Простота свахи вже поперек горла стоїть. Зять все їй не так робить, не так допомагає, вона мені дзвонить скаржитися. Я їй чомусь не надзвонювала, коли її доця вдома безлад розвела і навіть елементарні відварені макарони зіпсувати примудрялася. Розповіла б усе, та дітей шкода.
Ми з чоловіком обоє міські. Навіть дачі ніколи не було, не тягне нас на це все. З студентства і в походах не були. Син теж більше сидів за книжками чи за комп’ютером. Тому про всякі дачні і сільські премудрості знає тільки в теорії.
Близько року тому він одружився. Йому на той момент було вже 25 років, а нареченій тільки виповнилося вісімнадцять. Перший час жили у нас, тому що сина за тиждень до весілля звільнили, а наречена його ще студентка очного відділення. Сама Марина приїхала з села. Там у її батьків своє повноцінне господарство – город величезний, курник, кілька корів, кози, свині, кролики були.
Свати не скупилися, возили сумками молодим овочі, фрукти, м’ясо, яйця.
– Ось, щоб донька на всьому готовому не вважалася, ми будемо продуктами допомагати. З грошима у нас не дуже, зате все своє, натуральне. А донька нехай вже довчиться нормально, – говорила сваха.
Я була не проти, хоча ми б і так з чоловіком прогодувати молодь. Син уже влаштувався на нове місце, та й ми з чоловіком ще працюємо.
Марина чудова дівчинка, але, як з’ясувалося, абсолютно до сімейного, та й навіть просто самостійного життя, не пристосована. Мене це здивувало, що дівчинка рік прожила в гуртожитку і не вміє навіть макарони зварити. Я якось раз, коли затримувалася з роботи, просила її відварити макарони, порізати салат з огірків-помідорів, дістати котлети з морозилки.
Впоралася вона тільки з котлетами – дістала, виклала розморожувати. Салат пошматувала криво-косо, цибулю величезними шматками. Макарони переварила. Я тоді нічого не стказала, просто переробила мовчки. Другий раз вона недоварила яйця. А вже суп її приготування взагалі було неможливо врятувати, довелося вилити, а їй сказати, що вдома було жарко і він прокис.
Потім почала потихеньку її залучати, коли сама готую, щоб вона дивилася і вчилася. Начебто стало краще, але все одно ще працювати і працювати. Виявилося, що в гуртожитку у них був поділ – вона приносила продукти, а сусідка готувала. Чому дівчинку мама не навчила готувати найпростіші страви, я не знаю, не питала.
Про безлад в їх з сином кімнаті я взагалі мовчу. Якось треба було щось там взяти, поки вони були не вдома, я як зайшла – ахнула, речі валяються, косметика розсипана по столі, ліжко не заправлене, чашки біля ліжка стоять. Спочатку хотіла посваритися, але потім охолола і подумала, що краще нікому не зроблю цим. Син тут живе, його влаштовує. Будуть з’їжджати, змушу його прибрати.
Так жили у нас молоді півроку. Коли син орендував квартиру і оголосив про переїзд, я вже була спокійна, що вони там не голодуватимуть. Марина сама вже досить смачно готувала. Не всі страви були вдалими, але які її роки, навчиться. Але супи, омлет, запіканку, гарніри і курку я її готувати навчила, не пропадуть.
З сватами ми зазвичай спілкувалися про природу і погоду. Спільних тем для розмови не було. Коли вони приїздили, я накривала до чаю, ввічливо сиділа з ними хвилин двадцять, а потім ми з чоловіком віддалялися. Вони ж до доньки приїхали, не до нас. А коли діти переїхали, свати їздили вже туди до них. Мені і в голову не приходило розповідати їй за те, що Марина не вміла готувати.
Загалом, ніяких точок розбрату не було доти, поки син з невісткою не поїхав до сватів в село. І відпочити, і допомогти. Я вважаю, правильно. Там господарство, зайвих рук не буває. Тим більше, батьки Марині привозять всього в достатку, на продукти вони майже не витрачаються.
Але вже через два дні мені з докором дзвонить сваха.
– Що ж ви сина так неправильно виховали? Доручили дрова рубати, то він сокиру примудрився зламати!
– Це його перший досвід, у нас потреби в цьому ніколи не було, дров син не рубав жодного разу. Нічого, навчиться.
– Ага, навчиться, такого з дитинства вчити треба.
Я промовчала, хоча дуже хотілося згадати, що її донька з цим теж не дружила, мені вчити довелося. Хоча дівчаток мами повинні до 18 років хоч чогось навчити. Хоча б макарони варити і картоплю нормально чистити.
Потім були претензії, що син не так щось прополов, що корів взагалі боїться, що все робить повільно. Я терпіла, пояснюючи свасі, що вчитися синові було ніде, а корів він раніше тільки по телевізору бачив. Але там стіна обурення була.
Я зрозуміла, що ще один такий дзвінок, мого терпіння не вистачить і ми зі сватами посваримося на все життя, так вона мене діймала. Тут я вирішила подзвонити Марині.
Вона дзвінку здивувалася, але я їй змалювала ситуацію і пояснила, навіщо телефоную.
– Не знаю, чи каже це все твоя мама твоєму чоловікові, але це некрасиво. Зрештою, він же не ухиляється від роботи, просто йому треба навчитися. І вже точно це не привід говорити мені, що я не навчила. Поясни це, будь ласка, своїй мамі, інакше ми з нею посваримся, чого не хотілося б.
Марина здивувалася, вона про дзвінки не знала, вибачилася за поведінку мами, відрапортувала, що син у мене справляється на відмінно і обіцяла переговорити з матір’ю. Не знаю, поговорила чи ні, але дзвінків більше не було.
Фото ілюстративне.
