Історія
“Жінка, яка не вміє подобатися, – мов чоловік без розуму й сили!”,- як велося нашим прабабусям у сім’ях, що належали до галицької еліти

Галичанки завжди славилися мудрістю, хазяйновитістю та добрим норовом. Така репутація – результат традиційного виховання. Яким воно було 200 років тому? Як жили та виховувалися тогочасні представниці чарівної статі? Відповіді на ці запитання шукала кандидат історичних наук, молодша наукова співробітниця Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України Іванна Черчович. На відкритій лекції Лекторію САУ з жіночих студій «Ув’язнені повсякденням: жінки в середовищі української інтелігенції Галичини другої половини XIX – початку XX століття» розповіла, як велося нашим прабабусям у сім’ях, що належали до тогочасної еліти, пише видання “Високий Замок”.

Фундаторами світської інтелігенції були родини греко-католицьких священиків. До вищого світу також належали політики, лікарі, вчителі. Авторитет церкви був беззаперечним, тож у сім’ях дотримувалися консервативних методів виховання. Це помічали приїжджі з інших куточків України та зарубіжжя. Леся Українка, відвідавши Львів, у своїх листах писала, що галицькі чоловіки дивляться на жінок «згори вниз і не сприймають як рівню».

За австрійським цивільним кодексом, пань вважали особами несамостійними, які потребують опіки у приватному та публічному житті. Представниці чарівної статі, так само як божевільні та малолітні особи, не мали права бути опікунами, свідками, кураторами. У суді їхні права міг представляти батько або чоловік. Заміжжя було найважливішим здобутком кожної пані.

Неодмінною умовою «порядної галицької пані» був постійний супровід мами, тьоті, няні або гувернантки. Вона не мала права приймати у себе вдома чоловіків або приходити до них у гості без супроводу. Не можна було з’являтися на вулиці з представником сильної статі, якщо тільки він не її наречений. У спогадах однієї львів’янки фігурує випадок, коли дівчина розмовляла на людній вулиці з хлопцем. Це набуло розголосу, тож усі знайомі радили молодим людям негайно одружитися, аби вийти з неоднозначної ситуації.

Оскільки представниці чарівної статі мали зберігати кришталеву чистоту та не обтяжувати себе життєвим досвідом, їх ідеалізували як високоморальних особистостей, яким притаманні вищі духовні чесноти. Виняток становили лише пoвiї. Але й їх у тогочасній літературі змальовували жepтвами.

Ще однією ознакою жіночої привабливості була безпечність. До пань ставилися як до «великих дітей»: їх потрібно було постійно виховувати та не випускати з поля зору. Повноліття в Австро-Угорській імперії наступало у 24 роки. До цього часу дівчиною опікувався батько. Згодом — чоловік.

Вважалося, що з дамами можна підтримати розмову лише на три теми – весілля, забави та погода. А їхньою основною місією було подобатися, вміти завойовувати та зберігати любов чоловіка. У жіночому журналі за 1853 рік наголошують, що «жінка, яка не вміє подобатися, – мов чоловік без розуму й сили!».

Необхідність вийти заміж та виконати основну соціальну функцію – наpодити дітей, прищеплювалася домашнім вихованням, школою, суспільством. Кожна дівчина панічно боялася залишитися «старою панною».

Читайте також: Подружні зради в галицьких сім’ях на межі ХІХ і ХХ століття

У селах у 80−90 роках XIX століття середній вік одруження становив 20−25 років. У Львові чоловіки йшли під вінець у віці близько 33 років, їхні наречені – у 28. Після цієї щасливої події благовірний отримував повну владу над своєю «половинкою», її посагом, життєвим простором, тiлом, дітьми, спільним майном. Саме йому належало рішення, де подружжя житиме та як розпоряджатиметься фінансами.

Чоловік мав право контролювати коло спілкування жінки, оскільки застерігав її від «зносин, які б могли зашкодити». На новоспечену пані лягав весь тягар хатніх обов’язків і виховання дітей. Перед чоловіком звітувала за усі витрати, хоча нерідко мала домашню прислугу. Чоловіки визнавали, що приготування їжі, створення домашнього затишку та прогулянки з дітьми – велике навантаження для однієї людини.

У сільських жінок щоденна рутина не мала кінця й краю. З огляду на те, що більшість представниць інтелігенції належали до родин священиків, мали опікуватися не лише хатою, худобою, городом, а й парафіяльним будинком. Їмостям допомагали односельці, які перебирали на себе частину господарських обов’язків.

Рідко, але траплялися випадки, коли чоловіки не прагнули втручатися у «жіночий простір» — тобто господарство. Деколи справжньою головою дому була жінка, яка мала більший посаг або ж впливовіших родичів. Але це радше виняток, ніж правило. Переважно чоловікам, які були годувальниками, належала вся влада. Хоча вдови та розлучені жінки залишалися без засобів для існування, вони мали значно більше прав, ніж їхні заміжні подруги. Заробляли на життя переважно тим, що брали квартирантів – студентів та гімназистів.

Заміжнім жінкам жилося несолодко. Чоловік мав право навіть на її тiлj, тож зґвaлтyвaння у шлюбі не визнавали злoчином. Траплялося, що приносив благовірній «дарунки Венери». Жінка не могла не те що поскаржитися на нього, а навіть звернутися до лікаря, аби ситуація не набула розголосу.

Розлучення траплялися украй рідко. Відомий лише один випадок, коли їмость розірвала шлюб через дев’ять років спільного життя, оскільки її чоловік не міг мати дітей. Згодом одружилася з іншим священиком. Усі решта змушені були терпіти будь-які незручності, оскільки не мали куди піти, залишивши сімейне гніздо. Єдиний вихід – повернення до батьківського дому. Але мало хто хотів бути тягарем батькам: вони мали інших дітей, яких потрібно було годувати, одягати, вчити.

Залежними від чоловіків галицьких дам робила матеріальна неспроможність. Тож перший шлях до емансипації — освіта. Зазвичай дівчата отримували її вдома. Якщо сім’я мала більші статки – у ліцеї або гімназії. Тривалий час вважалося, що знання жінки можуть стати на заваді сімейному благополуччю та душевному спокою чоловіка. З кінця 80-х років XIX століття батьки все частіше намагалися дати дочкам освіту, оскільки економічна скрута вже не дозволяла представникам сильної статі забезпечувати сім’ї самотужки.

Згодом освіченість потрапила до переліку жіночих чеснот. Все тому, що емансиповані польки були популярнішими серед українських чоловіків, ніж українки. Представники сильної статі почали одружуватися з дамами, з якими було цікаво спілкуватися. Інтелект, а не заклопотаність домашнім господарством, став необхідним атрибутом у боротьбі за чоловічу увагу. А згодом – шляхом до самостійності та активності у суспільстві.

Фото надала Іванна Черчович

Реклама

Related Post