У вікно хтось несміливо постукав. Наталя здригнулася від стукоту. Одинадцята година ночі. В цей час у селі тиша, всі по хатах, тільки молодь веселиться біля магазину, а він від дому Наталії далеко не чути. Серце торохтіло, у скронях пульсувало. Вона не любила нічні телефонні дзвінки, а тим більше стукіт у вікно, вони несуть у собі тривогу.
– Хто там?-Не відсуваючи портьєру від вікна, запитала вона.
– Це я, Наталю.
Вона одразу впізнала голос Михайла і ще більше занепокоїлася.
– Вийди Наталю, не говорити ж через вікно.
Наталя накинула на себе стареньке пальто, в якому обходила господарку, але потім передумала і переодягнулась у білу куртку з пухнастим коміром. Всі казали, що вона їй дуже личить, освіжає і їй хотілося, щоб Михайло побачив, що вона не пропадає без нього, не почорніла від самотності. І не тому, що вона хотіла його зачепити своєю зовнішністю і повернути його в сім’ю, а просто на зло йому, мовляв, подивися, без тебе не пропала і несу себе з гідністю.
Наталя ввімкнула світло, яке освітлювало двір, вийшла і побачила, що біля сараю, на лавці сидів Михайло, гладив кішку Мурку і широко посміхався своєю простоватою і водночас чарівною усмішкою, яка колись й запала Наталці в серце.
– Привіт, – як ні в чому не бувало сказав Михайло.
Наталка нічого не відповіла.
– Що навіть привітатись зі мною не бажаєш?
– Нащо приїхав, що тобі треба? Не треба ходити кругами, кажи, що треба, що як злодій уночі приволікся?
– Вдень працював, не міг раніше приїхати. А ти чого така зла?
– Не добра і не зла, звичайна. Може, мені треба було тебе з варениками зустрічати?
– Я б від вареників не відмовимвся
– Ну та є тобі кому ліпити. Чи міські до цього не привчені?
– Ну що ти починаєш, мені дорікати? Вислухай спочатку, – Михайло знітився, а потім випалив, не змовкаючи вже – Пробач, Наталочко. Сумую я за Настею, за тобою.
– Довго ж ти ніс своє “вибач”. Знаєш, що? Я спати хочу, – вже дуже сердячись випалила Наталя.
– І я теж хочу спати, давай разом заснемо, – посміхався Михайло.
Наталя мовчки пішла до хати. Михайло поспішив за нею.
– А Ти куди? – Здивувалася Наталка.
– Ти що і переночувати не пустиш?
– Ні. А ти що думав, що вночі прийдеш і я тебе до хати пущу, зглянуся? Не вгадав, і вона перед носом Михайла зачинила двері.
Михайло ще трохи посидів на лавці, сподіваючись, що Наталя пустить його в дім, і пішов у сарай. Змайстрував, з чого було, лежанку, постелив на неї солому, ліг і заснув.
Наталя довго не могла заснути. Спогади вирували в пам’яті. Добрі та погані спогади перемішувалися у її думках.
Михайло знайшов роботу в місті і вони раділи, що нарешті отримуватиме більш-менш гідні гроші. У селі зовсім ніякої роботи немає і майже всі їздили працювати в місто. Важко звичайно сюди-туди їздити, тим більше особистого транспорту у Михайла не було, але тепер, він зможе собі купити машину, звичайно вживану, але все ж на колесах легше буде на роботу і з роботи добиратися.
Якось Михайло не повернувся додому з роботи. Наталя не знала, що й думати, дзвонила йому на мобільний, але той постійно відповідав: Абонент тимчасово недоступний.
Вранці обійшла господарку і поїхала в місто. Зайшла на роботу до чоловіка і побачила і самого чоловіка, який виглядав досить бадьоро. Здоровий і веселий, а вона собі вигадувала бозна що. І що в халепу потрапив, і що в лікарні, а може, вже й немає його.
А він ось живий-здоровий і нічого йому не бракує. Михайло стояв, спершись на дверцята машини на якій працював і хвалився іншим водіям про свої нічні походеньки. Всі дружно реготали і не відразу помітили жінку, що стояла за машиною. Вона встигла почути хвастощі чоловіка, підійшла до нього і пильно заглянула в його розгублені очі. Нічого йому не сказала, розвернулась і пішла. Поки їхала додому, плакала всю дорогу і відправила Михайлу смс: “Не смій повертатися. Ніколи”. І він не повернувся і не давався чути, ніби й не було його ніколи в її житті.
Минуло майже п’ять місяців з того дня і він тут. “А дотепер де був?, – думала Наталя, – У тієї, про яку так весело розповідав? Не вийшло, а тепер з’явився? До сьогоднішнього дня жодного разу не прийшов, не вибачився, навіть по речі не прийшов. Нагулявся і знову тут. Що мені з ним робити?
– Мамо, там тато в сараї,- здивовано сказала Настя – я зайшла за пшеницею курям, а він там спав.
Перш ніж сказати Насті правду, Наталя казала, що батько у відрядженні сподівалася, що скоро з’явиться і сам все донці пояснить. Тільки через три місяці відсутності Михайла, вона сказала Насті, що батько до них більше не повернеться і тоді так жорстко відповіла на запитання доньки: “Чому?”
– Іншу дружину знайшов, міську.
Наталка пошкодувала, що так прямо відповіла Насті, такий тягар на дитячі плечі звалила. Дуже гірко плакала донька і заглядаючи в очі матері, питала з надією:
– Може татко ще повернеться? Мам, він любить нас.
– Звичайно любить,- казала Наталка,- заспокоюючи донечку.
Ну, що вона могла відповісти дитині? Так любить, що прийшов з порожніми руками. Хоча б щось дитині привіз, шоколадку чи сукню.
Наталка добре розуміла, що в її серці і краплі любові до Михайла не залишилося. Вона прожила з ним дванадцять років і виявилося, що зовсім не знала його, ніби вчора прийшов не той Михась, якого вона любила, а чужа, незнайома їй людина.
Настуня розповіла про батька в сараї і вискочила надвір. Михайло, як і вчора сидів на лавці біля сараю і посміхався донці радісно. Настя сіла біля батька, взяла його за руку і поклала йому голову на плече. Він поцілував доньку в маківку, а вона, посміхаючись, щось розповідала йому.
Всю цю картину Наталка спостерігала у вікно. Не було чути, про що вони говорили, але було видно, що Настя настільки щаслива бачити батька, що очей від нього не відривала.
“Як же шкода Настю. Що буде з нею, якщо він знову піде? Може варто через доньку продовжити з ним жити? А як же я? Я бачити його не можу. Але я доросла, потерплю. і крикнула у відкриту кватирку:
– Насте, ходи снідати, в школу запізнишся.
Настя встала з лави і не наважувалася відійти від батька, поглядала то на батька, то на матір.
– І тата запроси снідати, – вигукнула Наталка, коли побачила розгубленість доньки.
Зраділа Настя схопила батька за руку і повела до хати.
Снідали всі разом, як раніше, тільки Наталка стала іншою, все в її душі змінилося.
– Я машину купив, – посміхаючись сказав Михайло, – за хвірткою стоїть. Можемо влітку в гори поїхати.
– Як чудово, мамо. Поїдемо?
– А що ж ти в сараї спав, а не в машині?
– У сараї тепліше, а спати з увімкненою пічкою не можна.
– Мамо, то ми поїдемо в гори? – раділа Настя.
Наталі хотілося сказати: “А що ж ти доньці за п’ять місяців жодного разу гроші не надіслав? На машину збирав? Як ми тут жили на мою зарплату тобі було не цікаво?”, але Наталка зібрала в собі всі сили, щоб при Насті не виказати свої образи.
– Поїдемо, – сказала Наталя.
Їй здалося, що до цього напружений Михайло зітхнув з полегшенням і розслабився.
– Наталю, я зараз теж на роботу поїду. Що купити, що привезти? Може якісь продукти?
– Що хочеш,- байдуже сказала Наталя.
