Студент третього курсу Андрій Притула повертався з гостей у свій гуртожиток. Час був пізній, йшов хлопець безлюдною околицею через приватний сектор.
Раптом різкий біль пронизав все його єство, палаючи вогненною кулею! Хлопець, не встигнувши нічого зрозуміти, зігнувся навпіл, в очах потемніло, і він втратив свідомість…
Андрій був місцевим, народився і виріс в цьому місті, в пристойній родині. А в гуртожитку жив, бо самостійності захотілося, не зійшлися з батьком в деяких питаннях, простіше кажучи ─ посварилися. І ось уже більше року не спілкувалися.
Мама переживала неймовірно, і сердилася, і проливала сльози, намагаючись їх помирити. Все безуспішно. Характери у них з батьком були однакові, важкі характери.
У «общазі» Андрієві подобалося, він не сидів склавши руки, завжди знаходив, де підробити вечорами. Друзів було багато, крім студентських, були ще колишні однокласники, та й з сусідськими хлопцями, з якими виросли в одному дворі, збиралися іноді компанією.
А ще були друзі ─ бездомні коти і собаки, яких Андрій з дитинства підгодовував, тягаючи з дому сосиски і котлети. А тепер і біля гуртожитку його завжди чекали місцеві волоцюги, знаючи, що він не забуде купити пакетик корму для котів, а песикам принесе що-небудь з гостей.
Того вечора, не дочекавшись годувальника, бездомна зграя розбрелася на нічліг, хто куди. І лише один чорно-білий пес все сидів біля ганку гуртожитку, уважно видивляючись знайому фігуру. А коли почало сутеніти, він побіг по дорозі в той бік, звідки зазвичай повертався Андрій…
Перше, що побачив хлопець, коли прийшов до тями, було мамине обличчя. Очі, червоні від сліз і недосипання, і посмішка, добра мамина посмішка:
─ Привіт, рідний, ─ сказала вона, ─ нарешті! Як себе почуваєш? Почекай, я зараз… лікаря покличу…
Від мами Андрій дізнався, що був у нього гострий приступ апендициту, від чого він і втратив свідомість.
─ Це було дещо інше ─ поправив, увійшовши в палату лікар, – небезпечна штука, скажу я вам! Перемили вам, дорогенький, всі нутрощі. Добре, що встигли…
Андрієві треба було провести в лікарні близько тижня. Вночі йому не спалося, і він почув тиху розмову чергової медсестри і нянечки в коридорі:
─ Хлопчина цей, на волосині був, якби не собака! Мені Лідка зі швидкої розповіла, що хлопець в канаві на узбіччі лежав, спершу думали, що хильнув зайвого. А пес біля нього ─ голосно вив на весь район, а як люди підійшли ближче, то він гавкати почав, як навіжений, за одяг їх хапав, і тягнув їх прямо до хлопця! Ось як! Врятував господаря!
«Врятував господаря …» ─ ці слова молотом застукали в голові Андрія. Він здогадався, хто це був ─ молодий чорно-білий пес, якого хлопець прозвав Акробатом. Пес був грайливим, спритним і стрибучий. Іноді він зустрічав Андрія по дорозі в гуртожиток і хлопець все дивувався, як собака відчуває його наближення!
Так ось кому він тепер зобов’язаний життям!
На наступний день батьки прийшли удвох. Мама все поралась навколо сина, то ковдру поправить, то чоло вологим рушником промокне. І говорила, говорила:
─ Синку, як випишуть, поїдемо додому. Тобі потрібна сувора дієта, мені доктор все написав. Супчики, кашки, все протерте, тепленьке, по сім разів на день. Про гуртожиток свій навіть не думай, поки повністю не відновишся ─ не пущу!
Андрій був ще слабкий і блідий. Він подивився на батька, який стояв біля вікна і, здавалося, боявся зустрітися з сином поглядом. Як давно вони не бачилися, не говорили. Зараз вони обидва шкодували про прірву довжиною в рік, що пролягла між ними.
У Андрія був час подумати, і цієї ночі він вирішив, що сьогодні ж попросить вибачення у батька, та й у мами теж, адже скільки переживань він їй приніс.
─ Вибачте мене, я був неправий, ─ сказав Андрій слабким голосом, ─ я думав тільки про себе і не хотів рахуватися з вашою думкою …
─ Синку, не треба, тобі потрібен спокій, ми тебе любимо, і тато дуже скучив, правда, Мішо? ─ защебетала мама і з тривогою подивилася на чоловіка.
Батько, відвернувшись від вікна, уважно глянув на сина:
─ Тома, що не тараторь, дай людині сказати.
Андрій прикрив очі, збираючись з силами. Непросто було знову заговорити про те, що, власне, і послужило причиною розладу…
Про собаку хлопець мріяв, скільки себе пам’ятав. Але одного разу сказане батьківське «НІ» не залишало шансів, поки Андрій був дитиною. І ось він закінчив школу, вступив до інституту і повністю поринув у навчання. А в кінці першого курсу, успішно склавши сесію, знову заговорив про собаку.
І знову його чекала глуха стіна незгоди! Ось тоді вони з батьком і посварилися, Андрій пішов, грюкнувши дверима, і відтоді вдома не жив. Перший час перебивався у друзів, а пізніше вдалося отримати місце в гуртожитку.
Зрозуміло, що і там заводити собаку не можна було. Андрій не раз замислювався, чи не зняти йому якийсь приватний будиночок, зажили б там з Акробатами…
Так-так, подумки хлопець уже вважав пса своїм. Було між ними повне розуміння, з півпогляду, з півслова. І ось зараз, врятований цим самим Акробатом, Андрій лежав в лікарні, а пес чекав його там, біля гуртожитку, голодував і нудьгував…
Тому, засунувши подалі всю свою юнацьку гордість і амбіції, Андрій сказав батькові:
─ Тату, я не прошу дозволити мені тримати вдома собаку, я розумію… тепер розумію… це ваша квартира і ви маєте право не хотіти, щоб по ній бігав пес.
Андрій замовк, йому ще важко було розмовляти, але батько уважно слухав і не перебивав. Мама теж притихла. Зрештою, вона так хотіла, щоб батько з сином спокійно поговорили.
─ Я прошу про допомогу, ─ продовжив Андрій, ─ там, на вулиці, мій друг… Він врятував мені життя і я його не залишу. Як тільки зможу, я заберу його, буду житло орендувати… Але зараз, я прошу, його потрібно погодувати… Він там, біля гуртожитку, чорно-білий такий, кличуть Акробат…
Хлопець був блідий, на лобі виступив піт. Мама знову протерла йому обличчя вологим рушником і запевнила, що зараз же піде, купить їжі для собак, а батько віднесе.
─ Тату, візьми сумку мою, Акробат запах почує і все зрозуміє… ─ ледь чутно додав Андрій.
─ Ось така історія… П’ятнадцять років вже ми разом з акробатами йдемо разом по житті, він тоді і з батьками мене помирив, а пізніше і з дружиною майбутньою познайомив, та… Заплуталися поводками з її таксою!
Сини, он, всі троє, під його наглядом росли… А ви говорите – «приспати»! Так я за його життя до останнього подиху боротися буду!
Чоловік в оточенні трьох синів-підлітків сидів в коридорі ветклініки. Акробата оперували. Незважаючи на вік собаки, господар наполіг, знайшов найкращих фахівців, все оплатив. І сидів тепер, як на голках, чекаючи результату.
Й інші відвідувачі, тримаючи на колінах принесених кішок і собак, заслухавшись його історією, теж переживали і намагалися підбадьорити чоловіка:
─ А на чому ж закінчилася історія? ─ запитала одна жінка, ─ Як ви зустрілися з Акробатом після виписки?
Чоловік посміхнувся, знову занурюючись у спогади:
─ Мама щодня відвідувала мене в лікарні і запевняла, що пес-рятівник нагодований і з ним все в порядку. А в день виписки батьки приїхали за мною на машині, а там… ви уявляєте… сидів мій Акробат! Помитий, в новому ошийнику! Виявляється, він уже тиждень жив у нас вдома, батько забрав його того ж дня, після нашої розмови.
Я сів на заднє сидіння, обійнявши свого друга, а батько, озирнувшись, запитав: «Ну що, їдемо додому? Відновлювати сили після» І ми поїхали ..
Всі присутні посміхалися, притискаючи до себе улюблених вихованців, великих і маленьких. І тут в коридор вийшов лікар:
─ Андріє Михайловичу, все пройшло успішно, ваш Акробат просто герой! Зараз він відійде, я випишу лікування, і можете забирати!
Чоловік, піднявшись, тиснув руку лікаря, а коридором прокотилося полегшене зітхання. Через годину Андрій Михайлович в супроводі трьох синів і з собакою на руках вийшов з ветлікарні. Він обережно влаштував Акробата на колінах у хлопчиків, сів за кермо, обернувся і сказав:
– Ну що, їдемо додому? Відновлювати сили!
І вони поїхали.
Автор: Olʹha Sаvelʹyeva.
Фото ілюстративне.
