— Андріанко, ти вже сказала своїм батькам, що мої запросили їх на ці вихідні до себе на гостину, щоб нарешті познайомитися? — запитав Олексій у своєї дівчини, коли та, захоплено читаючи щось у телефоні, навіть не збиралася лягати спати.
На його запитання не було жодної відповіді. Олексій повторив своє звернення, цього разу трохи голосніше:
— Андріано! — майже вигукнув хлопець. — Відволічись від свого телефона хоч на хвилинку! Дістала вже.
Останні слова він пробурмотів так тихо, що сам ледве їх почув. Але, як це часто буває, дівчина не почула нічого, окрім цих трьох слів. Вона одразу ж повернулася до Олексія з німим запитанням на обличчі.
— Нарешті! — видихнув хлопець. — Я вже думав, що не докличуся до тебе!
— Дістала, значить? — запитала Андрана. — Можна дізнатися, чим саме?
Олексій розгубився. Він сказав це випадково, без будь-яких прихованих підтекстів.
— Андріанко, я не це мав на увазі.Точніше, взагалі не хотів цього говорити, — почав виправдовуватися він. — Просто вирвалося.
Дівчина прищулила очі, вимкнула екран телефона і поклала його на тумбочку.
— Що ти питав? — спокійно поцікавилася вона.
— Я питав про твоїх батьків. Ти їм сказала, що мої запросили їх на вихідні?
— Звісно, сказала! — відповіла Андріана так само спокійно. — Чого ти так хвилюєшся? Наче від цієї зустрічі залежить твоє життя!
— Та я не хвилююся! Просто запитав, а ти весь час у телефоні, тому довелося трохи підвищити голос.
— А-а-а! Я вже подумала, що ти нервуєш перед їхньою зустріччю!
— І це також, якщо чесно, — трохи насупившись, зізнався Олексій.
Дівчина повернулася до нього і запитала:
— Чому? Що тут такого? Вони зустрінуться, познайомляться, поспілкуються і розійдуться. Це ж звичайна формальність. Твої оцінюватимуть моїх, мої — твоїх. А потім усі свої невдоволення висловлять нам окремо. І життя піде далі!
— Але ти ж знаєш моїх батьків! — відповів Олексій. — Вони дуже прискіпливі й вимогливі!
— А, це! — усміхнулася Андріана. — Та не переймайся, усе буде добре!
— Ти ж своїх попередила, особливо батька, щоб нічого зайвого не говорив? — прищурившись, уточнив хлопець.
Дівчина на мить задумалася.
— Андріанко! — трохи голосніше повторив Олексій.
— Так, так, сказала! — кивнула вона.
— Щось твоя пауза була підозрілою, — зітхнув він. — Тепер я ще більше хвилююся!
— Олексію, не роби з мухи слона! Батько пообіцяв, що все пройде на вищому рівні.
— Дуже на це сподіваюся!
— Правда, це ж мій батько… — протягнула дівчина. — Від нього можна очікувати чого завгодно.
— Ну, Андріано! — майже благально вигукнув Олексій. — Ти ж тільки-но мене заспокоїла, а тепер знову?
— Ну, я ж його донька! — усміхнулася вона. — І цим пишаюся!
— Мені шкода твою маму!
— Ти просто її не знаєш, — засміялася Андріана. — Вона теж може таке видати, що стає шкода батька.
— Ото родина! Куди я втрапив?!
— Якщо будеш поводитися добре, то скоро все дізнаєшся, — загадково відповіла вона.
Вони ще трохи обговорювали майбутню зустріч, сперечалися й сміялися, а потім лягли спати.
Настали вихідні. Олексій із самого ранку поїхав до своїх батьків, щоб допомогти підготуватися до прийому гостей.
Батьки хлопця, Людмила Василівна та Микола Іванович, увесь день розпитували про майбутніх сватів. Їх найбільше цікавили соціальний статус і фінансові можливості батьків Андріанки.
О шостій годині вечора в двері подзвонили. Олексій поспішив відкрити, сподіваючись побачити Андріану з батьками. І коли він побачив їхній зовнішній вигляд, йому захотілося провалитися крізь землю.
Якщо сама Андріана виглядала бездоганно — доглянута, стильно вдягнена, — то її батьки дуже контрастували з нею.
Батько Андріани, Микола Павлович, був одягнений у старий потертий костюм ще радянського зразка, а на голові мав потерту шкіряну кепку. Його черевики хоч і були начищені до блиску, але виглядали дуже старими.
Мати Андріанки, Галина Олександрівна, була в старенькому, явно домашньому платті, яке давно вийшло з моди. У руках вона тримала велику сумку з поламаною ручкою, а на ногах були босоніжки, що виглядали більше як домашні тапочки.
“Куди я потрапив?” — подумав Олексій, намагаючись не показати свого стану.
Коли до дверей вийшли його батьки, Людмила Василівна та Микола Іванович, вони також були ошелешені. Вони звикли оцінювати людей за зовнішнім виглядом і вже мали певні очікування. Але побачене їх вразило настільки, що Людмила Василівна ледь стрималася, щоб не зробити зауваження прямо на порозі.
— Добрий вечір! — привітно сказав Микола Павлович, простягаючи руку господарям. — Микола!
— Микола Іванович, — сухо відповів батько Олексія, трохи потиснувши руку гостя.
— А це моя дружина, Галина, — представив свою дружину Микола Павлович. — А ось Андріанку ви вже знаєте.
— Дуже приємно, — через силу посміхнулася Людмила Василівна.
Гостей запросили до вітальні. Людмила Василівна сіла за стіл із кам’яним обличчям, намагаючись не показувати свого розчарування.
Поки всі розміщувалися, Людмила Василівна швидко потягнула Олексія за руку до кухні.
— Що це за цирк ти сюди привів? — шипіла вона, тримаючи його руку. — Це що, батьки твоєї нареченої? Вони виглядають, як наш сусід Клим, що від смітника до смітника ходить!
— Мамо, перестань! Вони нормальні люди! Просто у них своєрідний стиль, — намагався заспокоїти її Олексій.
— Стиль? Це не стиль! Мені не посміхається сидіти за одним столом із такими людьми!
— Мамо, не починай, будь ласка.
— Я вже почала! Їх треба якнайшвидше випровадити звідси!
— Мамо, досить! — підвищив голос Олексій. — Ти навіть не спробувала з ними поспілкуватися.
— І не збираюся!
Розмову почули всі. Коли Олексій повернувся до вітальні, Андріанка та її батьки вже одягалися, щоб піти.
— Куди це ви? — спитав Олексій, підходячи до них.
— Додому, синку, — відповів Микола Павлович, трохи посміхнувшись. — Твоя мама ясно дала зрозуміти, що ми тут небажані.
— Ні, будь ласка, залишайтеся, — благав Олексій.
— Ні, синку, — м’яко відповіла Галина Олександрівна. — Ми не хочемо псувати вам вечір.
Олексій зрозумів, що їх не зупинити. Він швидко взяв свою куртку й пішов разом із ними.
— Олексію, ти куди? — вигукнула Людмила Василівна.
Микола Павлович замість того, щоб почати щось доводити подивився на майбутніх сватів і посміхнувся.
— Знаєш, Миколо, сподіваюся, ти не проти, що я тебе так називаю?! Так от, цей бідняк, — він вказав на себе, — Хотів тобі ближче до закінчення вечора поставити свої автографи на тому зібранні пригодницьких романів, — вказав він рукою на книжкову шафу, яка стояла у вітальні. — Але, мабуть, не вийде! Таким, як нам, тут не дуже раді!
Микола Іванович обернувся на шафу, потім на Миколу Івановича. Потім він швидко наблизився до полиці з книгами, про які сказав чоловік.
Взяв першу збірку і відкрив на останній сторінці. І на загнутому краї обкладинки книги побачив фотографію, на якій красувався усміхнений Микола Павлович, який був автором цих та багатьох інших книг, які дуже любив читати батько Олексія.
Від побаченого він розкрив свій рот. Вийшовши до передпокою, він, трохи запинаючись, почав просити вибачення за свої слова та слова своєї дружини.
Єдина причина, через яку Микола Іванович не впізнав улюбленого автора, — це зовнішній вигляд, у якому батьки Адріани з’явились у домі майбутніх сватів
Але всі ці вмовляння вже не відігравали жодної ролі. Батьки Адріани теж склали свою думку про людей, які покликали їх на гостину. І більше нічого спільного з ними вони не бажали мати.
Вони були простими людьми без манії величі. І у своєму середовищі вони воліли спілкуватися з такими ж, як вони. А ще, що важливо, дуже мало хто зі знайомих знав, чим вони заробляють собі на життя. Вони намагалися цього не афішувати.
Але батьки Олексія були зовсім іншими. Вони мали статус яким пишались і з висоти цього самого статусу вони дивились на оточуючих розвішуючи ярлики.
І вже після всього Олексій був готовий провалитися від сорому, тільки вже за своїх батьків. Хлопцеві було дуже соромно за них. Тому він зібрався і залишив батьківську квартиру разом зі своєю дівчиною та її батьками.
Почувши цю історію я довго не могла зрозуміти, хто ту правий, а хто ні. Як думаєте, батьки Адріани мали право так себе поводити? А батьки Олексія, чи повинні вони були приймати з відкритими обіймами людей, який бачити у своєму домі не бажали?
А ваша реакція якою була б?
Головна картинка ілюстративна.
