— Не буду заважати! — крикнула я, ледь стримуючи сльози. — Руки від мене!
Слова вирвалися самі, і я не впізнавала себе. Я була розгубленою, а образа накрила, ніби хвиля, що забирає з собою все на своєму шляху. Я різко розвернулася й вибігла з кав’ярні, намагаючись зберегти бодай крихти гідності.
Все почалося, здавалося б, так добре. Денис несподівано запропонував зустрітися посеред робочого дня. Такі моменти траплялися рідко. Мені здалося, що це щось важливе, можливо, навіть романтичне. Занурившись у ці приємні думки, я вирішила одягнути свою улюблену сукню, зробити легкий макіяж і повністю забути про всі наші дрібні суперечки.
Ми давно не проводили час разом, тому я з радістю чекала цієї зустрічі. Десь у глибині душі я навіть мріяла, що це може бути початком нового етапу наших стосунків.
Але коли я зайшла до кав’ярні, мої надії розбилися, як крихке скло. Денис сидів біля вікна. Із ним за столом була молода дівчина. Вони сміялися, розмовляли так, ніби світ навколо не існував. Кожен їхній жест, кожен обмін поглядами наче кричав про щось більше, ніж просто дружню бесіду.
У той момент у моїй голові запанував хаос. «Хто вона? Чому вона тут із ним? Що вони роблять разом?»
Серце калатало, а я не могла знайти собі місця. Усе моє тіло напружилося, а ноги буквально вросли у підлогу. Раптом мені стало важко дихати, ніби повітря у приміщенні раптово зникло. Я не хотіла бачити більше нічого й нікого.
Зібравши всю волю в кулак, я вирішила піти. Я майже досягла дверей, коли почувся його голос:
— Софко, ти куди? Пішли, я тебе з деким познайомлю!
Познайомлю? Що ж це за жарт? Гнів накрив мене ще більше. Всі плани на романтичну зустріч, усі надії — усе розлетілося на шматки. Я швидко вийшла на вулицю, намагаючись приховати свої сльози від перехожих.
На вулиці я зробила кілька кроків, як раптом почула за спиною знайомий голос:
— Софіє! Зачекай, будь ласка!
Я зупинилася, хоча весь мій внутрішній світ кричав: «Іди, не слухай, це кінець!»
Обернувшись, я побачила Дениса. Він виглядав розгубленим і… схвильованим.
— Що це все значить? Хто вона? — запитала я, намагаючись, щоб голос не тремтів.
Він на мить замовк, зібрався з думками й сказав:
— Це Інна. Моя донька.
— Донька? Його слова прозвучали, ніби грім серед ясного неба.
— Яка донька? — ледь видавила я з себе.
— Софіє, це моя перша донька. Я… не був частиною її життя. Ми познайомилися зовсім нещодавно. Я збирався тобі все розповісти, але не знав, як правильно це зробити.
Я дивилася на нього, не в змозі повірити у те, що чую. Ми були разом стільки років, а він приховував таку важливу частину свого життя?
— І ти думав, що я не дізнаюся? Що це можна приховати? — ледь стримуючи обурення, запитала я.
— Ні, я не це мав на увазі… Я просто боявся, що ти не зрозумієш. Софіє, пробач мені, будь ласка.
Його слова лунали щиро, але моя душа все ще кипіла від образи. Я знову відчула, як сльози підступають до очей, але змусила себе говорити спокійно:
— Чому ти вирішив мовчати? Я б зрозуміла. Я могла б підтримати тебе. Але тепер усе виглядає… по-іншому.
— Ти права, — погодився він. — Я зробив велику помилку.
На мить між нами запанувала тиша. Потім Денис додав:
— Дозволь усе виправити. Поговорімо. Я поясню все, що ти хочеш знати.
У його очах була така щирість, що я не змогла сказати «ні».
Наступного дня ми зустрілися у тій самій кав’ярні. Цього разу Денис був сам. Він виглядав трохи зніяковілим, але водночас рішучим.
— Привіт, — сказав він, коли я сіла навпроти.
— Привіт, — відповіла я.
Він почав розповідь. Про своє минуле, про стосунки, які закінчилися до нашої зустрічі, про те, як з’явилася Інна. Він зізнався, що довго не наважувався шукати її, а коли нарешті зробив це, не знав, як мені про це сказати.
— Я боявся, що це зруйнує нас, — пояснив він.
— Денисе, — тихо відповіла я, — неправдами ти лише все ускладнюєш.
— Я знаю, — зітхнув він. — Але я хочу змінитися. Софіє, ти важлива для мене. Я хочу, щоб ти знала про все, що у мене було й буде.
Я дивилася на нього й відчувала, як повільно зникає моє обурення. Його слова були щирими, і я знала, що він справді жалкує.
— Добре, — сказала я. — Але це останній шанс. Більше ніяких секретів.
— Обіцяю, — відповів він.
З того дня ми почали будувати наші стосунки знов, але тепер без секретів. Я познайомилася з Інною, і хоч це було непросто, ми знайшли спільну мову. Ми більше не дозволили минулому вплинути на наше майбутнє.
Я зрозуміла, що щирість і довіра — це те, що будує міцний фундамент для будь-яких стосунків. Без них навіть найкраще кохання ризикує розсипатися.
