Завдяки залишеному телефону чоловіка я зрозуміла, що в нього є позашлюбна дитина. Хлопчику дванадцять років, а я ні слухом ні духом про нього. Довго не думаючи я набрала номер цієї Наталі і почула впевнене “алло”. Вона ніби чекала мого дзвінка. Ми зустрілися, хоча Олексій був проти.
– Як ти міг так довго це приховувати? – мої руки тремтіли, а голос звучав надломлено. Я дивилася в очі чоловіка, намагаючись розпізнати того Олексія, якого знала всі ці роки.
– Валентино, я… я сам не знав, як тобі це сказати, – відповів він, але в його погляді було більше страху, ніж каяття.
В ту мить здавалося, що кожна деталь навколо – годинник, який ледве чутно цокав, слабке світло лампи – тільки підкреслювали мою розгубленість. Як так сталося, що 12 років шлюбу можуть розлетітися на друзки за одну ніч?
Все почалося з простого повідомлення. Олексій приймав ванну, як його телефон, залишений на столі, завібрував. Зазвичай я не чіпаю його речей, але тоді щось змусило мене глянути на екран. “Данило хоче побачити тата. Як нам зустрітися?” – прочитала я.
Мій світ у ту мить ніби зупинився. Данило? Хто такий Данило? У нас ніколи не було дітей, хоча ми багато разів про це говорили. Чому зараз я читаю про якогось “тата”?
Коли Олексій зайшов у кімнату, я одразу зустріла його словами:
– Ти хочеш щось мені пояснити?
Він поглянув на мене, а потім на телефон у моїй руці. Його обличчя втратило весь колір.
– Це… це зовсім не так, як ти думаєш, – почав він, але я різко перебила:
– Тоді поясни мені! Хто такий Данило? І чому він називає тебе татом?
Олексій сів за стіл, сховавши обличчя в руках. Він довго мовчав, а я чекала, відчуваючи, як кожна секунда мовчання дотягується мене зсередини.
– Це сталося ще до нашого знайомства. Ми з Наталею були разом якийсь час, але це швидко закінчилося. Я навіть не знав, що в мене є син. Вона сказала про це лише кілька місяців тому.
Я не могла повірити в те, що чую. Минуле – це одне, але як він міг приховувати це від мене, поки я ділила з ним кожен день свого життя?
– І ти вирішив просто мовчати? – моя лють наростала. – Як ти міг? Це ж не якась дрібниця, це дитина!
– Я… Я просто не знав, як тобі про це сказати, – зізнався він. – Наталя запевнила, що їй нічого від мене не потрібно. Я подумав, що це… просто зникне.
Зникне? Як може зникнути дитина? Я не могла зрозуміти його логіку.
Тієї ночі я майже не спала. Поки Олексій тихо спав поруч, я крутилася в ліжку, намагаючись зрозуміти, як діяти далі. Зранку, коли він ще не прокинувся, я взяла його телефон і набрала номер Наталі. Я вагалася, але зрештою натиснула “виклик”.
– Алло? – почула я жіночий голос на іншому кінці.
– Це Валентина, дружина Олексія, – відповіла я, намагаючись звучати впевнено.
На кілька секунд у слухавці запала тиша, перш ніж Наталя відповіла:
– Я здогадувалася, що ти колись подзвониш. Може, зустрінемося? Краще поговорити особисто.
Ми домовилися про зустріч у кафе. Наталя виявилася молодшою, ніж я очікувала, і напрочуд стриманою.
– Дякую, що прийшли, – сказала вона, коли я сіла навпроти. – Я не хотіла втручатися у ваше життя, але Данило почав ставити запитання. Він хоче знати свого батька.
Я подивилася на неї, намагаючись зрозуміти, чи справді вона говорить щиро.
– А чому саме зараз? Чому ви мовчали всі ці роки?
– Я намагалася сама дати раду, – зітхнула вона. – Але це більше не можливо. Він росте, він має право знати, хто його батько.
Ці слова застрягли в моїй голові. Як би важко мені не було, я розуміла, що вона права. Проте це не полегшувало мого стану.
Коли я повернулася додому, Олексій уже чекав на мене.
– Ти зустрічалася з Наталею? – запитав він, хоч і знав відповідь.
– Так. І знаєш що? Данило хоче тебе бачити. І ти не можеш цього уникати.
Олексій похитав головою.
– Я не готовий. Що я скажу йому? Як це пояснювати?
– Це не важливо, – відповіла я. – Він твій син. Він заслуговує на правду.
Того вечора я відчувала, що наше життя змінилося назавжди. Олексій нарешті погодився зустрітися з Данилом. Ми домовилися про зустріч у парку. Коли я побачила Данила вперше, він здавався таким невинним і беззахисним. Від нього віяло теплом, яке я ніколи не відчувала від Олексія.
– Ти мій тато? – запитав хлопчик, дивлячись прямо в очі Олексію.
Той знітився, але кивнув. Цей момент був сповнений такої сили і емоцій, що я не могла стримати сліз. Але чи вистачить цього, щоб змінити наше життя? Чи зможемо ми подолати цю прірву?
У мене залишилося багато запитань до себе, до Олексія, до Наталі. Але я також хочу почути вашу думку, дорогі читачі: як би ви вчинили на моєму місці? Чи можна пробачити таку брехню заради збереження сім’ї? Чи варто боротися за стосунки, якщо довіра вже зруйнована?
