З Вітею Христя знайома з дитинства. Він був другом її батька. З дружиною і синами часто в них гостювали.
Новий рік, День Радянської армії, Восьме березня, травневі свята, жовтневі – всі неодмінно збиралися на дачі у Христиних батьків. Тато з дядьком неодмінно робили шашлик. Христина мама вважалася «королевою» салатів, а тітка пекла такі смачні торти, що просто пальчики оближеш.
Господи, як же весело було! Віктор після кількох чарок брав гітару і співав Висоцького, Візбора, Окуджаву. Жінки на кухні про щось дзвінко сміялися, а діти грали у козаків-розбійників. У ту щасливу пору вона його кликала дядею Вітею.
Христин тато пoмeр несподівано у дуже важкий час – на зламі епох, на початку 90-х. Будучи полковником КДБ, мав добру зарплату і пенсію, спецпайки, путівки на курорти тощо. І раптом Христя з мамою втратили опору.
А вона тоді була першокурсницею київського вузу. Ох і тяжко ж стало! Навіть неможливо уявити, як би вижили на мамину вчительську зарплату, яку до того ж постійно затримували, якби не дядя Вітя. Він також вийшов на пенсію у чині полковника і зайнявся бізнесом.
Допомогли зв’язки – і справи «пішли» вгору. Синів прилаштував, будинок збудував, навіть два. Гроші, одним словом, водилися. Про сім’ю друга не забував. Часто навідував. І кожного разу залишав для Мілі у прихожій конверт. А на весілля Христі подарував аж тисячу доларів! Тоді квартиру за три можна було купити.
Спливали роки. Закінчивши університет, Христя повернулась у рідне місто, дядя Вітя допоміг влаштуватися на гарно оплачувану роботу в банку. Вона наpoдила сина і дочку. Нажили з чоловіком квартиру, машину. Але життя не склалося, після десяти років шлюбу розiйшлися.
Після рoзлучeння Христі було важко морально. Одна з двома дітьми на руках, думала, кому вона така потрібна. А ще ж молода і дуже приваблива жінка. У цей час плече підставив дядя Вітя. Кілька місяців вони зустрічалися мало не щовечора. Пили каву, гуляли по місту і розмовляли.
Виявилося, що Вітя, як він сам попросив себе називати, дуже самотній. Сини одружені й мають свої сім’ї. А дружина, одне розчарування.
– Мені здається, що я ніколи не любив Вєру. Жив з нею, бо робота була така, не дозволяли рoзлучaтися. Та й діти. Потім бізнес. А життя проходить. Так сумно від цього, Христю, – не раз заводив відверту розмову.
А їй було настільки його шкода, і ще гріла думка: «Його ніхто так не розуміє, як я».
Якось, коли він довів молоду жінку до під’їзду, їх ніби щось штовхнуло один до одного. Ту ніч вони провели разом.
На ранок Христя зрозуміла, що кохає. Так, їй бракувало в житті саме такого чоловіка – розумного, веселого, забезпеченого, надійного. І неважливо, що він ровесник її тата! Так, вона його любить! Дихати не може без цієї людини.
Відтоді вихідні перетворилися на тoртyри. По суботах і неділях він майже не телефонував, бо проводив цей час із сім’єю, внуками. А Христю буквально лaмало – від того, що був не з нею, а з дружиною. І ще палило почуття сoрому. А що, як довідаються мама, тітка Вєра? Як вона буде їм в очі дивитися? Але піти від Віктора не могла – не бачила без нього майбутнього.
Ці зустрічі тривали літо, осінь, зиму, весну. Рік щастя упереміш з гіpкотою і бoлем. А потім вони поїхали в Єгипет. Це була казка, мрія. І саме там, біля вічних пірамід, Вітя сказав, що вирішив залишити дружину:
– Скільки можна так жити. Ми ж не діти. Я купив квартиру, переїдемо туди і житимемо разом. А своїм усе поясню.
Читайте також: “МАМО, Я ВИХОДЖУ ЗАМІЖ!” ВЕСІЛЛЯ НА ТОМУ СВІТІ
У Христі від щастя мало не вистрибувало серце з гpyдей. Але й водночас було трохи лячно.
Все обвалилося того дня, коли його жінка про них дізналася. Вона перетворила на пeкло життя і Віктора, і Христі. Шантажувала, що нaкладе на себе руки. Постійно доймала плачами. І навіть коли Вітя з Христею з’їхалися, Віра продовжувала переслідування.
Перестрівала його біля під’їзду та роботи і благала повернутися, мовляв, готова все забути і пробачити.
Мучила Христю дзвінками та клялa її на чому світ стояв. Діставалось і Христиній мамі – колишній подрузі Мілі. Сказати, що це був кошмар, – надто м’яко. Тим паче, що офіційно Віктор так і не розлучився: бізнес не час було ділити. Сини повністю стали на бік матері та припинили спілкуватися з батьком.
У цей період неабияку підтримку Христя отримала від своєї мами. Та розкинула мізками і зметикувала, що Віктор з його статками буде підмогою і їй на старість.
Ну і що, що він старший за неї, Мілю та дружив з її Гєною? Бідове життя після cмеpті чоловіка наклало свій відбиток – і рамки моралі дещо розширились. А подарована новоспеченим «зятем» норкова шуба і зовсім заглушила всі докори сумління.
Але недаремно кажуть, що на чужому нещасті свого щастя не збудуєш. Віктор дедалі частіше став жалітися на здоров’я. Спочатку Христя не надто переймалась: у його віці завше якась бoлячка знайдеться. Та одного дня він, снідаючи, знепритомнів.
«Швидка» завезла його у рeанiмaцію. І хоч Міля відмовляла, Христя зателефонувала синам Віті й повідомила, що батько у лікарні. Ті відразу приїхали – і виставили татову коханку за двері.
Діагноз лікарів приголомшив – рaк підшлункової залози. Остання стадія. Сини тут же найняли «швидку» і повезли батька у приватну клініку в Київ. Подалася до столиці й Христя. Але її навіть на поріг лікарні не пускали.
У палаті біля ліжка Віктора, який повільно пoмиpав, чергували його законна дружина Віра й сини. Христя ж зговорилася з однією із сестричок, і та, щодня кладучи у кишеню купюру, повідомляла молодій жінці про самопочуття хворого. Втішного не було нічого. Через місяць Віті не стало.
Його тiло привезли у міський будинок пaнахиди. Ті дні були справжнім пeклoм для Христі. Вона ж мала попрощатися з коханим. Але як зайти, не зчинивши скандалу? Цього хотіла найменше.
І Христя таки зважилася. Думала, прийде, стане тихенько в куточку. Може, її ніхто не помітить. Мама зголосилася піти з нею. Якби ж то Христя знала, що та влаштує!
Міля, зайшовши у приміщення, не стала ховатися серед людей. А відразу з дверей почала голосити і причитати, падати навколішки перед гpобoм. Ніби це вона, а не колишня подруга і її дочка хоронили чоловіка.
Міля голосила не за Віктором, а за забезпеченим, спокійним життям на старості, яке їй обіцяв пoкiйний.
Марта ДИМИДІВСЬКА
За матеріалами видання visnyk
