Події

Сповідь: Я сміливо дивилася в очі людському болю. А цього не витримала…

Колеги-медики цькували мене за те, що не беру грошей з пацієнтів. Медсестрою в онкодиспансер мене влаштувала родичка, яка працювала там усе життя. Її поважало керівництво, тому мені “за гарні очі” й дісталося хлібне місце — у відділенні хіміотерапії. “Робота важка, — пояснила родичка, — але вдячна”.

Ще студенткою я разом з тіткою-медсестрою обходила її приватних пацієнтів (лежачих хворих, яких з лікарні виписали додому), допомагала робити їм перев’язки й уколи, вчилася сміливо дивитися в очі людському болю, немочі. Завдяки тітчиним урокам я в 19 років вміла те, що іншим медсестрам вдається лише після десятиріч практики. Наприклад, робити внутрішньовенну ін’єкцію онкохворому, судини якого “спалені” хіміотерапією так, що їх наче й немає.

Я пережила шок, коли від колег-медсестричок дізналася, скільки їм коштувало влаштуватися на таку ж роботу. Суми в десять разів перевищували офіційний піврічний заробіток. Дівчата, які ще майже нічого не вміли, уже думали про те, як їм відробити витрачені за працевлаштування гроші.

А відробляли не позаурочною роботою, не візитами до лежачих хворих після роботи, а “подяками”. За кожен укол, за кожну крапельницю пацієнт платив у кишеню. Більшість дівчат не бачила в цьому нічого ненормального. Хтось дякував за ті гроші, а хтось навіть набивав собі ціну. Бо в кожному колективі є люди із золотими руками, а є такі, у кого вони виросли наче не з того місця, а пихи — аж надто.

Я принципово не брала грошей з пацієнтів. Онкохвороба накладає особливий відбиток на людину. Це знак якоїсь приреченості. Молоді жінки, старші, бабусі — усі в нашому відділенні хіміотерапії дивилися на лікарів, на медсестер, як на рятівників. Більшість приносили із собою Біблію, і, лежачи під крапельницею, читали її, молилися.

Ніколи не забуду одну молоду красуню, Катерину, що проходила лікування від раку грудей. Коли я вперше побачила цю пацієнтку, в неї була груба русява коса. На третьому курсі хіміотерапії дівчина вже була геть лисою, але усе такою ж гарною. Синя хустка чудово відтіняла її сірі очі. Катерина не читала Біблії. Вона постійно вишивала. Коли покидала відділення після останнього курсу “хімії”, сказала, що хоче щось подарувати мені на пам’ять. Це був вишитий рушник.

Коли Катерина дізналася про свій діагноз, в неї вже було заплановане весілля. Його відклали, щоб дівчина змогла пройти курс лікування. Лікарі давали їй високий шанс на одужання, але попередили: зволікати не можна. Після першого ж курсу Катерині стало так зле, що вона й думати не могла про шлюбну церемонію. Її знову відтермінували. “Нічого, зате я нарешті маю вільний час і зможу вишити собі шлюбний рушник!” — не втрачала оптимізму Катруся. Коли я мала вільну хвилинку, завжди забігала до її палати, щоб підбадьорити, запитати, чи не хоче пити, поспостерігати за вправними рухами тонких Катрусиних пальчиків і просто поговорити про життя.

Наречений Катерини, видно, був реалістом. Він знайшов собі іншу — таку ж вродливу, але здорову. “Мені цей рушник вже не знадобиться, — сказала на прощання Катерина. — Будь ласка, прийми цей подарунок, я закінчувала це вишивання з думкою про тебе. Я вдячна тобі за твою легку руку, твої уколи ніколи не боліли”.

Їй відмовити я не могла. Коли Катерина пішла, інша медсестра, Віра, мені сказала, що чула розмову лікаря з батьками Катрусі: їй лишилося кілька місяців — не більше. “Уявляєш, вони витратили на її лікування п’ять тисяч доларів, препарати з-за кордону замовляли, і все даремно, — казала Віра. — А як добре віддячували завідувачам, медсестрам! Тут всі дівчата мріяли бути на зміні, коли була Катруся…”

Моєї принциповості колеги не поділяли. Старша медсестра недолюблювала мене. Кілька разів мене пробували підставити, списавши на мене зникнення якихось дорогих ліків. Якось сказала: “Тобі місце не в лікарні, а в монастирі!” Врешті мені натякнули, що на моє місце вже чекає кілька претенденток, і краще, щоб я пішла за власним бажанням.

Я стала шукати іншу роботу. Але це було непросто. В усьому місті була лише вакансія медсестри у середній школі (мінімальна зарплата) і в урологічному відділенні міської лікарні. Але завідувач там, як я дізналася, “скажений”– сам не бере подяк від пацієнтів і персонал за це цькує. Через це у відділенні постійний брак кадрів. Ставка медсестри — нижча, ніж моя нинішня, але можна взяти півтори й отримувати приблизно таку ж суму, працюючи удвічі більше. Мені це підходило.

Михайло — такого гарного хлопця я бачила лише в кіно — щодня приходив до лікарні, приносив обід і свіжий одяг своєму дідусеві, нашому пацієнтові. Онука любив понад усе, а той відповідав йому ніжністю й турботою.

Одного разу, у страшну зливу, Михайло загальмував на зупинці, де я після нічної зміни чекала на маршрутку. Запропонував підвезти додому, і я не відмовилася. Навіть не знаю, коли саме я закохалася у нього: раніше чи в той момент, коли він вибіг з авта під дощ, щоб прикрити мене своїм плащем, як парасолькою, і довести до під’їзду?

А вже за півроку ми стали на шлюбний рушничок. Той самий, Катрусин. А ще через рік в нас народився синочок. Ми з Михайликом — найщасливіші у світі батьки. Рушничок бережу. Це тепер оберіг мого сімейного щастя. Дякую тобі, Катрусю!

Читайте також: На Вінниччині лікарі не виявили ускладнення після перелому, й дитина померла (відео)

За матеріалами:  Жіночий порадник

Джерело.

Загрузка...

Related Post