Максим подзвонив Олені за день до Різдва.
– Привіт, Олено! Нам треба поговорити.
– Я думала, ти ще у Львові.
– Ти вільна сьогодні?
– Так, звичайно.
Максим чекав її біля під’їзду. Його погляд був неспокійним.
– Олено, я маю тобі щось сказати… Я скоро одружуюсь.
– Ми?
– Ні, Олено. Я одружуюсь з іншою. Так склалося. Пробач…
Олена ще не встигла зрозуміти, що сталося, як Максим уже йшов до зупинки.
Їй здалося, що її світ розлетівся на друзки, наче тендітна ялинкова іграшка, яка вислизнула з рук.
– Олено? – покликала мама з кухні. – Максим заходив?
Олена мовчала. Вона не знала, що відповісти.
– Доцю, що трапилося?
Мама, як і в дитинстві, витирала її сльози. Її руки пахли свіжим хлібом і теплом. Від цього Олена ще більше розплакалася.
– Не переживай, доню. У такі святкові дні нічого не буває даремно…
Олена й Максим зустрічалися шість років. Вони планували одружитися після навчання, але Максим знайшов роботу у Львові завдяки своєму дядькові, і весілля вирішили відкласти.
Останнім часом він був постійно зайнятий. Казав, що на роботі багато проєктів. Навіть на новорічні свята не приїхав. Олена хотіла приїхати сама, але Максим відмовив її. Тепер стало зрозуміло, чому.
Щоб відволіктися, вона вирішила поїхати у старе місто, яке дуже любила. Це дві години потягом.
На вокзалі було людно. Потяг затримувався. Діти гралися мандаринами, дорослі невдоволено зітхали.
Коли потяг нарешті прибув, він виглядав зношеним. У Олени виникли спогади про поїздки з Максимом. Фестивалі, дощові прогулянки, кава і тістечка, старовинні леви на вулицях та коти на підвіконнях. Вона намагалася стримати сльози.
– Пані, ви сумні. Щось сталося? – запитав чоловік навпроти.
– Все добре, дякую.
– Ваші очі говорять інакше.
Чоловік дістав скрипку й заграв ніжну мелодію.
– Це різдвяний подарунок для вас.
Пасажири збиралися в купе, слухали музику і співали колядки. Провідниця задоволено посміхалася.
– Оце так поїздка! – сказала вона.
Коли скрипаль закінчив, усі аплодували. Олена подякувала й запитала, де він грає.
– Я не професійний музикант. Мій брат чудово грав, але після аварії більше не може. У нього сьогодні день народження, і я щороку їду до нього з цією скрипкою.
– Ви їдете до родини?
– Ні, просто люблю це місто.
– Давайте зустрінемося після обіду. Я теж там буду.
Олена погодилася.
Вулички міста пахли Різдвом. Люди вітали одне одного з народженням Христа.
Чоловік чекав біля фонтану.
Вони говорили довго, наче знайомі багато років. Виявилося, що офіс Олени знаходиться поруч із будинком Віктора. Його компанія допомагала благодійному фонду, де працювала Олена.
Тепер у Олени й Віктора є син Назар. Йому п’ять років, і він вчиться грати на скрипці.
Щороку, на другий день Різдва, Віктор грає мелодію, яку вперше виконав у поїзді. І вони всі разом їдуть у старе місто до брата Віктора, обов’язково беручи з собою скрипку.
