Олеся вийшла з кімнати, залишивши Андрія говорити з матір’ю. Вона зачинилася у ванній, увімкнула воду і нарешті дозволила сльозам литися. Як же важко їй усвідомлювати, що рідні чоловіка вважають її хатньою робітницею

— Це ж твій обов’язок, як господині дому! — заявив чоловік, захищаючи прохання своєї сестри Насті.

Олеся задумливо дивилася у вікно кухні, машинально помішуючи суп. За три роки спільного життя з Андрієм вона навчилася готувати майже професійно. Раніше це приносило їй радість — бачити задоволене обличчя чоловіка, коли він повертався з роботи. Тепер же приготування їжі дедалі частіше викликало лише роздратування.

Дзвінок у двері вирвав Олесю з роздумів. На порозі, як завжди, стояла Настя — молодша сестра Андрія. У руках у дівчини були пакети з магазину.

— Олесько, привіт! — Настя, не чекаючи запрошення, проскочила у квартиру. — Я тут поруч проходила, вирішила зазирнути на чашечку чаю. Ти ж якраз готуєш?

Олеся стримано кивнула. Ці «поруч проходила» траплялися дедалі частіше — майже щодня Настя знаходила привід завітати до брата та невістки. І кожен візит супроводжувався якимось проханням.

Настя пройшла на кухню й зазирнула у каструлю:

— Ммм, як смачно пахне! Слухай, а можна мені теж тарілочку? Бо на роботі такий завал, готувати взагалі ніколи.

Олеся зітхнула, дістаючи ще одну тарілку. Все завжди починалося саме так — з невинного прохання. А потім…

— До речі, — нібито між іншим почала Настя, — ти ж завтра забереш мою сукню з хімчистки? Вона вже готова, а я ніяк не встигаю — робота, сама розумієш.

— Настю, — Олеся намагалася говорити спокійно, — у мене завтра теж щільний графік. Може, ти все ж таки сама?

— Ну як же так? — У голосі Насті з’явилися ображені нотки. — Ти ж все одно буваєш у тому районі. Тобі що, важко забрати? Я потім одразу її заберу, чесне слово!

«Як минулого разу?» — хотілося запитати Олесі. Тоді речі Насті провисіли у шафі більше місяця. Але жінка промовчала, лише кивнула. Зрештою, це сестра чоловіка. Заради миру у сім’ї можна й потерпіти.

Поки Настя їла, вона встигла попросити Олесю вибрати подарунок для подруги — «У тебе такий чудовий смак!» — і допомогти з організацією вечірки на роботі — «Ти ж так класно готуєш!»

Коли Настя нарешті пішла, залишивши на столі брудний посуд, Олеся відчула себе вичавленою, як лимон. Вона присіла на стілець, масажуючи скроні. Останнім часом такий стан став звичним після візитів зовиці.

Увечері повернувся Андрій. Чоловік був у гарному настрої, щось наспівував собі під ніс. Олеся вирішила, що зараз найкращий момент для серйозної розмови.

— Андрію, нам потрібно поговорити про Настю.

Усмішка чоловіка трохи зів’яла:

— А що з нею?

— Ти не помічаєш, що вона стала занадто часто до нас заходити? І кожного разу з якимись проханнями?

Андрій знизав плечима:

— Ну і що? Вона ж сестра. Хіба погано, що ми допомагаємо рідним?

— Ми? — Олеся відчула, як усередині піднімається хвиля роздратування. — Чи все ж таки я? Я забираю її речі, я допомагаю їй із покупками, я готую…

— Ну так ти ж вдома, — просто відповів Андрій. — Тобі ж не важко.

Олеся завмерла. Три роки вона працювала віддалено, ведучи бухгалтерію кількох невеликих фірм. І весь цей час, виходить, чоловік вважав, що вона просто сидить вдома?

— Тобто моя робота для тебе нічого не означає? — тихо запитала Олеся.

Андрій явно не розумів причини її невдоволення:

— Та годі тобі, не драматизуй. Подумаєш, допомогла сестрі кілька разів.

— Кілька разів? — Олеся почала загинати пальці. — Минулого тижня я тричі ходила у хімчистку. Потім допомагала вибирати подарунок її начальниці. Готувала салати на корпоратив. А тепер вона хоче, щоб я…

Дзвінок у двері перервав монолог Олесі. На порозі знову стояла Настя, цього разу з великою сумкою.

— Я тут подумала, — почала вона з порога, — раз ти так смачно готуєш… Може, будеш готувати мені обіди на весь тиждень? А то на роботі я харчуюся лише фастфудом, це так шкідливо! Я навіть контейнери купила, дивись!

Олеся відчула, як у неї починає паморочитися голова. Це вже переходило всі межі.

— Настю, — повільно вимовила Олеся, — я не можу. У мене своя робота, свої справи. Я не встигаю…

— Як це не можеш? — Настя виглядала щиро здивованою. — Ти ж цілий день вдома! І все одно готуєш — що тобі варто покласти ще одну порцію?

— Справа не в порції, — Олеся намагалася зберігати спокій. — Я не хочу брати на себе додаткові обов’язки.

Обличчя Насті скривилося:

— Отже, ось як ти ставишся до родини? Я думала, ми рідні люди! А ти…

Настя вискочила з квартири, грюкнувши дверима. Олеся повернулася до чоловіка, очікуючи підтримки. Але Андрій дивився на неї з явним несхваленням.

— Ти могла б бути м’якшою, — сказав чоловік. — Вона ж просто просить допомоги.

— Андрію, це не прохання про допомогу. Це вимога виконувати роботу, яку я не зобов’язана робити.

— А що тут такого? — У голосі Андрія з’явилися сталеві нотки. — Ти ж вдома. Це входить у твої обов’язки як господині.

Олеся приголомшено дивилася на чоловіка. Серце стискалося. Вона не вірила своїм вухам — невже Андрій справді вважає її хатньою робітницею?

Телефон голосно задзвонив і на екрані висвітилося ім’я свекрухи. Олеся з важким серцем зрозуміла, що це лише початок. Настя, напевно, вже встигла поскаржитися матері. Тепер доведеться говорити з усією родиною…

— Я увімкну гучний зв’язок, — сказав Андрій, явно бажаючи контролювати розмову.

З динаміка долинув схвильований голос Анни Михайлівни:

— Що у вас там відбувається? Настуня дзвонить вся у сльозах! Олесю, як ти можеш так ставитися до сестри чоловіка? Ми думали, ти станеш частиною сім’ї, а ти…

— Анно Михайлівно, — Олеся намагалася говорити спокійно, хоча всередині все тремтіло, — давайте розберемося. Я не відмовляюся допомагати Насті. Але готувати їй обіди на тиждень — це занадто.

— Занадто? — обурилася свекруха. — Ти ж вдома сидиш! Що тобі варто допомогти дівчинці? У неї така робоча завантаженість…

— Мамо, — спробував втрутитися Андрій, але Олеся перебила:

— У мене теж є робота. Те, що я працюю з дому, не означає, що я вільна весь день.

— Яка робота? — обурилася свекруха. — Там же все на комп’ютері! Це зовсім не те, що у Настуні — вона цілий день на ногах.

Олеся відчула, як до горла підступає клубок. Три роки вона вела бухгалтерію для кількох фірм, працювала з документами, дотримувалася дедлайнів. І все це, виходить, не вважається роботою?

— Знаєте що, — тихо сказала Олеся, — давайте поговоримо пізніше. Коли всі заспокояться.

Олеся вийшла з кімнати, залишивши Андрія говорити з матір’ю. Вона зачинилася у ванній, увімкнула воду і нарешті дозволила сльозам литися. Як же важко їй усвідомлювати, що рідні чоловіка вважають її хатньою робітницею.

Вечір минув у напруженому мовчанні. Андрій намагався заговорити з дружиною, але Олеся мовчала. Наступного ранку, коли чоловік пішов на роботу, знову пролунав дзвінок у двері. На порозі стояла Настя.

— Я принесла нові контейнери, — заявила з порога зовиця. — Вчорашні були замалі, а ці трохи більші. І список страв, які я люблю.

Олеся ошелешено дивилася на Настю. Невже вчорашня розмова нічому її не навчила?

— Настю, я ж сказала — не буду готувати на тиждень уперед.

— Ну як же так? — У голосі Насті прозвучали примхливі нотки. — Мама казала, що поговорить із тобою. Невже ти така безсердечна?

— Причому тут безсердечність? — Олеся почала закипати. — У мене своя робота, свої справи. Я не зобов’язана бути твоїм «особистим кухарем». І потурати твоїм примхам.

— От саме, що зобов’язана! — перебила Настя. — Ти дружина мого брата. Значить, маєш допомагати родині!

Олеся мовчки зачинила двері прямо перед носом Насті. За хвилину телефон вибухнув повідомленнями — спочатку від Насті, потім від свекрухи, потім від Андрія. Усі були обурені поведінкою Олесі.

Увечері розмова з чоловіком переросла у серйозну сварку.

— Як ти могла так вчинити з Настею? — обурювався Андрій. — Захлопнути двері перед носом! Вона ж тобі як сестра!

— Ні, Андрію, — похитала головою Олеся. — Настя — твоя сестра. А я — твоя дружина. І я втомилася від того, що мої права ніхто не поважає.

— Які права? Про що ти говориш? — Андрій роздратовано ходив по кімнаті. — Це ж родина! Тут немає особистих прав і меж!

Олеся довго дивилася на Андрія. Її серце калатало, а у голові крутилася лише одна думка: “Межі. Тут немає особистих меж”.

— Якщо для тебе в родині немає меж, — тихо промовила вона, — то, мабуть, мені не місце у такій родині.

— Що ти говориш? — Андрій різко зупинився. — Не перебільшуй, це всього лише дрібниці.

— Дрібниці? — Олеся підвищила голос. — Твоя сестра вважає мене прислугою. Твоя мати принижує мою працю. А ти навіть не намагаєшся мене зрозуміти! Це не дрібниці, Андрію. Це неповага.

Чоловік махнув рукою:

— Ну добре, добре. Я поговорю з Настею. Але ти могла б і не влаштовувати драми через такі дурниці.

Олеся відчула, як її терпіння тріщить. Вона мовчки пішла до спальні, зачинивши двері. Сльози текли по її обличчю, але цього разу вони були іншими. Це були сльози рішучості.

Наступного ранку Олеся, як завжди, прокинулася рано. Андрій пішов на роботу, навіть не попрощавшись. Вона знала: сьогодні її рішення буде незворотним.

Вона взяла телефон і написала Насті:

“Насте, я більше не буду виконувати твої прохання. У мене є своє життя, робота і межі. Сподіваюся, ти зрозумієш”.

Потім вона написала Анні Михайлівні:

“Анно Михайлівно, я завжди поважала вашу родину, але зараз мені важливо встановити межі. Моє життя — це не виконання забаганок вашої доньки”.

Згодом Олеся залишила чоловікові записку:

“Андрію, я втомилася від відсутності підтримки. Якщо ти вважаєш, що у родині немає меж і прав, то мені доведеться їх встановити самостійно. Я їду. Можливо, це дасть тобі час зрозуміти, чого ти хочеш від нашого шлюбу.”

Вона зібрала кілька речей і поїхала до своєї подруги.

Протягом наступних кількох днів Олеся ігнорувала всі дзвінки від Андрія. Замість цього вона сконцентрувалася на роботі, на собі. Вона відчувала полегшення — вперше за довгий час вона була вільна від тиску та претензій.

Через тиждень Андрій подзвонив і попросив зустрітися.

— Олесю, я зрозумів, що був несправедливий до тебе, — почав він. — Я поговорив з Настею, з мамою. Вибач.

— Що саме ти зрозумів? — холодно запитала вона.

— Що ти теж маєш право на власне життя, на свої межі. Я повівся егоїстично. Я не цінував тебе.

Олеся задумалася. Вона бачила, що Андрій справді намагається змінитися. Але вона більше не була тією, хто готовий терпіти.

— Андрію, я поки що не готова повернутися. Мені потрібно більше часу, щоб зрозуміти, чи є у нас майбутнє.

Минуло кілька місяців. Олеся зосередилася на кар’єрі та особистому розвитку. Андрій постійно намагався повернути її, але цього разу він робив це з повагою. Настя більше не дзвонила з проханнями, а Анна Михайлівна обмежилася формальними розмовами.

Одного дня Андрій знову запропонував їй почати все з чистого аркуша. Олеся погодилася, але з однією умовою:

— У нашій родині буде одне головне правило: повага до особистих меж кожного. Без цього я не повернуся.

І цього разу Андрій погодився. Вони почали будувати стосунки знову, але на нових засадах, де було місце для взаємоповаги та особистого простору кожного.

You cannot copy content of this page