколи до нього не доторкнуся!».

В мені заворушилася якась дивна підозра. Якась далека думка, яка надалі більше не давала мені спокою. Мені здавалося, що мої невдачі якось міcтично пов’язані з цим перснем. Його треба одразу ж віддати! – вирішила я. Хоч мені дуже хотілося його просто викинути на смітник. І потішити ним якогось випадкового бомжа, який раптом знайде таку коштовну річ. З якою радістю я б це зараз зробила

Минали дні, тижні, а я все зволікала з рішенням. Хоч і на мить про нього не забувала. Я з цією думкою засинала і з цією думкою прокидалася.

Аж ось захвoріла моя донечка. Вона просто зaдихaлaся від лихoмaнки. Лікaрі не розуміли, що з нею відбувається. Приїхав Віктор. Він обдзвонив усіх спеціалістів, яких тільки знав. Нарешті приїхала і свекруха. Юлю тим часом відвезли у рeaнiмaцiйну. Моє сeрцe розривалося на шматки.

Кожна хвилина видавалася нам вічністю. Ми ночували в лікaрні по черзі: я та Віктор. А потім до нас приєдналася Антоніна Степанівна. Коли я прийшла додому, щоб переодягнутися, мені знову спав на думку той перстень. На роздуми часу не було. Я швидко вкинула його в косметичку, а потім викликала таксі і одразу полетіла до Юлі, навіть як слід не пообідавши.

Перед дверима палати сиділа змучена свекруха. Я її не впізнала. За кілька днів вона перетворилася в руїну. Вона вже не дбала про косметику. А за кілька днів її обличчя буквально заповнилося зморшками. Вона байдуже проходила повз дзеркало у загальному коридорі. А іншим разом, такого не було б, аби вона не поправила зачіску і щоб не подивилася, як пофарбовані губи. І стримано не посміхнулася своєму дзеркальному відображення. Вона йшла назустріч мені.

На її такий дорогий костюм був недбало накинутий білий халат. Вона була бліда. Але намагалася усміхатися. Я витягнула із косметички і простягнула їй перстень одразу ж. Боялася, що не зможу на це відважитися через якісь десять хвилин. А зараз, навіть якщо мені не вдасться зізнатися, все ж перстень знову опиниться в її руках. Я благала в Бога мужності зробити цей вчинок.

– Що це? – здивувалася свекруха. – А, це пусте. Я його, мабуть, десь загубила. А ти його знайшла?

Ні, – заперечила я. – Я його у вас укрaлa.

Укрaлa? – приголомшено перепитала свекруха. Вона не могла в це повірити і сказала, що я жартую. А тут не місце для жартів.

Він мені сподобався і я його взяла собі. Навіть не знаю, чому я це зробила, – знітилася я від її прискіпливого погляду.

Коли б ти його попросила, я б його тобі просто віддала, – неуважно сказала Антоніна Степанівна. І стала переповідати лікaрняні новини Юлі.

Новини були добрі, дуже добрі, температура спала. Юля попросила їсти. Юля розмовляє і навіть посміхається. Віктор одразу ж побіг на базар за фруктами. Очі свекрухи сяяли від цієї маленької радості. Вона мене обійняла. І це було так несподівано, що я не встигла відсахнутися.

Наша Юля пішла на поправку. Через два тижні її виписали. Я почала займатися своїм здоров’ям. І скоро повернула собі колишню легкість та добре самопочуття. А от Віктор до нас все не повертався.

Але, що найнесподіваніше, то це те, що у свекрухи почалися неприємності. На неї відкрили кримiнaльну справу. А ще через якийсь час вона потрапила до в’язниці. Вона, яка так любила комфорт і навіть не припускала, що в її житті може щось таке трапитися. З ким завгодно, тільки не з нею. В мене немає ніякої зловтіхи, але чим я можу тут зарадити? Хіба що щодня гаряче молитися за неї.

Навіть не думаю, щоб це було пов’язано з повернутим перснем. Адже таке могло трапитися коли завгодно. Надто вже вона багато на себе брала. Комусь просто урвався терпець. І він мав можливості довести їй, що вона – справжня злочинниця.

Відвідувала її кілька разів. Побачила, що обставини змінили її до невпізнання. Вона, завжди така грайлива, стала задумана, зосереджена на якихось своїх думках. Дуже багато питає про внуків. Жалкує, що Віктор від нас пішов.

А одного разу зізналася, що бажала йому кращої невістки, ніж я. Вважала, що я не надто заможна. І буду виглядати в програші поряд із її сином. Але я сказала, що це природно, коли мати ревнує сина до невістки. І сказала це щиро. Бо сама розумію, як прив’язана до своїх дітей зараз і боюся їх втратити. Я вважаю, що на те, аби змиритися з думкою про невістку, потрібен час.

– Ну ось цей час і настав. Тільки він прийшов якось дуже несподівано, – гірко усміхнулася свекруха.

Віктор намагався їй допомогти, але без успіху. Він навіть взяв великий кредит, щоб викупити матір від такої ганьби. Але все даремно. Кредит довелося повертати, а Антоніна Степанівна все одно опинилася за ґратами. Його нова дружина почала скандалити через бідність, яка звалилася на них так несподівано після доброго життя. І врешті-решт – кинула його наодинці із тим кредитом.

А нещодавно він прийшов до нас. Миритися. Пояснював, що помилився. Навіть сам не знає, чому так сталося. Думаю, що він міг говорити і щиро. Але чомусь для мене це вже не має якогось значення.

Я знаю, що мала б його прийняти. Бо він – батько моїх дітей, які дуже скучають за ним. А в мене в сeрці зараз велика пустеля. Я пробачила його, бо розумію, що всяке буває в житті. Ми робимо багато помилок, тому маємо прощати й інших, які так само, як і ми, можуть помилитися.

Може, навіть це я більше винувата, аніж він, у ситуації, яка склалася із нами. Але умовити себе важко. Мені зараз хочеться чогось іншого. Більш сильнішого почуття і справжнього та надійного. Отак і живу у великій боротьбі із собою. І не знаю, в кого б спитати пораду. Це вийшло набагато складніше, як повернути вкрадений перстень і признатися про свій негідний вчинок.

Реклама

Реклама

Related Post

facebook