fbpx
Історія
Мариночко, доброго дня, це тітка Світлана. Ти мене напевно не пам’ятаєш. Я троюрідна сестра твого тата. Звичайно ж не пам’ятаю. І не те що не пам’ятаю, а більше ніж впевнена, що навіть і не знаю. Я звичайно з нею привіталася і сказала, що не пам’ятаю. Вона посміялася, запитала як життя, як справи, як син (хоча у мене донька), чим взагалі займаюся

У мене родичів багато, як з маминого, так і з татового боку. Зараз з багатьма зв’язок втратився. Є такі (далекі родичі), яких я просто не знаю і жодного разу в житті не бачила. Або бачилася тоді, коли була маленькою і звичайно їх не пам’ятаю. Ми не спілкувалися, їхніх дітей і онуків теж не знаю. Ось про таких родичів і піде мова.

Нещодавно пролунав дзвінок по телефону. А з незнайомих номерів коли дзвонять, то я рідко відповідаю на дзвінки. А тут ось наполегливо так дзвонять, майже щогодини і при чому з різних номерів. Думаю: хто ж такий наполегливий? Вперто не відповідала до самого вечора. Увечері все таки не витримала.
На іншому кінці жіночий голос:

– Мариночко, доброго дня, це тітка Світлана. Ти мене напевно не пам’ятаєш. Я троюрідна сестра твого тата.
Звичайно ж не пам’ятаю. І не те що не пам’ятаю, а більше ніж впевнена, що навіть і не знаю. Я звичайно з нею привіталася і сказала, що не пам’ятаю. Вона посміялася, запитала як життя, як справи, як син (хоча у мене донька), чим взагалі займаюся. Відповіла цій тітці Світлані «черговими» фразами аби розмову швидше закінчити, не дуже то і хотілося розмовляти з незнайомою мені людиною. Але тітка Свєта поставила мене в безвихідь своїм проханням. Ні, навіть не проханням, а скоріше пропозицією. Вона сказала:

– Мариночко, у мене таке до тебе прохання. У мене онук вступив до навчального заклад в твоєму місті. Нехай він поживе у тебе деякий час, а то з гуртожитком там якась проблема, йому ось уже в серпні потрібно бути на місці, так що нехай він у тебе побуде. А ми вже тебе віддячимо.

Спочатку я була ошелешена такою пропозицією. Потім думаю, нехай хлопчик поживе у нас. А потім – мені це взагалі треба чи що? Кажу:

– Ні, тітко Світлано, не можна у мене пожити.

А вона мені:

– Ну чому не можна? У тебе ж велика трикімнатна квартира, одна кімната все рівно вільна.

Цікаво, звідки вона знає всі подробиці. Я їй:

– Так, одна кімната вільна, і що? Але я живу не одна, а з дочкою. У нас у кожної своя кімната. А вільна кімната – це вітальня. Чому я повинна селити хлопчика в вітальні?

Але чомусь тітка Свєта ніяк не могла вгамуватися:

– Ну, а дочка твоя не може на час переселитися у вітальню, а Данило (її онук) поки поживе в кімнаті твоєї дочки. Кажу їй:

– Ні не може. Чому моя доросла дочка повинна зі своїми речами переселятися у вітальню, щоб звільнити свою кімнату вашому онукові? І чому саме до мене звернулися, більше ні в кого пожити? Родичів у місті багато.

Словом, я цій тітці Свєті сказала:

– Ніхто нікуди переселятися не буде. І в мене пожити не вийде. А вам простіше зняти онуку квартиру або кімнату, поки є можливість. І не ображайтеся, до побачення.

Я була дуже здивована такою поведінкою. Можна сказати, як так, не знаючи людину(ну і що що родичі) пхати мені свого онука. Але потім було найцікавіше. Буквально через годину дзвонить мені ще одна родичка, яку я добре знаю.

– Марино, мені ось зараз Свєта подзвонила і сказала, що ти відмовила їй. Вона не очікувала від тебе такого і не задоволена твоєю відмовою. Тобі шкода чи що, якщо її онук поживе у тебе? Адже він не надовго, поки квартиру не знайдуть.

Загалом я не витримала і кажу:

– Розбирайтесь самі, де жити її онукові. Мені все рівно, якщо чесно, нехай ображається. Запроси до себе, якщо така добра. Зараз не проблема зняти кімнату. А дзвонити і нав’язувати мені свого онука, якого я ніколи не бачила – це вже занадто. І ніякі претензії до мене пред’являти не треба.

Можливо комусь буде здаватися, що я поступила грубо, але ж насправді, чому я маю пускати до себе додому зовсім сторонню, по факту, для мене людину?

Фото ілюстративне.