Дружина посміхнулася: «Одразу видно виховання. Синдром злиднів».
У чоловіка – хвиля образи: «Що маєш на увазі»?
І вона почала говорити, що він з бідної родини: «Твоя мама розповідала, що ви на картоплі та на макароні жили. Вона двірником працювала, батько твій десь у ЖЕКу – теж копійки отримував. А ти за старшим братом одяг та взуття доношував. Сам казав, що ніколи обновок не бачив».
Слова як батіг – важко на душі стало чоловікові.
А вона далі: «Мій тато – начальник відділу, мама у заводській бухгалтерії. Я одна дитина у сім’ї. Мої батьки нам на квартиру зробили. Я в іншій обстановці жила. Ми не економили».
Хотів чоловік сказати, що упаковка майонезу нічого не означає. Навіщо викидати із залишками продукту? Це називається здоровий глузд.
Але сказав інше: «Це ти так вколола, що в твоїй квартирі живу? І наче не було п’ятнадцяти років. Ніби у нас немає сина».
До супу не доторкнувся, підвівся з-за столу, в кімнаті комп’ютер увімкнув.
У голові похмурі думки: «Може, піти? Нехай у своїй квартирі життю радіє. Орендую десь і житиму».
І згадалися слова батька. На весіллі сказав: «Послухай мене, Славку. Чоловікові складно буде жити на території дружини. Чоловік має бути господарем. Зрозумій, дружина все одно буде думати, що чоловіка привела до себе. Маленька сварка і обов’язково вилізе шило з мішка».
Славко тоді запевняв, що вони кохають одне одного, що в них усе буде інакше.
Батько погладив по плечу: «Все буває, Славку. Постарайся з роками розширити чи покращити житло, щоб у важку хвилину тобі не докорили».
Так, правий батько, правий.
І зовсім не тяжка хвилина зараз. Просто за столом сиділи, обідати збиралися. І він спокійно скручував упаковку в трубочку. Не сварилися, стосунки не з’ясовували. Все було спокійно.
Знову важка думка: «Йти треба. Не зможу тут».
Обвів очима кімнату, і здалося, що й стіни, і речі, ніби казали: «Чужий, чужий, чужий».
Все чуже.
Дружина прийшла, поряд сіла – мовчить.
Чоловік сказав: «Наївно думав, що я вдома. Виявляється, ні. Бідного родича “підібрала”. Підібрала та пригріла. Довго трималася, добру вдавала. Насправді інша.. Речі зберу – піду. Не можу в чужій хаті».
Син зі школи прийшов – не дав розмову продовжити.
Залишив рюкзачок у передпокої: «Мамо, чим можна закинутися?
Мама обурилася: «Не закинутися, а поїсти. Вибирай слова».
Син здивувався: раніше можна було, а сьогодні чомусь не можна. Дивно.
По виразу її обличчя здогадався, що краще не сперечатися.
Помив руки, у своїй кімнаті переодягнуся – і на кухню.
Дружина тихо сказала: Ти мене не зрозумів. Я ж жартувала. Нічого образливого. Це ж життя, Славчику».
Він підвівся: «Що означає, життя? Це такі люди. Ти така. Мовчала-мовчала і видала. І моїх батьків приплела. А вони, між іншим, все життя працювали не покладаючи рук. Так, не могли вони купувати житло. Натомість нас із братом виростили, виховали. І нам на гадку не спаде докоряти комусь шматком хліба».
Комок у горлі у Славка. Потемніло в очах: «Чуже, все чуже».
Дружина теж підвелася: «Пробач, Славчику. Я просто неправильні слова підібрала. Я не інша, я просто помилилася. З ким не буває? Це не дім без тебе, не дім, вибач».
Наче у кватирку теплий вітерець подув. Відлягло від серця. Не треба йти, все добре.
Пішов на кухню. Син борщик сьорбав – зігнувся над тарілкою. Батько сказав: «Випрямися».
Його суп остив. Підігріти б.
Потім чай пили із сином: «Як у школі справи»?
Хлопець буркнув, що все гаразд.
Увечері все гаразд. Забута образа.
Ми буваємо необережними. Минуле згадуємо, спогади на світ витягуємо. Живемо зараз і тут – ось, що пам’ятати треба.
