Буває так, що я спочатку щось скажу вголос, а потім починаю думаю: ну навіщо я це взагалі ляпнула? Не зі зла звичайно, але деякі люди у нас такі чутливі, що кожне слово сприймають як особисту образу. І буває потім, як у тому старому анекдоті: слово за слово — і вже готовий конфлікт. Причому такий, що хоч тікай.
Якось на моїй теперішній роботі трапився неприємний випадок, який досі згадую й здригаюся. Був достатньо напружений тиждень, дедлайни сипалися на голову, як сніг у грудні місяці, а я все ніяк не могла завершити один складний проєкт. Під кінець тижня почала припускатися помилок, причому одна за одною. Робота, яку я робила весь тиждень, раптом полетіла коту під хвіст, усе довелося переробляти. Нерви мої вже були на межі і я ляпнула, навіть не подумавши:
— Оце так мені щастить по-єврейськи.
Поряд зі мною сиділа Галина Борисівна, моя начальниця, жінка, м’яко кажучи, зі складним характером і дещо прямолінійна. І хоча ми з нею завжди непогано ладнали, цього разу щось у ній перемкнуло.
— Що ти собі дозволяєш? – її голос був таким холодним, що аж по спині мороз пішов. – Як ти думаєш, іншим легко? Тобі допомогти треба, так скажи, а не іронізуй про національність.
Я не знала як на це реагувати. Сказати щось на виправдання було неможливо. І відтоді наші стосунки кардинально змінилися: ми стали, як сусіди, які живуть на одному подвір’ї, але ніколи не розмовляють. Тільки коротке “доброго ранку” та “на все добре”.
А потім я почала помічати, як змінилося її ставлення до мене у колективі. Раніше, коли у нас були корпоративи, усі сиділи поруч, могли пожартувати, сміятися з дрібниць. Тепер усі, здається, уникали мене.
Минув час, а наша з начальницею дистанція тільки росла. На останньому звіті перед керівництвом я відчула себе зовсім самотньою. Вона дивилася на мене, як на чужу людину, хоча ще зовсім недавно ми, здавалося, ми прекрасно розуміли одна одну. Та й у колективі її вплив став на мене більше тиснути: кожне слово здавалося зайвим, якесь недоречне і я з кожним днем відчувала себе все більше ізольованою.
Мої вечори теж стали неприємними. Я постійно обдумувала, як могла це все виправити, що мала б сказати і як уникнути цієї напруги. Нерви здавали, відчувала себе нікчемною, яка сама собі створила проблеми на пустому місці.
Коли розказала все колезі Оксані, говорила, що краще б мовчала. Вона ж, усміхаючись, відповіла:
— Заспокойся, ну хіба ти одна така? Дивись на Славіка з маркетингу, щодня щось ляпне, а йому хоч би що. Він усім винен, все постійно забуває, а начальство дивиться на нього, мовби він якийсь святий.
Якось я навіть наважилася заговорити зі Славіком, щоб він поділився своїм секретом. Він спокійно пожартував:
— Та який там секрет, я просто не беру нічого до голови. Скажуть, зроблю, але не зациклююся. Нерви цілими залишаються і якось простіше жити.
Тоді я зрозуміла, що вміння сміятися з себе, не тримати образи й не перевантажуватися емоційно, ось що потрібно мені. Але найгірше сталося вже після цього. Через кілька тижнів, коли в офісі всі були зайняті своїми справами, я випадково дізналася, що Галину Борисівну підвищують і тепер вона буде моєю керівницею. Почуття тривоги та вини навалилися на мене, як хвиля, яку неможливо спинити.
У той день я довго сиділа за своїм столом, збираючись з думками, як підійти і сказати їй те, що для мене важливо. Нарешті зібралася з духом і зайшла до її нового кабінету. Вона розкладала свої речі, акуратно ставила папки, наче закривала якусь частину власного життя.
— Галино Борисівно, – почала я, не знаючи, як правильно висловити всі ті почуття, що вирували у мені. – Хотіла попросити вибачення ще раз за ті слова. Вони прозвучали так невчасно, я зовсім не хотіла вас образити. Це вийшло ненавмисне.
Вона подивилася на мене холодним, але втомленим поглядом. Її голос був стриманим, але за ним відчувалася прихована втома від пережитих емоцій:
— Я пробачила твоє “щастя по-єврейськи”. Але знаєш, таких дрібниць треба уникати. У кожного з нас свої переживання та переконання і твоє необережне слово лише посилило мої сумніви у людях. Ми всі живемо з тягарем своїх історій.
Вона зробила паузу, подивилася на мене ще раз і додала:
— Тримай це все у своїй голові. Люди, як книжки: на обкладинку дивишся, нічого особливого, але розгорнеш і побачиш, скільки всього вони приховують.
Усвідомлення того, що мій необережний жарт зруйнував наші добрі стосунки, залишалося зі мною надовго.
Галина Борисівна контролювала кожен мій крок. Крім роботи, вона фіксувала, скільки часу я проводжу на обідній перерві і коли виходжу до вбиральні. Коли роблю собі подвійну каву чи велику чашку чаю, ловлю її невдоволений погляд. Мені від того стає ніяково та здається, що наші стосунки зруйновані назавжди.
Коли я отримала останню зарплату, мій терпець увіврвався. Сума була настільки мала, що не досягала й половини. Я підійшла до Галини Борисівни й запитала:
— Чому така мала зарплата?
Вона подивилася на мене з-під лоба та відповіла:
— Хто як працював, той те й отримав.
— Так я зробила проєктів більше, ніж будь хто у цьому місяці, – намагалася я дізнатися правду.
— Так, але я бачу скільки ти ще не зробила, – сухо відповіла керівниця.
— Якби я працювала без вихідних й цілодобово, то і тоді б мені не вистачило часу на всі завдання, адже їх занадто багато у цьому місяці, – виправдовувалась я, а потім додала, – З мого профілю потрібно два фахівця, адже одна людина фізично не може стільки потягнути.
— Якщо тобі щось не подобається, звільняйся, – перебила мене Галина Борисівна.
Я почала шукати правду й пішла до директора. Проте він був не в курсі, що відбувається й особливо не хотів перейматися такими “дрібницями”. Я тоді зрозуміла, що не маю ніякої підтримки й нічого не можу зробити, а працювати у компанії за таку малу зарплату, я не збиралась. Проте директор виплатив мені суму, якої не вистачало і порадив звільнитися, адже я не вливаюсь у колектив.
Мені було прикро, що за три роки роботи я сама зіпсувала стосунки з людиною, від якої залежить мій комфорт у компанії. Я змушена була звільнитися.
