fbpx
Дозвілля
Донька через власну недалекість втратила квартиру, а я їй допомагати не збираюся

Для родичів я тепер вселенське зло, але мені до лампочки. Вважаю, що дорослі люди повинні самі розплутувати наслідки своїх рішень. А батьки не зобов’язані тягнути дітей до їх пенсії на своєму горбі, здмухуючи порошинки.

Поганою для всіх я стала, коли відмовилася пусти до себе жити дорослу доньку, яка примудрилася через власну недалекість залишитися без житла. Я її попереджала, що вона пошкодує про своє рішення, але хто мене слухав? Вона ж доросла і розумна, все знає сама.

Ми жили з нею в двокімнатній квартирі удвох, поки не з’явився в її житті женишок. Була ще одна квартира, донці залишив її батько, з яким ми розлучилися ще років п’ятнадцять тому. Квартира та довгий час здавалася, допомагаючи підтримувати фінансовий стан сім’ї на гідному рівні.

Я завжди дотримувалася позиції, що дорослій людині можна тільки радити, а не забороняти чи нав’язувати свою думку. Тому коли донька вирішила поступати на юриста, я не протестувала. Хоча ніякої схильності до копіткої і вдумливої ​​роботи у неї не було. З мого боку була озвучена порада не поспішати, подумати і розглянути інші варіанти, але вона вперлася. Юрист то юрист.

Навчалася донька на платному, оплачувати навчання допомагала здача її житла. Були перездачі, хвости і ймовірності відрахування, але я в ці справи не лізла. Поради у мене не питали, новини я дізнавалася з деканату. Кілька разів радила донці братися за розум або кидати навчання і не витрачати гроші. Вона закочувала очі і бурчала, що розбереться сама.

Сяк-так довчившись, донька отримала диплом і почала шукати роботу. Звичайно, без досвіду брати працівника ніхто не збирався, тим більше з огляду на бажаний рівень зарплати. Шукала вона півроку, сидячи на дивані і живучи в своє задоволення. Мені це набридло, я сказала, щоб вона влаштовувалася на роботу і починала вкладатися в сімейний бюджет. До цього комуналку та продукти оплачувала я, а гроші від здачі квартири донька витрачала на себе.

Для доньки це було несподівано, мабуть, вона думала, що так і повинно бути – мої гроші це сімейний бюджет, а її гроші – це її гроші. Масла у вогонь підливала моя мама, її бабуся.

– Тарілки супу для доньки шкода? Молоді зараз стільки всього потрібно, а ти замість того, щоб підтримати, з неї ще гроші тягнеш. Не соромно? – Намагалася совістити вона мене.

Мені ж було не соромно. Я не розумію, з якого дива повинна забезпечувати 23-річну працездатну дівчину із завищеними вимогами і відірваністю від реального світу.

Дочка спочатку хотіла піти жити окремо, виселивши мешканців з квартири, але потім, мабуть, порахувала, визнавши цей варіант економічно невигідним і влаштувалася на роботу. Звісно ж, не за фахом. Її взяли секретарем в якийсь офіс.

Там вона і познайомилася з майбутнім чоловіком. Хлопець працював на посаді менеджера, красиво залицявся, але мені не сподобався відразу. Якийсь у нього вигляд був хитренький, собі на умі юнак. Дуже цікавився, а чи є у доньки частка в моїй квартирі, а де я працюю, а чи є дача, машина, інша рідня, ну і так далі. Сам же хлопець був з глибокої провінції, жив на орендованій квартирі з декількома друзями і намагався зачепитися в Києві.

Донька дивилася на нього закоханими очима, буквально в рот заглядала. Навіть намагалася заявити, що наречений буде тепер жити з нами, але я швидко припинила ці наміри.

– Якщо хочете жити разом, то заселяйтесь в твою квартиру. Мені тут на старість років чужий чоловік не потрібен.

Донька намагалася заїкнутися, що вони хочуть збирати на спільну квартиру, але мені було нецікаво. Хочуть – нехай збирають. До чого тут я? Мені влаштовувати з квартири гуртожиток не хотілося.

Донька надулася, але все-таки переїхала разом з хлопцем до себе. Через два місяці мене запросили на весілля. Молоді взяли позику, самі все влаштували, назапрошували гостей. Я прийшла, подарувала конверт, посиділа з годинку і пішла. Донька не звернула на це уваги.

Після розпису молоді зібрали подаровані гроші і поїхали відпочивати. Ідея накопичень на квартиру, мабуть, відійшла на другий план, як і ідея закрити весільний боржок. Я не лізла, донька доросла, у неї вже своя сім’я, чого мені її життя вчити? Вже пізно.

Приблизно півроку ми з нею спілкувалися короткими дзвінками, під час одного з яких мене повідомили, що у них все добре і скоро буде нова квартири. Я насторожилася і попросила розповісти подробиці. І те, що я почула, мене не порадувало.

Зять придумав “геніальну” схему: продати квартиру доньки і ці гроші внести в якості початкового внеску на іпотеку за трійку. Нібито, треба відразу брати більшу, щоб раз і назавжди це питання закрити, а потім зі спокійною душею виховувати дітей.

Я відразу сказала донці, що ідея перетворювати її особисту квартиру в спільну власність нерозумна і недалекоглядна. У разі розлучення вона залишиться на бобах.

– Що ти мене до себе рівняєш? Я розлучатися не збираюся, я свою сім’ю збережу! – Кинула вона мені в слухавку і обірвала розмову. Неначе хтось колись серйозно сильно планував, що його сім’я розвалиться.

А ще через півроку вона обливаючись сльозами опинилася у мене на порозі. З речами. Заспокоївши і відпоївши її чаєм, почала випитувати, що сталося.

Виявилося, що ситуація з купівлею квартири повернулася гірше, ніж мені бачилося. Після продажу квартири молоді орендували якусь малосімейку щоб, за словами зятя, не витрачати зайвих грошей. Питання іпотеки він взяв на себе, донька повністю відпустила ситуацію.

Зять нібито знайшов шкільного приятеля, який працює в банку і може оформити у себе іпотеку по якихось дуже пільгових умовах, але для цього той повинен бути неодружений. Нібито сімейна пара в цій програмі не може брати участь. Ось чоловік моєї доньки і наспівав, що треба б їм розлучитися. А коли всі проблеми з паперами вирішаться, вони просто знову розпишуться.

Не знаю, чим дочка думала, коли погоджувалася на цей варіант. Навіть не уявляю. Але вона погодилася. Вони розлучилися, зять начебто взяв іпотеку, ось-ось будуть ключі, а на питання, коли вони знову розпишуться, спочатку відмовчувався, а потім заявив, що донька на нього занадто тисне. Та й пішов.

Ні через день, ні через п’ять чоловік не з’явився. Донька ж все ще жила в тому тимчасовому помешканні. На дзвінки не відповідав, з роботи звільнився. Знайти його вдалося через спільних знайомих. З’ясувалося, що квартиру хлопець купив, двокімнатну. З тією сумою, що йому дала дочка, платіж вийшов мінімальний. Тут-то у моєї дівчинки очі і відкрилися.

Вона грозила йому поліцією, але той лише розвів руками, мовляв, пробуй, але все законно. Навіть я розумію, що все законно, на що розраховувала ця випускниця юрфаку, я не знаю. Загалом, зібрала вона пожитки і прийшла до мене.

А я її вислухала, запропонувала нагодувати вечерею і повідомила, що переночувати вона може тут, а потім нехай шукає квартиру і в тижневий термін з’їжджає. Вона явно такого не очікувала, намагалася тиснути на жалість, але зі мною такі фокуси не пройдуть. Я її попереджала, я їй говорила, вона не слухала, зробила по-своєму. Нехай тепер і розсьорбує. Зрештою не відбулося нічого непоправного. Ось нехай і поправляє.

Як одружитися і квартири продавати – вона доросла, а як з головою в неприємності тикнулася, то до мами під крильце? Ні. У мене теж є особисте життя. І пускати його під укіс розрулюючи проблеми дорослої доньки, я не збираюся. Нехай я буду в очах усіх поганою матір’ю, але сісти на шию не дам.

Фото ілюстративне.