– Мамо, ну скільки можна? – я була роздратована. – Скільки ще ти будеш ходити на кладовище? Тата вже не повернути. Навіщо мучити себе?
Мама лише зітхнула й відвела очі. Я бачила, як вона намагається стримати сльози.
– Ти не розумієш, доню… Це мій обов’язок. І…
– Ні! – перебила я. – Я нічого не хочу чути! Він залишив нас, кинув! Мене не цікавлять ні ці квіти, ні ці свічки!
Я вибігла з дому, грюкнувши дверима.
Все почалося за кілька місяців до того. Я повернулася додому зі школи, голодна й втомлена. Звичайний теплий день. Але мама, яка чекала мене на кухні, виглядала якось дивно. Вона сиділа біля вікна, стискаючи в руках якийсь папірець.
– Що сталося?
Вона мовчала, а потім, наче через силу, простягнула мені той листок. Це були результати обстеження мого батька. Там значилися слова, яких я до кінця не розуміла, але відчувала, що вони несуть щось погане.
– Мамо?..
– Він… дуже кволий, доню.
І все. Відтоді наш дім став схожий на клініку. Постійні поїздки, аптеки, мовчання. Я бачила, як тато танув на очах, але нічого не могла зробити. А він все ще намагався жартувати, усміхатися, розповідати історії з дитинства.
– Оленко, коли тобі виповниться вісімнадцять, я обов’язково куплю тобі машину. І ще… пам’ятаєш, ти хотіла цуценя? Я знайду тобі найкращого друга, от побачиш.
Але він не встиг.
Я стояла біля домовини й не могла заплакати. Все здавалося якимось нереальним, чужим. Мама тримала мене за руку, але я вирвалася. Я відчувала тільки злість. Він обіцяв! Обіцяв бути поряд!
Минали місяці, а я не могла знайти спокою. Мама часто ходила на кладовище, доглядала, садила квіти. А я мовчала. Відверталася, коли вона говорила про тата, і вперто не хотіла чути жодних спогадів.
Аж поки одного дня все не змінилося.
Це був мій день народження. Я повернулася додому з навчання. Мама приготувала святкову вечерю, але я майже нічого не їла. В кімнаті панувала тиша.
– Доню, я… – почала мама, але я знову перебила:
– Мамо, досить. Я не хочу це обговорювати.
Раптом у двері хтось подзвонив.
– Може, Артур? – подумала я про свого друга.
Але за дверима нікого не було. Тільки картонна коробка. Усередині – маленьке цуценя з великими чорними очима.
Я остовпіла.
– Мамо, що це?
Вона вийшла на поріг, розгублена не менше за мене.
– Я… нічого не замовляла.
Я нахилилася й підняла цуценя. Воно тихо заскавчало, притиснулося до мене.
І тут я побачила на коробці маленький клаптик паперу. На ньому було написано:
“З Днем народження, доню. Твій тато”
Я ридала, обіймаючи того песика. Потім ми довго говорили з мамою. Вона розповіла, що тато ще за кілька місяців до того, як стало зовсім зле, просив одного знайомого, щоб він передав цуценя мені на день народження. Він обіцяв – і він дотримав слова.
А через тиждень сталося ще дещо.
Я пішла в супермаркет за кормом для нашої нової улюблениці – я назвала її Вірою. І там, купуючи лотерейний білет, побачила результат: “Ви виграли автомобіль”.
Я стояла, не вірячи очам. І в ту мить ніби почула тихий голос тата:
– Я ж обіцяв тобі, Оленко.
Того дня я нарешті пішла на кладовище. Я купила білі тюльпани, поставила їх й тихо прошепотіла:
– Пробач мені, тату… Дякую за все.
А як ви вважаєте, чи справді наші рідні можуть надавати нам знаки після того, як залишають цей світ? Чи це просто співпадіння? Поділіться своїми історіями в коментарях – мені буде дуже цікаво дізнатися вашу думку.
