Військовослужбовець ЗСУ Дмитро Давиденко написав зворушливі роздуми про війну, про що ця війна?
Війна – про самотність.
Бо іноді, стоячи в строю, приходить розуміння, що всі близькі і рідні люди дуже далеко. Служать. Переїхали. Залишились позаду. А декого вже не побачу ніколи. І в оточенні купи люду раптом відчуваю щемливу тугу.
Війна – про братерство.
Бо нові побратими і посестри, незнайомі вчора, раптом стають вірними товаришами. Вночі, серед лісу, біля багаття можна заєдино читати вірші, співати пісень, слухати історії, обговорювати кінофільми. І коли важко, приклад того, хто поруч, надає сил, надихає.
Війна – про несвободу.
Армія складна, бюрократизована, ієрархічна структура. І жити за її законами буває ох як некомфортно.
Війна – про прагнення до волі.
Бо якими б не були тимчасові негаразди, усвідомлення боротьби за власну незалежність та ліберальні цінності демократичного світу завжди переважає персональні болі.
Війна – про смерті.
Найперше – ворогів (най тих смертей буде більше). І побратимів (кожна трагічна звістка, мов голка у серці). Про загибель старого ладу і пережитків минулого.
Війна – про відродження.
Вона про нових нас. Нову державу. Нові цінності. Нові зв’язки і взаємопідтримку. Про сльози щастя жінок, що зустрічають воїнів-визволителів ЗСУ на деокупованих територіях. Про сміх дітей у відбудованих будинках. Про людяність, щирість, самопожертву і процвітання. Про все те, чого не буде у росії, але вже маємо ми.
