— Господи, знову цей запах на весь дім! Олено, невже ти не можеш нормально доглядати за мамою? Що тут складного? — голос Олександра звучав роздратовано.
— Що складного? — голос Олени затремтів від напруги. — Ти уявляєш, що означає доглядати за лежачою людиною? Мити, годувати, перевдягати? А ще діти, дім, готування, прибирання! Я вже не кажу, що пів року не працюю, і ми ледь зводимо кінці з кінцями!
— Ну, почалося, — Олександр закотив очі. — Слухай, без сцен, будь ласка. У нас і без того проблем вистачає. Мені на роботі голову миють, а ти тут зі своїми скаргами. Усі якось справляються, і ми впораємося.
— Я більше так не можу, фізично не можу! — Олена поставила сумку на тумбочку в передпокої. Ручки сумки залишили червоні сліди на її долонях — настільки важким був пакет із всім із аптеки, памперсами й спеціальним харчуванням.
Олександр відірвався від телефону й поглянув на дружину з виразом, який вона вже навчилася безпомилково розпізнавати: суміш подиву й легкого роздратування, ніби вона знову говорить про якусь дрібницю.
— Олено, ну що ти? Знову починаєш? — він провів рукою по волоссю, ніби відганяючи надокучливу муху. — У всіх проблеми. Я ось на роботі сьогодні.
— Ні, Сашо, стоп! — Олена підняла долоню, зупиняючи чергову розповідь про його важкі робочі будні. — Я не можу більше розриватися. Ми мусимо найняти доглядальницю. Хоч би на пів дня.
З кімнати раптом долинув обурений голос Ганни Іванівни:
— Яка доглядальниця? Що, чужа людина за мною доглядатиме?
Ігор, який до того мовчки сидів у кутку дивана з планшетом, лише закотив очі й надів навушники, демонструючи, що сімейні суперечки його зовсім не стосуються.
Натомість Софія, яка сиділа за письмовим столом, підняла голову від зошитів і з тривогою поглянула на матір.
— Мамусю, ти занедужала? — у голосі доньки прозвучало щире занепокоєння.
— Ні, маленька, просто втомилася, — Олена спробувала всміхнутися, але посмішка вийшла кривою.
— Оленочко, донечко, — голос матері став жалібним, — як ти можеш думати про те, щоб віддати мене в руки чужим людям? Я ж твоя мама, не хтозна-хто. І Сашко правильно каже: у всіх проблеми, але сім’я для того й існує, щоб допомагати одне одному.
Олена сперлася на стіну й заплющила очі. Кола обов’язків знесилили. Мати, чоловік, діти, дім — і всюди тільки вона, вона, вона.
— Гаразд, я впораюся, — тихо мовила Олена, вкотре здаючись. — Впорюся.
Ще пів року тому життя Олени текло розмірено й передбачувано. Переклад технічних текстів у видавництві приносив не лише стабільний дохід, а й задоволення — вона завжди любила англійську.
Олександр займався своїми інженерними проєктами, діти росли, і навіть непростий підлітковий вік Ігоря не надто затьмарював сімейне життя.
Ганна Іванівна жила окремо, самостійно поралася по господарству, іноді приїздила в гості й балувала онуків своїми фірмовими пиріжками.
Усе змінилося одного січневого ранку, коли пролунав тривожний дзвінок сусідки.
— Оленочко! Твоя мама, — захлиналася словами літня сусідка Ганни Іванівни. — Швидку викликала! Їй зле!
Перші тижні в стаціонарі злилися для Олени в один нескінченний день. Коли постало питання про виписку, спеціаліст вимовив фразу, яка визначила наступні пів року життя сім’ї:
— Ваша мама потребує постійного догляду. Є спеціалізовані заклади.
— Ні, — твердо відповіла тоді Олена. — Маму заберемо додому.
Олександр скривився, але сперечатися не став. Дітей поставили перед фактом — бабуся тепер житиме з ними. Ігор байдуже знизав плечима, а Софія спочатку навіть зраділа.
Та незабаром радість змінилася розгубленістю, коли замість активної бабусі, яка водила її в театр і допомагала з музикою, в домі з’явилася не здорова жінка, що потребувала постійної уваги й турботи.
Спочатку Олена ще якось поєднувала роботу й догляд за матір’ю. Вставала о п’ятій ранку, годувала, мила, перевдягала Ганну Іванівну, яка стала справжнім жайворонком, готувала сніданок для всіх, відправляла дітей до школи, збирала обід чоловікові на роботу, а потім мчала до видавництва.
Удень прибігала додому на обід, щоб нагодувати матір, а ввечері знову поринала в нескінченну рутину догляду.
Сил ставало дедалі менше. Після третього догани від редактора Олена написала заяву про звільнення.
Поступово вона помітила, що почала забувати елементарні речі: де лежать ключі, коли востаннє їла, які уроки сьогодні в Софії. Вночі часто прокидалася — снилося, що вона не встигла зробити щось життєво важливе.
— Ігоре! Ти знову всю ніч грав? — Олена з подивом дивилася на сина, який із червоними очима сидів перед комп’ютером. — Зараз же снідати й до школи!
— Відчепися, мам, — пробурмотів підліток, не відриваючись від монітора. — У мене перший урок — фізкультура, я не піду.
— Ні, ти підеш, — у голосі Олени зазвучали сталеві нотки. — І ще, будь ласка, прибери сьогодні у своїй кімнаті. Я не можу більше бачити цей безлад.
— Та годі, ти ж у нас головна з прибирання, — хмикнув Ігор, і в цій фразі Олені почулися інтонації Олександра.
Не встигла вона відповісти синові, як із спальні долинув голос Ганни Іванівни:
— Оленочко! Здається, час тобі до мене поглянути!
— Іду, мамо!
Вона кинулася до матері, на ходу зачепивши стіл. Чашка з чаєм перекинулася, темна рідина розтеклася по білій скатертині.
— Мам, ти обіцяла сьогодні відвезти мене на репетицію, — Софія з’явилася в дверях із нотною папкою в руках. — У нас за тиждень конкурс, і мені потрібна нова сукня.
— Господи, Софіє, я зовсім забула… — Олена схопилася за голову. — Сьогодні не можу, у бабусі вдень огляд. Попроси тата.
— Тато сказав, що в нього важлива нарада, — надулася донька. — Ти завжди так! Спочатку обіцяєш, а потім знаходяться важливіші справи!
— Софіє, це не просто справи, це.
— Бабуся, знаю, — відрізала дівчинка. — Завжди бабуся. А ми з Ігорем уже не важливі, так?
Вона розвернулася й грюкнула дверима так, що задзенькала люстра. Із кімнати знову долинув голос матері, тепер уже нетерплячий:
— Олено! Я вже втретє тебе кличу. Зовсім твої діти не виховані. А ти їм потураєш. За моїх часів із батьками так не розмовляли.
— Мамо, будь ласка, — Олена обережно підняла матір і піднесла їжу до її рота. — Давай без повчань зранку.
Удень зателефонувала Лариса, сусідка й давня подруга.
— Як ти? — просто запитала вона.
— Нормально, — стандартно відповіла Олена.
— Брешеш же, — так само просто констатувала Лариса.
Того ранку Олена прокинулася з відчуттям, що ось-ось щось станеться. Голова була важкою, перед очима миготіли темні плями. Нескінченний ланцюжок справ запустився одразу: сніданок для всіх, для мами, збори дітей до школи.
— Мам, ти вчора обіцяла роздрукувати мій реферат з історії, — Ігор стояв на порозі в вуличному взутті, залишаючи брудні сліди. — Ти зробила?
— Що? Який реферат? Ти не казав про роздруківку.
— Казав, учора ввечері! — обурився син. — Ти сказала, що зробиш! Тепер через тебе мені двійку поставлять, у мене перший урок — історія!
Не встигла Олена відповісти, як задзвонив телефон. Номер школи. Негаразди із Софією.
Поклавши слухавку, вона раптом зрозуміла, що забула дати матері ранкову порцію їжі. Схопивши пляшечки вона кинулася до кімнати Ганни Іванівни.
— Мамо, вибач, я зараз.
— Пів години тебе кличу, — з образою в голосі мовила мати.
Лише тепер Олена помітила характерний запах. Треба було терміново міняти підгузок. Але спочатку — дати їжу. Чи, може, спочатку перевдягнути? Голова паморочилася дедалі сильніше.
Почувся звук відчинення вхідних дверей. Повернувся Олександр — забув якісь документи. Побачивши розгублену дружину з пляшечками в руках і тещу, він скривився:
— Господи, знову цей запах на весь дім! Олено, невже ти не можеш нормально доглядати за мамою? Що тут складного?
— Що складного? — голос Олени затремтів. — Ти уявляєш, що означає доглядати за лежачою людиною? Мити, годувати, перевдягати? А ще діти, дім, готування, прибирання? Я вже не кажу, що пів року не працюю, і ми ледь зводимо кінці з кінцями!
— Ну, почалося, — Олександр закотив очі. — Слухай, без сцен, будь ласка. У нас і без того проблем вистачає. Мені на роботі голову миють, а ти тут зі своїми скаргами. Усі якось справляються, і ми впораємося.
Олена повільно пішла до ванної й увімкнула холодну воду. Плеснула на обличчя раз, другий. Підняла очі на дзеркало й не впізнала себе: бліде обличчя із сіруватим відтінком, загострені риси, тьмяне волосся, а в очах — абсолютна порожнеча.
«Так не може більше тривати», — подумала Олена й у ту ж мить відчула, як підлога вислизає з-під ніг. Останнє, що вона запам’ятала, — дзвін у вухах.
— Мамо!
Олена розплющила очі й побачила над собою здивоване обличчя Софії. Поруч стояв Ігор, блідий, із розширеними очима.
— Лежіть спокійно, — незнайомий чоловічий голос змусив її повернути голову. Вам потрібно у стаціонар.
— Я не можу, — Олена спробувала сісти. — У мене мама лежача, діти.
— Якщо ви зараз не потрапите до палати, ваші діти ризикують залишитися без матері, — різко сказав лікар.
— Мамочко, — Софія схлипнула, — будь ласка, їдь. Ми впораємося, правда!
— Так, мам. Я догляну за бабусею, — несподівано серйозно сказав Ігор. — Тато збирає твої речі. Він сказав, що приїде слідом на машині, привезе все потрібне.
У приймальному відділенні Олену направили до палати.
— Судячи з вашого стану, ви навантажили себе до краю, — лікарка пильно подивилася їй в очі. — Якщо не зміните спосіб життя, наступного разу вас не привезуть сюди. Не встигнуть.
Кілька днів у палаті уперше за багато місяців вона змогла просто виспатися. Зателефонував Олександр, його голос звучав незвично розгублено:
— Олено, як ти? Що кажуть?
— Скоро випишуть, — вона спіймала себе на думці, що не відчуває звичного бажання заспокоїти чоловіка. — Як мама?
— Важко з нею, — зізнався Олександр після паузи. — Я й не думав, що ти стільки всього робиш щодня. Софія допомагає, готує. Ігор теж долучився.
Через п’ять днів Олена повернулася додому. На порозі її зустріла несподівана картина: Софія витирала пил, а Ігор мив підлогу. Із кімнати Ганни Іванівни долинав голос Олександра. Заглянувши туди, Олена побачила, що чоловік сидить біля ліжка матері й читає їй книгу вголос. На столику поруч стояла таця із обідом.
— Мама повернулася! — вигукнула Софія й кинулася обіймати Олену. Слідом підійшов Ігор, незвично тихий і серйозний.
Увечері, коли діти пішли спати, а Ганна Іванівна задрімала, Олександр сів поруч із Оленою на диван і взяв її за руку.
— Я хочу вибачитися, — тихо сказав він. — Ці дні. Вони багато мені показали. Я й не уявляв, як тобі важко.
— Дякую, що зрозумів, — Олена слабко всміхнулася. — Іноді мені здавалося, що ти просто не хочеш бачити, що відбувається.
— Я справді не бачив, — винувато зізнався Олександр. — Думав, що сидіти вдома з мамою й дітьми — це не так уже й складно. І ми з дітьми вирішили. Загалом, ми знайшли доглядальницю. Лариса допомогла. Вона завтра прийде знайомитися. Якщо мама погодиться, звісно.
Наступного ранку вони зібралися в кімнаті Ганни Іванівни.
— Бабусю, — несподівано втрутився Ігор. — Ти бачила, що з мамою сталося? Вона не може вже так жити.
— А ми тільки вимагаємо й вимагаємо, — підхопила Софія. — Це несправедливо.
— Мамо, — Олена погладила руку матері. — Це не означає, що ми від тебе відмовляємося. Просто я фізично не можу більше так.
— Мені соромно, що через мене в усіх проблеми, — Ганна Іванівна помовчала, а потім тихо додала. — Але лячно довірити себе чужій людині. А раптом вона буде не надто доброю? Чи почне мене жаліти? Це найгірше.
— Бабусю, ми ж тут будемо, — запевнила Софія. — Так, у нас свої справи, ми не можемо весь час сидіти біля тебе, але простежити, щоб за тобою добре доглядали, ми всією сім’єю зможемо.
— Для початку можна просто спробувати познайомитися з доглядальницею, — м’яко запропонувала Олена. — Якщо не сподобається — шукатимемо іншу.
Мати зітхнула, а потім кивнула:
— Гаразд. Я подивлюся на неї. Але нічого не обіцяю.
Оксана Василівна виявилася приємною жінкою середнього віку зі спокійними рухами й тихим голосом. Вона делікатно сіла біля ліжка Ганни Іванівни й почала розмову не про хворобу, а про в’язання, помітивши недороблений светр на тумбочці.
— О, ви в’яжете? Я теж дуже люблю цю справу, — її очі щиро заблищали. — Який цікавий візерунок.
Наприкінці розмови вони вже обговорювали якісь особливі петлі та способи в’язання візерунків.
— Знаєте, — сказала Оксана Василівна перед виходом, — я могла б приносити журнали з в’язання. У мене ціла колекція.
— Це було б чудово, — несподівано для всіх відповіла Ганна Іванівна. І додала, коли доглядальниця вийшла: — Здається, нормальна жінка. Можна спробувати.
Минув місяць. Оксана Василівна приходила щоранку й залишалася до обіду. За цей час у домі багато що змінилося. Олена знайшла віддалену роботу — невеликі переклади технічних інструкцій.
Олександр став значно уважнішим до домашніх справ. Тепер він сам стежив, щоб діти виконували свої обов’язки, а вечорами допомагав із вечерею.
Ганна Іванівна, всупереч усім побоюванням, прив’язалася до доглядальниці. Вони разом в’язали, дивилися серіали, а нещодавно Оксана Василівна почала вчити її простим вправам.
Діти також змінилися. Ігор усе ще проводив багато часу за комп’ютером, але тепер часто приходив до бабусі, показував їй смішні відео й розповідав шкільні новини. Софія влаштовувала для бабусі невеличкі концерти, а іноді просто читала їй уголос.
Головна картинка ілюстративна.
