Одна жінка приїхала до моєї матері в гості і все жалілась на життя. “Усі мене не люблять. Ну от усі! Заздрять грошам нашим, тому що ми з Сашком (чоловіком) купили нещодавно нову дачу, доньку до Франції відправили. Машину купив нещодавно мені чоловік, ось ту, на якій приїхала до тебе, і вже вся вона у подряпинах, адже кожна людина обов’язково пройде повз автомобіль – і цвяхом проведе. Ну як можна жити, ти мені скажи?
Мама засумнівалася. Мовляв, не може такого бути, щоби буквально всі й недолюблювали.
– Може, може, – стверджувала знайома. – У нас народ такий, для них заздрість як хліб, інакше й жити не можуть.
Просиділи так дві години за чаєм. Раптом на вулиці пролунало виття сирени. Світлана Павлівна підскочила, впізнала свою сигналізацію. Підбігла до вікна і кричить матері, пальцем тицяючи у скло.
– Ось, будь ласка, подивися!
Моя мама до вікна підійшла, дивиться і насправді біля машини подруги стоять двоє чоловіків. Один натискає на капот автомобіля, інший легенько штовхає його ногою по шині.
– Ось, ось, – люди наші такі не виховані, – сильно кричала тітка. – Не можна просто так повз розкішну машину пройти, ось обов’язково треба штовхнути…
Мама так співчутливо подивилася на свою подругу і каже їй.
– Світланко, ти не ображайся, будь ласка, але цей ліворуч – Степан Аркадійович, сусід наш з другого поверху.
А он той, другий, у хутряній шапці – Анатолій, він кур’єр. У сусідній молочний магазин вранці продукти привозить. Ти стала так, що дорогу їм перегородила, вони й виїхати не можуть…
Світлана лише промовчала, а машину так і не переставила.
