fbpx
Дозвілля
Її будинок був оформлений у мінімалістичному стилі. Пізніше я дізнався від Каті, що вона також вчиться справлятися з життям без зору і облаштовує квартиру, яку їй подарували батьки за деякий час до того як все трапилось. Людина, яка не бачить, не може дозволити собі бути безладною

Коли я дивлюся на фотографії моєї дружини трирічної давності, бачу красиву дівчину в оточенні спортивних, красивих хлопців. Вона щойно закінчила медичний інститут і їй запропонували роботу в одній із відомих приватних клінік. Красива, молода, розумна, дочка багатих батьків. Чого ще можна попросити від життя?

Три роки тому у Каті несподівано стався апоплексичний удар. Вона спускалася по сходах. В якийсь момент вона спіткнулася і, на жаль, впала на сходову площадку. Цей удар спровокував параліч лівої частини тіла, втрату мови та зору. Для молодої дівчини, яка тільки починала доросле життя і оточена великою кількістю друзів і шанувальників, це була найбільша драма. Через півроку, після інтенсивної реабілітації і завдяки міцному організму, параліч відступив на 90 відсотків. Її мова повністю повернулася, хоча Катя все ще мала труднощі з вимовою складних слів.

Єдине, що не повернулося, це зір. З розповіді Каті, яка часто згадувала цей важкий для неї період, вона пережила його лише завдяки підтримці своїх рідних.

— Моя перша думка, коли я прийшла до тями, була: «Де я?», і що сталося, що я зараз у ліжку, а навколо темно?, – сказала вона мені одного вечора. — Я збиралася на вечірку. Її організував хлопець, який залицявся до мене маже місяць. Всі дівчата мені заздрили. Хлопець і його ідеальні батьки, величезний будинок, авто і жодних проблем із фінансами. Не можу сказати, що тоді мене це не вразило. Хоча й сам по собі він був досить симпатичним.

Коли лікар повідомив Катю, що трапилось, їй важко було в це повірити. Єдиною втіхою в тій ситуації було те, що принаймні вона може чути. Але найгірше тільки починалося. Сірі будні… Приблизно через два місяці недавні друзі зникли з її оточення. Залицяльник навіть не подзвонив. Навколо неї все ставало щораз пустішим, і якби не її батьки і якийсь сантехнік…

Цим сантехніком був я. Кілька місяців тому я купив квартиру в тому ж багатоквартирному будинку, де жила Катя. Мушу визнати, що у мене є талант до майстрування. Я з дитинства любив майструвати, і сусіди почали використовувати мої навички. Одного разу сусідка попросила мене допомогти сліпій дівчині, яка живе трьома поверхами вище, у якої проблеми з умивальником. “Чому ні?” – подумав я і пішов до неї. Подзвонив у двері. Тиша. Я знову натиснув кнопку дзвінка. Коли вже збирався йти геть, то почув за дверима тихий шурхіт. Клацнув замок. На порозі стояла красива, але дуже сумна дівчина з сонцезахисними окулярами на обличчі.

— Пані Ірина сказала, що вам потрібна допомога сантехніка, тож я тут.

— О, так, будь ласка, — вона відчинила двері ширше. — Під умивальником тече вода.

Поки я порався з умивальником, то іноді поглядав на дівчину, яка сиділа поруч зі мною в кріслі. Вона була дуже гарною і я не міг стриматися, щоб не дивитися.

— Чому ви так на мене дивитесь? — раптом запитала вона, збентеживши мене.

— Звідки ви знаєте?

— Коли людина дивиться на когось, то зазвичай перестає працювати, – сказала вона. — Коли ви нічого не робите настає тиша. А в чужій квартирі можна дивитися тільки на оздоблений інтер’єр чи на когось, наприклад на мене.

Я хотів сказати, що з першої хвилини мене вразив великий смуток, який був намальований на її обличчі і який можна було майже «відчути» в кожному русі, жесті та інтонації її голосу. Я хотів сказати кілька приємних слів, але все, що я сказав, було:

— Ви дуже сумна.

— Я мене така натура, — сказала вона досить різко, і я зрозумів, що краще мені не піднімати цю тему.

Її будинок був оформлений у мінімалістичному стилі. Пізніше я дізнався від Каті, що вона також вчиться справлятися з життям без зору і облаштовує квартиру, яку їй подарували батьки за деякий час до того як все трапилось. Людина, яка не бачить, не може дозволити собі бути безладною. Кожна річ повинна мати строго визначене місце, інакше жити неможливо. Що стосується планування будинку, то до нього можна звикнути протягом одного-двох місяців. Гірше із зовнішнім світом… Катя знала лише дорогу до сусіднього магазину. Подальші об’єкти довкола були однаково невідомі їй.

Коли я закінчив ремонтувати умивальник, Катя запитала, скільки вона мені повинна заплатити за роботу. Я відповів, що достатньо буде чашечки чаю і двох усмішок в якості оплати. Одну зараз і одну, коли я піду. Так почалося наше знайомство.

З самого початку я відчував велику симпатію до Каті. І не співчуття було цьому причиною. Я був радже захоплений, і це було пов’язано з красою дівчини. Поки лагодив умивальник у Каті, мені спало на думку, що… можливо, її сліпота була моїм шансом. Я знаю, що це дивно, але я так думав. Я невисокий, трохи кремезний хлопець і точно не красень. Скоріше моя зовнішність просто… відлякуюча. Саме з цієї причини жодна дівчина ніколи не хотіла зі мною зустрічатися. Не кажучи вже про таку красуню, як Катя. Тому я був радий, що знайшов людину, яку не лякала моя зовнішність. Я вирішив цим скористатися, але моя нова знайома мене випередила. Через кілька днів вона зателефонувала мені з проханням допомогти знову. Цього разу потребувала ремонту розетка біля ліжка. Потім були перекошені двері, несправність фену і ще кілька речей, поки я нарешті не зрозумів, що Катя не обов’язково шукає допомоги різноробочого, а радше компанію «усміхненого хлопця». Тому що вона мене так називала. Ми перейшли на “ти”.

— Я тебе не бачу, але в перший же день, коли я відчинила двері у свою квартиру, мені спало на думку, що ти, мабуть, весела людина, — сказала вона. – У тебе веселий характер і… мені це дуже подобається.

Протягом наступного року ми зустрічалися все частіше. Я намагався щодня відвідувати її. Кілька разів мені навіть вдавалося вмовити її відвідати мою квартиру.

Одного разу мені задзвонила Катя. Її голос змінився, в голосі відчувалась радість, змішана з несподіванкою і недовірою:

— Я бачу… — у ці два слова вона включила все, що мені потрібно знати. – Ми можемо зустрітись?

Я не хотів з нею бачитись. Точніше, я не хотів бачити в її очах розчарування коли вона побачить мене. Вона б точно не захотіла далі спілкуватись, коли побачить мою зовнішність. Я виправдовувався, що маю термінову роботу. Потім перестав приймати дзвінки від неї. Проте без Каті мені було зле. Я її любив, але я також зрозумів, що вона повернулася до «життя», тому у мене з нею немає шансів. Через тиждень вона перестала мені телефонувати. Мені стало важко на серці. Я знав, що це кінець моїх мрій. Я втратив шанс сказати їй, як сильно я її люблю.

Через місяць хтось подзвонив. Я чекав друга, який, хоча завжди запізнювався, цього разу, мабуть, прийшов вчасно. Я відчинив двері і… завмер. На порозі стояла Катя. Вона не дала мені сказати ні слова. Говорила за себе і за мене.

— Тиждень за тижнем і місяць за місяцем, весь час, коли ми мали зустрічі, я отримувала все більше доказів того, який ти хороший, мудрий і турботливий хлопець, – сказала вона. – Я боялась, що якщо скажу: «Люблю», то можу втратити тебе, бо ти боїшся кохання незрячої. Мені байдуже, як ти виглядаєш. Я люблю тебе більше, ніж коли я нічого не бачила. І прийшла до тебе освідчитись. Як бачиш, я сучасна дівчина. І не піду з цього дому, поки не отримаю відповіді на своє запитання.

Я був у ошелешений. Не знав, що робити, але вона знову допомогла мені:

— Ти мене нарешті мене поцілуєш, чи я маю все зробити за тебе?