– Костю, це що, правда? – ледь не зі сльозами на очах промовила я до чоловіка. Костянтин мовчав. Його очі ковзнули вниз, до підлоги, а руки безсило опустилися.
– Ти розумієш, що це не просто “випадковість”? – продовжила я, не чекаючи відповіді. – Я три роки ламала себе, щоб ми могли жити краще, щоб наші діти мали більше, ніж ми колись. А ти…
Вікторія, наша донька-підліток, стояла за дверима, слухаючи нашу розмову. Вона ще не розуміла всіх деталей, але щось всередині підказувало їй, що її сім’я більше не буде такою, як раніше.
Моє життя завжди здавалося звичайним, навіть трохи сірим. Я працювала бухгалтеркою у маленькому містечку, а мій чоловік, Костянтин, був водієм автобуса. Ми не були багаті, але й не бідували. Однак із кожним роком витрати зростали, і мені почало здаватися, що ми застрягли на місці. Тоді я вирішила піти на ризик – поїхати на роботу за кордон. Це рішення було найважчим у моєму житті, але здавалося єдиним можливим варіантом.
Спочатку Костя навіть підтримав мене. Ми домовилися, що він буде дбати про дітей – Віку та маленького Богданчика, а я працюватиму й надсилатиму гроші. І все йшло за планом. Принаймні так я думала.
Перший рік за кордоном був важкий. Я працювала покоївкою в готелі, жила в маленькій кімнаті з трьома жінками, які майже не говорили українською. Руки нили, спина гнулася, але я трималася. Єдиною втіхою були відеодзвінки з дітьми. Костя був уважним, розповідав, як Віка успішно виступила на олімпіаді, як Богдан вперше пішов у садочок. Я почувалася потрібною.
Але з часом щось змінилося. Розмови стали коротшими, Костя все частіше був зайнятий. Я списувала це на втому, на клопоти. Та одного дня моє життя обвалилося.
Я повернулася додому без попередження. Хоча це й було важко організувати, я вирішила зробити дітям і чоловіку сюрприз. У голові була картинка: щасливі обличчя, теплі обійми, сміх. Але все виявилося зовсім інакше.
Коли я увійшла в квартиру, мене зустріли не радісні вигуки, а тиша. Віка з Богданом сиділи перед телевізором, навіть не кинулися до мене. А Костянтина взагалі не було вдома. Діти були стримані, особливо донька. Віка уникала моїх питань, хоча я бачила, що їй хочеться щось сказати.
Ввечері, коли Костя повернувся, він виглядав… розгубленим. Ми спробували поговорити, але діалог не склався. Я відчувала, що між нами стіна. Через кілька днів я знайшла докази його походеньок “наліво” – повідомлення від жінки, з якою він зустрічався.
– Галя, я не хотів цього. Просто… Тебе не було поруч, і я загубився, – виправдовувався він.
– Загубився? А я? Я себе знайшла, стоячи 12 годин на ногах, щоб ми з дітьми могли нормально жити? – сльози текли моїм обличчям, але я не хотіла показувати слабкість.
– Я думав, ти більше ніколи не повернешся, – пробурмотів він.
Після цієї розмови я замкнулася в собі. Розумом розуміла, що Костя так вчинив не через байдужість, а через слабкість. Але чи могло це виправдати його вчинок? Я жила на дві країни, намагалася втримати нашу сім’ю, а він… здався.
Віка стала замкнутою. Здається, вона знала про батькову зраду ще до мене. Малий Богдан був занадто малий, щоб зрозуміти, але і він відчував напруження.
Одного вечора Костя сказав:
– Давай спробуємо знову. Для дітей. Для нас.
Я мовчала. У голові крутилися сотні думок. Я знала, що діти потребують стабільності, але чи могла я пробачити йому? Чи мала я взагалі сили на це?
Мене мучили безсонні ночі. У думках я перебирала всі можливі сценарії. Залишитися й намагатися врятувати сім’ю? Але чи зможу я знову довіряти Кості? Або повернутися за кордон, де я відчувала себе сильнішою, незалежнішою?
Костя казав, що кохає мене й хоче все виправити. Він навіть погодився відвідувати психолога, щоб працювати над нашими стосунками. Але я розуміла: одних слів недостатньо. Часом я ловила себе на думці, що, можливо, було б легше просто піти й почати все з нуля. Але тоді я б залишила дітей.
Через місяць я прийняла рішення. Я повернулася до роботи за кордон. Чи було це правильним кроком? Чесно кажучи, я досі не знаю. Але я відчувала, що мушу знайти себе, перш ніж рятувати щось інше. Я продовжувала надсилати гроші, підтримувала зв’язок із дітьми.
Зараз, коли я дивлюся на своє життя, у мене багато питань до самої себе. Чи правильно я вчинила, повернувшись до роботи за кордоном? Чи не зрадила я сама себе, покинувши сім’ю, яка так мене потребувала? Чи варто було пробачити Костю?
Я розповіла свою історію, бо знаю, що багато жінок у схожій ситуації. Моя родина досі шукає баланс. А що б зробили ви на моєму місці? Чи варто було мені залишитися вдома й боротися за шлюб? Чи, можливо, я правильно обрала себе, а не людину, яка зрадила?
