— Олено, ну що ти за господиня така? — голос свекрухи у слухавці деренчав, наче старе радіо. — Великдень уже на порозі, а в тебе вікна ще з осені не бачили ганчірки. Певно, і в шафах чорти кубляться?
— Ой, Катерино Петрівно, знову ви за своє? — Олена втомлено притиснула телефон плечем до вуха, продовжуючи заповнювати журнал. — У мене робота, пацієнти, зміна за зміною…
— Та що та робота! — вигукнула жінка на тому кінці дроту. — Є речі святі! Порядок має бути, так у людей заведено, так споконвіку ведеться! Я от ніколи не лінувалася, кожна щілинка в мене сяяла, навіть коли діти малі були…
— Ви жодного дня в житті офіційно не працювали, — спокійно, але зненацька холодним тоном перебила її Олена. У цей момент двері кабінету розчинилися. — «Олено Олександрівно, терміново! Жінка, 70 років, невдале приземлення з висоти»
— Бережіть себе, передзвоню, — коротко кинула невістка і вимкнула зв’язок.
Катерина Петрівна лишилася стояти посеред своєї ідеально чистої кухні, задихаючись від обурення. «Ти бач, яка цаца! Слова їй не скажи. Мадам професорка! Немає в неї часу на матір чоловіка, тьху! Ось у сусідки Люби невістка — золота дитина: і вислухає, і підтакне, і “матусею” кличе. А ця — вовком дивиться. Ну, нічого, я тобі ще влаштую виховну годину».
— Як же це ви, Єлизавето Іванівно, так не втрималися? — Олена схилилася над літньою жінкою, яка важко дихала на каталці.
— Та як… Свято ж, доню. Стелю хотіла подновити, освіжити вапном, щоб усе як у людей. Я щороку це роблю, традиція така. Голова тільки щось повела вбік, туман перед очима — і все. Торік теж летіла, але тільки синець на боці був, а зараз… ох, як же пече всередині. Сина гукала, сама не встала.
— Чия традиція? Кому ви щось винні? — Олена не втрималася, хоча знала, що це марно. — У нас повна палата таких «традиціоналісток». Усі з ганчірками та відрами змагалися з гравітацією. Пощастило, що хребет цілий. Струсок мозку і два ребра «в мінус». Тиждень, мінімум тиждень будете під моїм наглядом.
— Як тиждень?! — сплеснула руками старенька. — А паска? А прибирання не закінчене? А служба в храмі?
Олена лише похитала головою, виходячи в коридор. У цьому був якийсь гіркий сарказм долі. У їх відділенні була палата №7. Раніше вона розраховувалася на дев’ять ліжок, але колишній заввідділенням, чоловік з химерним почуттям гумору, наказав залишити сім. Казав, що це символічно — сім днів Страсного тижня, сім гріхів… З того часу так і повелося: перед великими святами палата заповнювалася виключно любительками «генеральних прибирань». Місця ніколи не пустували.
— Оленко, як ти там? Багато роботи? — голос чоловіка у слухавці діяв як заспокійливе. — Ми з малим уже повечеряли, уроки перевірив. Я тобі на ранок сирників напік, на столі залишив, тільки розігрієш.
— Дякую, рідний. Як завжди — весняне загострення «чистоти». До речі, мама твоя дзвонила.
— Слухай, навіщо ти взагалі береш слухавку, коли знаєш, що там буде? — зітхнув Андрій. — Заблокуй на пару днів, збережи нерви. Даю сто відсотків: вона вичитувала тебе за немиті вікна?
— Твоя правда, — засміялася Олена. — Але як не відповісти? А раптом щось серйозне? Я ж лікар, зрештою. Нехай бурчить, у мене таких «пацієнток за покликанням» пів відділення.
— Ти свята жінка, — тепло відповів чоловік. — Кавоварку заправив, чекаємо тебе вранці. Легкої зміни.
Катерині Петрівні не спалося. Гнів вирував у грудях, піднімаючись до горла гарячою хвилею. Як вона посміла? Власний син кидає слухавку, а ця “медичка” повчає! Знати б раніше, нізащо б не благословила цей шлюб.
«Добре ж, — думала вона, міряючи кроками кімнату. — Завтра домию останнє вікно і поїду прямо до неї в лікарню. Нехай при колегах послухає, яка вона господиня непутяща. Нехай усі знають, як вона до матері ставиться!»
Ніч тягнулася повільно. Стрілки годинника наближалися до опівночі, а сон не йшов. Жінка пішла на кухню, дістала з буфета пляшку, що стояла «для гостей», і кришталеву чарку. Трохи подумавши, додала настоянку півонії — перевірений засіб від безсоння.
З фотографії на полиці на неї дивився покійний чоловік.
— Чого витріщився? Думаєш, не поїду? А от і поїду! — вона цокнулася чаркою зі склом рамки, швидко випила, сполоснула посуд і нарешті впала в ліжко.
Ранок розплати
— Олено Олександрівно, сьогодні пацієнтку з сьомої готуємо на виписку? — зазирнула в ординаторську медсестра Даша.
— Так, Єлизаветі Іванівні пощастило, без зміщення. Документи готові, — Олена солодко позіхнула. — Нарешті моя відпустка.
— Значить, сьогодні вільне ліжко займуть, — зітхнула Даша. — “Чистий четвер” же… Хоч би не важку привезли. А ви куди? Теж вікна мити?
— Мити, Даша, обов’язково! — розсміялася Олена. — Все помию: і вікна, і двері, і совість. Тільки десь на березі моря, де замість ганчірки — теплий пісок.
Удома пахло затишком і кавою. Олена ще раз перевірила теку: паспорти, квитки на потяг, свідоцтво про народження сина. Все на місці. Жодних лікарень, жодних паціентів, тільки сім’я.
Тим часом Катерина Петрівна прокинулася з важкою головою. Тіло було немов чавунне, але план на день був законом. Сніданок не ліз, тиск «гупав» у скронях. Вона випила жменю пігулок, але зупинятися не збиралася.
Взявши тазик з водою, купу старих газет і драбину, вона відчинила вікно. Вона не ледащо! Вона покаже цій Олені, як має виглядати справжній дім.
З полиці буфета знову дивився чоловік на фото. Їй здалося, що він глузливо посміхається.
— Чого либишся? Помер і добре тобі, а я тут сама за все відповідаю! — вона розмахувала ганчіркою, наче прапором.
Раптом світ хитнувся. Стіни попливли кудись вбік, нога на верхній сходинці зрадницьки ковзнула по розлитій воді. Останнє, що вона побачила — це перелякане обличчя чоловіка на знімку, яке стрімко віддалялося вгору.
Катерина Петрівна розплющила очі, дивлячись у сіре небо. Вона лежала в кущах бузку, які так дбайливо висаджували сусіди. Хтось кричав, хтось викликав допомогу, а на обличчя почали падати перші краплі весняного дощу.
— Олену! Кличте мою невістку! — кричала вона вже в приймальному відділенні, хоча голос більше нагадував хрип.
— Жіночко, заспокойтеся, — до каталки підійшов кремезний черговий лікар, гортаючи планшет. — Так, Катерина Петрівна… Не кричіть, вам не можна.
— Де Олена? Це вона винна! Я на вас усіх скаргу напишу!
— Степане Івановичу, ми намагалися додзвонитися пані Олені, але в неї телефон вимкнений, — винувато промовила молода медсестра.
— Припиніть дзвонити Самбурській, — гримнув лікар. — Вона з сім’єю у відпустці, вперше за два роки. Поїхали на вокзал годину тому. Шукайте інших родичів. А пацієнтку — в сьомій палаті якраз місце звільнилося. Як кажуть, святе місце порожнім не буває.
Катерина Петрівна тремтячими пальцями набирала номер доньки — своєї єдиної надії, бо син і невістка були поза зоною досяжності. Заряд батареї танув на очах: сім відсотків, п’ять…
Нарешті, на десятий раз, слухавку підняли.
— Алло, мамо? Щось терміново? — голос доньки був роздратованим і захеканим.
— Світланко, я в лікарні… приїдь, будь ласка, треба речі, ліки… я впала…
— Ой, мамо, ну знайшла ж ти час! — вигукнула донька. — Могла б і почекати! Вибач, але мені ще три вікна в залі залишилося і штори не прані. Ти ж знаєш, завтра свято, я не можу все кинути. Постараюся завтра заскочити, якщо встигну. Сама ж завжди казала: порядок понад усе, так у людей заведено…
У слухавці пролунали короткі гудки. Екран згас. У порожній палаті №7 пахло хлоркою і чиїмись несправдженими сподіваннями.
Ми часто вимагаємо від близьких ідеальності, забуваючи про просту людську підтримку. Традиції — це чудово, але чи варті вони розбитих життів та самотності у скрутну хвилину?
А як ви вважаєте: що важливіше перед святами — ідеально чиста оселя чи спокій у душі та гарні стосунки з рідними?
Якщо вам відгукнулася ця історія, підписуйтеся на сторінку — попереду ще багато щирих розповідей.
