Якщо глянути збоку, то ми занадто багато приділяємо уваги атомній бомбі. Як нам жити в атомну еру? Хочеться відповісти: «Ну, а як би ви жили в XVI столітті, коли чyма щороку навідувалася в Лондон? Чи як би вам жилось в часи вікінгів, коли нападники із Скандинавії могли б здійснити висадку і вночі пеpеpізати вам гоpлянки? Чи як ви жили в епоху невиліковних недуг (-ред.), в епоху повітряних нальотів, в епоху залізничних та автомобільних аваpій?
Інакше кажучи, давайте не перебільшувати новизну нашого становища. Як нам жити в атомну еру? Повірте мені, любий пане чи пані, ви та всі, кого ви любите, були призначені на смерть ще до винайдення атомної бомби… Тому смішно скиглити чи нити, бо вчені привнесли ще одну можливість болісно та передчасно померти у світі, в якому можливостей для цього і так не бракувало, в якому смерть була зовсім не можливістю, а неуникненістю.
Якщо ж ми не уникнемо знищення атомною бомбою, то нехай та бомба застане нас, коли прийде, за розумними та людськими речами – молитвою, працею, навчанням, читанням, слуханням музики, купанням дітей, грою в теніс, балачками з друзями за кухлем пива (чаю)) і грою в дартс – а не скомканими стpахом від думок про бомби наче отара овець. Вони можуть знищити наші тіла (як і якийсь мікроб), але не можна їм захоплювати наш розум.
Насправді, що робить атомна бомба, так це те, що нагадує нам про те, в якому світі ми живемо, про що ми почали забувати в прекрасні часи. І це нагадування є, наскільки можливе, доброю справою. Ми проснулися від прекрасного сну, і тепер можемо почати говорити про дійсність…
Наша справа жити відповідно до своїх правил, а не стpахів: керуватися в особистому чи суспільному житті законом любові та стриманості, навіть коли ті здаються самовбuвчuмu, а не законами конкуренції та агресії, навіть коли ті здаються необхідними для власного виживання.
Бо важливим фактором нашого духовного закону є те, щоб ніколи не мати пріоритетом виживання, навіть коли йдеться про наш вид. Ми маємо твердо навчитися, що виживання Людини на цій Землі, а тим більше виживання власної нації, культури чи класу, не вартують того, якщо їх не можна досягти гідними та милосердними засобами.
Ніщо так не знищить вид чи націю, як рішучість до виживання будь-якою ціною. Ті, хто турбуються про щось більше ніж цивілізація, – єдині люди, завдяки яким вона взагалі збережеться. Ті, хто більш за все прагнуть Неба, найкраще від усіх служать і Землі. Ті, хто люблять людину менше від Бога роблять більше для людини…
Нехай бомба застане нас за чимось добрим.
Клайв Стейплз Льюїс (1948)
