Їхала я якось у поїзді. На одній невеликій станції в купе увійшов літній чоловік. Він представився Олексієм Олексійовичем, виявився моїм новим сусідом і дуже цікавим співрозмовником.
Ритмічно постукували колеса, ми неслися повз великі міста і крихітні села.
Дорога сама по собі спонукала до душевної бесіди.
Ми розговорилися і тоді ж я і почула цю історію.
— Батька у мене не було: війна забрала його. Ми з матінкою жили в крихітному селищі. Я був її останньою надією, єдиним світлом у віконці, надією і годувальником. Був, правда, у батька ще молодший брат, Петро, майже мій ровесник. Але бачили ми його рідко: Петя був за гратами.
З дитинства я полював і у мене був собака: німецька вівчарка Герда. Потрапив він до мене ще цуценям. Одному на полюванні зле, ось я і брав із собою Герду.
Вона служила мені вірою і правдою: справно приносила дичину, а при зустрічі з великим звіром подавала голосовий сигнал. Розумна була майже, як людина! Ходили ми з нею і на зайця, і на лисицю і навіть на кабана. Ліс знали, як свої п’ять пальців.
Одного разу на полюванні собака пішов у гущавину лісу і зник. Додому Герда повернулася тільки через кілька днів. Я вже й не сподівався її знову побачити!
Пройшла зима, а на початку весни моя Герда почала народжувати. Сама з цим впоратися вона ніяк не могла і я покликав ветеринара. Але це не допомогло.
Доклавши величезних зусиль, Герда привела трьох цуценят, сама не викарабкалася.
Вперше в житті я тоді не стримався і заплакав!
Цуценят було троє і лише одне, чорне, ледь помітно дихало. Уважно оглянувши все потомство, ветеринар важко зітхнув і похитав головою:
— Герда їх від вовка народила. Моя тобі порада, синку: здихайся і цього, поки не пізно. — сказав він і поїхав.
Моя мати розгублено сплеснула руками і заплакала.
Я поховав у лісі Герду і двох її цуценят.
А зробити щось із єдиним вцілілим малюком у мене просто рука не піднялася! Тим паче, що це була дівчинка, як і моя Герда. Я залишив її у себе і назвав Вуглинкою, через її чорнюще забарвлення.
Весь свій вільний час я віддавав цій беззахисній малечі. Відігрівав на печі в старій хутряній шапці, поїв молоком з піпетки і по суті замінив їй матір.
Маленька Вуглинка була довірливою і дуже кумедною, любила зі мною грати в хованки. З кожним днем вона все більше ставала схожою на вовченя. Різниця лише в тому, що Вуглинка була чорна, як смола.
Як тільки вона зміцніла, я взяв її з собою на полювання.
Вона виросла великою, сильною і дуже розумною: будь-який слід брала без особливих зусиль. До того ж, у Вуглинки був гострий розум, відмінна пам’ять і потужні щелепи.
Коли моїй дівчинці виповнилося півтора року вона зникла. Це сталося на полюванні. Я шукав її до темряви, майже весь ліс облазив… Кликав! Але Вуглинки і слід пропав…
Додому я повернувся один.
— Як вовка не годуй, а він все одно у ліс дивиться. — сумно хитала головою матінка.
А я все ніяк не міг змиритися з тим, що не побачу більше свою вірну Вуглинку! Продовжував шукати і чекати її, але вона так і не повернулася.
Потім мене забрали в армію. Відслуживши два роки, я переїхав до районного центру, пішов вчитися на водія і познайомився з Настею.
У селі залишилася моя мати.
Одного разу взимку я поспішав в село відвідати її. Від автобусної зупинки до рідного дому неблизько і, щоб зрізати кут, я пішов прямо через ліс.
Вечоріло. Погода була гарна: легкий морозець, величезний місяць і небо всипане яскравими зірочками.
Я швидко крокував краєм лісу, як раптом побачив попереду щось велике й темне. Посвітив ліхтариком і жахнувся… Вовки!
Душа в п’яти втекла! Я згадав про матінку: якщо зі мною щось трапиться, вона не переживе! Одна вовчиця, була чорна, як смола. Вона мене помітила і повільно рушила в мій бік. Боже мій! Так це ж моя Вуглинка!
Вуглинка підійшла ближче і обережно обнюхала мене. Потім вона рушила назад, постійно озираючись, немов кличучи мене за собою. Як заворожений, я пішов слідом. Вовк, що був із нею, стояв нерухомо і важко дихав. Підійшовши ближче, я зрозумів, що його передня лапа потрапила в пастку, а жовті очі світилися, благаючи про допомогу.
Вуглинка кружляла поруч, жалібно скиглила і постійно заглядала мені в очі. Кілька разів вона навіть лизнула мені руку. Я зрозумів, що той вовк її друг і Вуглинка просить мене звільнити його. Я спробував розтиснути капкан, але вовк жалібно застогнав. Так, як людина, яка потрапила в біду!
— Нічого, милий. Нічого! Потерпи трохи! — твердив я.
Намагаючись бути якомога обережнішими, я зібрав всю свою силу і все ж таки розтиснув іржаві залізні лещата. Вовка було звільнено. Вдячно подивившись на мене, вони обоє зникли у темряві.
Наступна наша зустріч з Вуглинкою трапилася на початку сімдесятих років. Ми з Настею тоді вже були одружені.
Півроку тому не стало моєї матінки. Ми продали її будинок, отримали гроші і зробили внесок до житлового кооперативу. У той день ми приїжджали на хутір: підписали решту паперів і вже поверталися до міста. Восени у нас темніє рано. накрили густі сутінки. Ми дуже поспішали, і, щоб скоротити шлях, повернули на лісову дорогу. Раптом, як з-під землі перед нашими колесами виросли три чорні тіні. В руках одного з них блиснуло, щось гостре.
Об’їхати їх було ніде і я був змушений зупинитися.
— На вихід! — пригрозив один із них.
З подивом я впізнав голос свого дядька Петра!
— Петя?!
— Не очікував? —зубоскалив він.
— Давай сюди гроші!
— Які гроші?
— Які-які! За будинок!
Я тоді по-справжньому злякався. Ні, не за себе. За свою Настю! Бліда, як крейда, вона стояла позаду мене і стискала мою руку.
Я б з радістю віддав їм гроші, тільки б вони її не чіпали! Але грошей у мене вже не було!
— Тобі позакладало чи що? Не віддаш гроші то ніхто вам уже не допоможе! — гаркнув Петро.
Настя несподівано ворухнулася, виступила вперед і закрила мене собою.
— Немає у нас ніяких грошей. Не роби дурниць, відпусти нас і ми нікому нічого не розповімо — твердо вимовила вона.
Петро знову зареготав.
— Звичайно, не розповісте! Бо небіжчики не розмовляють! —зареготав Петро зі спільниками.
Раптом в темряві зовсім поруч блиснуло кілька світних жовтих вогнів і пролунало протяжне виття.
На галявину вийшов величезний чорний вовк — той, якого я тоді витягнув із пастки, а з ним ще кілька, менших, серед яких і була моя Вуглинка.
Вовк наближався і ще здалеку було помітно його дуже страшний оскал.
— Вовк! Петре! Вовк! Валимо звідси! — ті троє бовдурів кинулися навтьоки, а вовки побігли слідом.
Настя ледь встояла на ногах. Слава Богу, що вона не постраждала. Як міг, я заспокоїв дружину і ми поїхали додому.
Доля Петра і його спільників залишилася для мене невідомою.
Вуглинку, та нашого дорогого рятівника, я більше ніколи не зустрічав.
З того часу багато води сплило. Все у нас з Настею добре вийшло: діти, онуки! Навіть правнучка нещодавно народилася!
Але… Але я досі не розумію: як, звідки Вуглинка дізналася, що ми з Настею потрапили в халепу?! І що було б з нами, якщо б не вона і не її побратими?! А я ж так і не подякував їм за наше спасіння!
Іноді я думаю: де зараз моя Вуглинка? Чи жива вона? Кажуть, вовчий вік короткий. Але серце підказує мені, що Вуглинка ще жива. І ми з нею обов’язково зустрінемося…”
Фото ілюстративне.
