Дозвілля
Нещасливе кохання довело мого сина-студента до божевiльнi

Знову i знову перебираю у спогадах своє життя, намагаючись зрозумiти: коли ж це почалося вперше? I чому я не помiтила, що моїй дитинi зле?

Вчора у Володi вкотре почалося загострення, довелося викликати лiкарiв. Коли до нас на подвiр’я приїжджають медики, я вкотре ставлю собi одне-єдине питання – за якi грiхи йому i менi Господь дав цi випробування?

Син був домашньою дитиною

Не хвалюся, але наша сiм’я завжди була взiрцевою. Чоловiк -начальник пiдприємства, я на цьому ж заводi працювала бухгалтером. Нiхто не мав шкiдливих звичок, завжди у родинi царювало тепло i взаєморозумiння. Звичайно, iнодi сварилися, але ж у життi без цього не буває.

Одружившись, ми зi Степаном якийсь час винаймали житло. Потiм позичили грошi, трохи допомогли батьки, та й врештi купили власну хатину. За 20 кiлометрiв вiд райцентру. Але в нас було стареньке “Жигулi”, то ж на роботу доїхати проблем не було.

Згодом народилася донечка Надiйка, а через чотири рочки – Володимир. Дiтки росли на славу. Кожного дня дякувала Господу, що подарував здоровеньких малят. Вони гарно вчилися, допомагали нам по господарству. По закiнченню школи Надя вступила до столичного вузу. Як ми тiшилися, коли дитина зумiла пройти на державну форму навчання. Вона сама обрала для себе економiчний факультет.

А Володя був напрочуд домашньою дитиною. Завжди пiсля школи поспiшав додому. Тодi, коли його однолiтки гралися на вулицi, йому спокiйнiше та затишнiше було вдома. Так i проминули шкiльнi роки. Як i кожнi батьки, ми дуже хотiли дати добру освiту дiтям.

Просили сина визначитися зi спецiальнiстю. Та вiн усе вiдтягував,вагався. Сам не знав, чого хоче.

Ми з чоловiком хвилювалися, пробували йому пiдказати напрям, аби “загорiвся” бажанням. Та син якось мляво на це все реагував. Якби ж я тодi знала чим усе це може повернутися для нього, для нас…

Не пiдказало мамине серце, що не треба сина вiдпускати у велике мiсто Краще б учився на заочному вiддiленнi та залишався вдома.Але ми з чоловiком наполягли, щоб Володя їхав до столицi.

Врештi вiн вступив до київського iнституту, на фiзико-математичний факультет. Навчання йому вдавалося легко. Новi враження, друзi… Син став бiльш комунiкабельним, не таким закритим, як удома. I ми за нього радiли.

Догоджав коханiй у всьому

Час минав, Володя закiнчив перший курс. Надiйка стала дорослою, на четвертому курсi перевелася на заочне вiддiлення та пiшла у Києвi на роботу. Самостiйнiсть доньки не могла не тiшити.

А Володя з головою занурився у студентськi розваги. Почалися мандрiвки, подорожi з палаткою. Додому вiн приїжджав не так часто, як нам хотiлося б. Але я розумiла сина – чого йому, молодому, бiля тата з мамою сидiти?

Iнодi ми з чоловiком їхали до Володi. Вiн показував нам столицю,розповiдав про друзiв. А найбiльше — про дiвчину Оксану. Коли син починав про неї говорити, у нього сяяли очi, йому наче подих перехоплювало. Я розумiла, що дiється з моїм сином. Закохався! Мене це тiшило.

Одного разу, посеред навчального року, Володя зателефонував i сказав, що на найближчi вихiднi приїде до нас зi своїми студентськими друзями. Вже за кiлька днiв у нашiй хатi оселилося п’ятеро хлопцiв та двi дiвчини. Одна з них була Оксаною.

Ми з чоловiком бачили, як син старався їй догодити, як бiгав бiля неї, як хотiв аби все для неї було найкраще. Та вона була столичною панянкою. З довгою русявою косою, карими очима. З таких, напевне, колись картини писали. Говорила дiвчина росiйською. У нас вона чи не вперше у життi побачила живих курей та кролiв.

Все б нiчого, але я бачила, що Оксана не закохана у Володю. Все, що вiн старався для неї зробити, сприймала як належне. Любила, коли їй грiли руки, приносили каву до кiмнати…

Син протягом кiлькох днiв показував своїм друзям наш край. Чоловiк возив їх до рiзних цiкавих мiсць. Увечерi, перед вiд’їздом, нам нарештi вдалося поговорити з Володею. Я пробувала зрозумiти, якi стосунки у нього з цiєї дiвчиною. Вiн переконував, що вони лише друзi. Але при самiй згадцi про Оксану зашарiвся та опустив очi…

Загрузка...

Вони поїхали, а я лишилася наодинцi зi своїми думками. Щось почало непокоїти та поколювати бiля серця, щось мене дуже тривожило. Пробувала зрозумiти, що ж не так. Потiм повнiстю занурилася в роботу, щоб не думати про погане. Але ж мамине серце вiдчуває погане. Нехай не вiдразу, але все-таки…

Просто друг…

На третьому курсi син дуже змiнився. Телефонував додому не часто, а ще рiдше приїжджав. По голосу я чула, що Володю щось гнiтить.

Першою тривогу забила донька. Володя почав уникати спiлкування з Надею, але їй телефонували його друзi. Казали, що Володя став дуже дивним. То на пiдвiконня в гуртожитку на п’ятому поверсi вилiзе, то новенький мобiльний телефон у смiтник викине, то сам зi собою розмовляє. Ми зi Степаном поїхали до Києва.

Зайшли до гуртожитку. Син лежав пiд ковдрою i переляканими очима дивився на всiх довкола. Менi здалося, що вiн не впiзнав мене. Я нiчого не розумiла. Моя здорова й успiшна дитина була схожою на вiдлюдника. Вiн щось бурмотiв пiд нiс, i, виявляється, чотири днi нiчого не їв – боявся, що його хочуть отруїти. Отак лежав собi й лежав. Сусiд по кiмнатi сказав, що, мабуть, Володя страждає через Оксану. Кохана мого сина виходила замiж за iншого…

Ця новина для Володi була як грiм серед ясного неба. Вiн вiрив, що в дiвчини є почуття до нього. Що згодом вона це зрозумiє. Не зрозумiла, не оцiнила, та й, зрештою, не покохала.

У столицi ми пробули майже мiсяць. Забрали Володю до Надiйки. Все думали, як бути далi. Син уночi зривався, кликав Оксану, йшов до неї. Ми тримали його, але вiн виривався.

Пiсля таких ночей на руках залишалися синцi, та це було не головним.

З розпачу я пiшла в iнститут, до Оксани. Навiть не знаю навiщо. Не могла ж я змусити її покохати Володю… Побачила дiвчину ще здалеку. Вона вийшла з гарної та дорогої машини, пiдбiгла до водiя, поцiлувала його та пiшла у напрямку до вузу. Раптом побачила мене, зупинилася. Видно було, що на мить розгубилася. Та врештi опанувала себе i пiдiйшла. Оксана дивилася менi в очi та не знала, з чого почати розмову. Спiльнi друзi, напевно, вже переповiли їй про цю ситуацiю.

На мiй подив, ця дiвчинка виявилася досить розумною i розсудливою. Я слухала Оксану й усвiдомлювала, що не можу звинувачувати її нi в чому. З’ясувалося, що з Володею вони познайомилися на вечiрцi. Мiй син Оксанi сподобався. Але – лише як друг.

“Розумiєте, вiн не був таким, як усi, – сказала Оксана. -З ним можна було поговорити про все, i я розумiла, що нам цiкаво. Але я вiдразу йому сказала, що ми будемо лише друзями. На той час у мене вже був хлопець, який виїхав на стажування за кордон. Володя погодився. Казав, що так краще, бо вiн i сам не готовий до серйозних стосункiв, а про одруження не думатиме ще рокiв з десять. Ось так ми й дружили. Потiм побачила, що Володя дивиться на мене якось по-iншому, не як друг. I я вирiшила нашi стосунки припинити. Не хочу брехати нареченому i давати Володi на щось надiю. Знаєте, я не з таких дiвчат…”

Наприкiнцi навчального року хлопець Оксани повернувся. I Володя не давав спокою Оксанi та її обранцевi. Поводився дуже агресивно, переслiдував їх, розпочинав бiйку. Я не могла повiрити, не хотiла думати, що мова йде про мого спокiйного та завжди такого доброго сина. I не знала, як бути далi. Оксана взяла мене за руку i сказала, що її дуже шкода, що так вийшло. Просила пробачення, питала, чим може допомогти. Про яку допомогу я можу просити в цiєї дiвчини? Вона ж не винна…

Лiкуємо, але все марно

За кiлька днiв донька домовилася про зустрiч iз психiатром. Син не реагував нi на що, а коли ми машиною їхали до лiкарнi, вiн спробував на швидкостi вийти. Мовляв, йому телефонувала Оксана, вiн мусить її бачити. Як це боляче, коли рiдна дитина мучиться. На тiлесну рану можна накласти пов’язку, а хто вилiкує душу?

Лiкар оглянув Володю, сказав, що потрiбно покласти до лiкарнi на детальнiше обстеження. Я не заперечувала, тiльки б допомогли. Пiсля вiзиту до Володi завжди заходжу до церкви, питаю Господа, навiщо карає дитину. Син молодий, ще нiчого не встиг зробити у життi. Нехай би всi цi бiди далися менi, а не йому!

Пiсля двох тижнiв лiкар виписав нас додому. Сказав, що психiка сина зрушена через сильну емоцiйну травму. Його можна лише втихомирити лiками, але про одуження мова не йде.

Я забрала документи з iнституту i привезла Володю додому. Вiн не розумiв, що коїться. Першi кiлька днiв навiть не усвiдомлював, де вiн. Але час вiд часу приходив до тями. Виважено i цiлком логiчно пояснював, чому захворiв.

Розповiдав про Оксану. Казав, що до останньої митi думав, що Оксана побачить у ньому чоловiка, який зможе бути поруч. Згадуючи кохану, вiн щоразу хвилювався, кудись бiг. I знову -“швидка”, лiкарня…

Приблизно раз на пiвроку кладу сина до клiнiки. Часто вiн перебуває там по 2 – 3 мiсяцi.

Вiдтодi минуло вже п’ять рокiв. А його пам’ять нiяк не стирає ту дiвчину. Вiн i далi вночi прокидається iз її iм’ям на вустах. А я щодня прошу Всевишнього повернути Володю до звичного життя.

Оксана часом телефонує до мене, цiкавиться, як нашi справи. Знаю, що вона одружилася, в неї народилася донечка. Моя Надiйка також вийшла замiж, лишилася в Києвi, згодом народила нам онукаОстапа.

Лише Володя залишився у своєму свiтi та живе минулим – вiн i досi не помiтив, що минуло п’ять рокiв, вiдколи втратив Оксану…

Олена Валентинiвна С., 57 рокiв, м. Тернопiль

Читайте також: ЯК СКЛАЛАСЯ ДОЛЯ АКТРИСИ, ЯКА ВИКОНАЛА ГОЛОВНУ РОЛЬ В СЕРІАЛІ “КОРОЛЬОК – ПТАШКА СПІВОЧА”

За матеріалами видання: “Жіночий порадник”

Реклама

Реклама

Related Post