fbpx
Історія
Вибач, Ігоре, але ми змушені забрати твою доньку до притулку. Не може ж вона вічно у сусідів жити

Ігор крадькома, городами дістався до будинку. Двері були незачинені, а з сараю чулося, як в стінку відра цвіркало молоко. Ігор навшпиньках прокрався в кімнату і швидко пірнув під ковдру. Ех, навіщо він так рано одружився? Гуляв би та гуляв. Не любить він Вальку свою, тільки сьогодні це зрозумів. Наприклад, вчора вона весь вечір скиглила, що у неї збоку щось тисне і не випускала його з дому. Але ж він просто відсторонив її рукою.

Він почув, як грюкнули двері і прикинувся, що спить. На кухні загриміло відро, банки і стало тихо. Він відкрив очі і здригнувся. Над ним стояла його сусідка баба Марія і спопеляла його поглядом.

— Можеш не прикидатися. Валі вдома немає. Відвезли її, бідну, пізно вночі. Вона ледве до мене дійшла, там і впала. Це добре, що у мене слух гострий і я шурхіт почула. Збігала на склад, звідти зателефонувала. Коли забирали її, вона вже нічого толком сказати не могла. А Оленьку я до себе забрала, поки тебе носило десь — дорікнула вона Ігореві.

Чоловік всю дорогу гнав, що було сили. Мотоцикл раз у раз заносило в різні боки. Приймальний покій був закритий і він побіг на швидку. Сонна медсестра невдоволено вислухала його сплутану розмову і потягнулася до телефону. Тихенько з кимось поговорила і зі співчуттям сказала:

— Ви присядьте, я вам чогось накапаю…

Він голосно вигукнув:

— Та говори вже, що з моєю дружиною!

Вона опустила очі.

— Вашої дружини більше немає, мені шкода. — і продовжила говорити щось, що пізно привезли. Але Ігор вже не чув, він буквально застиг, вчепившись руками в волосся.

Місяць він не просихав. В миті просвітління слухав, як йому докоряла баба Марія. Як підштовхувала до нього трирічну Олю. А та впиралася. Приходила і Люба, намагалася його заспокоїти, говорила, що він ще молодий і все у нього попереду. Він вказував їй на двері, вигукуючи, що це вона у всьому винна. А потім місця собі не знаходив.

— Вибач, Ігоре, але ми змушені забрати твою доньку до притулку. Не може ж вона вічно у сусідів жити — ці слова його миттю отямили. Він встав і тихо попросив:

— Не треба, прошу вас. Я сам її виховаю. Не забирайте я більше краплі в рот не візьму. Клянуся!

Відтоді минуло двадцять років. Ігор сильно змінився за цей час. Похмурий чоловік присвячував весь свій час роботі і доньці. Олю він балував як лише міг. Все найкраще тільки їй і для неї. Тільки в одному він був суворий. Ніяких побачень і гулянок вночі. Повторював одне, ось вивчишся, отримаєш професію, потім про кохання думай.

Але молодість, є молодість. Скільки не чатуй, що не забороняй, а молодість своє візьме. Ось і Оленька його не втекла від свого першого кохання. Ігор про все дізнався майже останнім. Люба просвітила. Вона була на Ігора ображеною, бо все мріяла його на собі женити, а він її і бачити не хотів. Ігор відразу згадував той ранок, коли він повернувся додому.

— Ти на свою доньку зверни увагу. Вона у тебе щось геть розповніла.— єхидно сказала йому вона, зважуючи цукор.

— Це ти на що натякаєш? Тобі що нічим більше зайнятися, як за донькою моєю стежити? — огризнувся він.

— Та ж при надії вона у тебе, відкрий очі, теж мені батько. Твоя свята донечка тобі подарунок скоро принесе! — відповіла Люба.

Ігор не пам’ятав, як добіг додому. Оля мила посуд. Він уважно на неї подивився і тільки тепер помітив зміни.

— Значить правда. — сів він на стілець.

— Що правда, татку? — посміхнулася дочка. Він схопився і вигукнув:

— А те, що ти, доню, мене знеславила. Від кого дитину чекаєш?

Оля заплакала і прошепотіла:

— Пробач, татусю, я не хотіла…

Ігор повторив:

— Хто батько?

Донька опустила очі.

— Мельник Михайло.

Ігор схопився за голову.

— Кого ти вибрала, Боже мій! Він же ж одружений!

Оля затрусилася.

— Так вийшло. Але він обіцяв розлучитися і одружитися зі мною.

Ігор вискочив з хати і побіг до будинку Мельників. На його лемент, Михайло вийшов на ганок.

— Що трапилося, дядьку Ігоре? Чого галасуєш? — ліниво сказав він.

— А ось що! — і через секунду, Михайло вже сидів на землі, потираючи обличчя.

— За що? — ледве вимовив Михайло.

— Це тобі за мою дочку. — спокійно відповів Ігор і вийшов за хвіртку.

Йому було неприємно, він на мить побачив в Михайлові себе. Не сьогоднішнього, а того, який так само легко пурхав по життю.

Оля подарувала йому онучку Оленку. Ігор душі не чув у цій маленькій крихітці. Як би він у свій час не любив Олю, внучку Ігор любив сильніше. І коли доньці пощастило і вона вийшла заміж, Ігор дуже сумував. Ні, він був радий за доньку, засмучувала його тільки розлука з Оленкою.

Але і це пішло йому на користь. У свій черговий приїзд до дочки в місто, він випадково в поїзді познайомився з гарною жінкою. Анна була вдовою і також їхала в гості до онуків. Вони довго розмовляли, а на прощання обмінялися номерами телефонів.

А через рік за великим столом їх вітали рідні. А вони соромлячись, мов підлітки, піднімалися під вигуки “Гірко”. Нарешті Ігор зміг відпустити від себе почуття провини і відчути себе щасливим.

Фото ілюстративне.