fbpx
Дозвілля
Якою ж я була недалекою, коли економила його гроші і намагалася відкласти то на одне, то на інше, в той час, як він напевно витрачав купу грошей на забаганки цієї Евеліни

Наспіх написавши записку “Я пішла у справах, суп в холодильнику, поїжте”, я прикріпила її на холодильник і помчала одягатися. Біля шафи з’ясувалося, що весь наявний в моєму розпорядженні одяг не підходить для такої урочистої події, як зустріч з суперницею, тому я, пихтячи, влізла в кросівки і викликала таксі – мені просто необхідна нова сукня!

Раніше я ніколи не бувала тут, і дуже даремно – в маленькому і дуже затишному бутіку усміхнені продавщиці навперебій пропонували мені каву з тістечками. Чемно відмовившись, я почала вивчати асортимент і мене огорнув цілковитий захват – якість одягу на вішалках було приголомшливою. Всі ці сукні, блузки, спідниці були зшиті немов для мене і…

Я кинула погляд на милу футболочку з принтом і остовпіла: клаптик тканини коштував понад дві тисячі гривень! У подиві я почала перебирати вішалки і подумки хапалася за голову: найдешевша сукня коштувала тут десять тисяч, шкіряні штани тягнули на сім, а на непоказній і вельми непрактичній блузці гордо красувався цінник в десять тисяч рублів.

– Всі речі у нас дизайнерські, – височенна продавщиця з приклеєною на обличчя усмішкою ходила за мною по п’ятах і пропалювала мене з ніг до голови поглядом голодної акули – може, сумнівалася в моїй платоспроможності? – Модельний ряд починається з 42 розміру, весь одяг відмінної якості, при покупці двох і більше речей даруємо подарунок.

– А хто виробник? – запитала я, немов від цього питання щось залежало. Іди звідси, Любо, негайно йди!

– Італія, – посміхнулася продавщиця, дивлячись на мене з погано прихованою жалістю, – Це остання стійка, тут у нас товари з невеликою уцінкою. Вам потрібен одяг для урочистої події?

– Нуу … Можна і так сказати, – протягнула я, обережно виймаючи вішалку з красивою темно-зеленою сукнею. Господи, який довгий цінник!

– Чудовий вибір! – схвалила продавщиця, ковзаючи поглядом по моєму взутті, – Примірювальна у нас в кінці залу, прошу Вас!

Так, якість сукні була дивовижною, та й сіло воно на мені ідеально. Не можу ж я піти обірванкою на зустріч до цієї Маші, любительку позбавлених смаку браслетів і чужих чоловіків ?! Мені треба бути на рівні і показати, як дорого і багато мене одягає чоловік.

Чоловік… Згадавши, яких емоцій я зазнала я тоді, коли зрозуміла, що стан справ у нашому любовному трикутнику не зміниться, розлютило мене ще більше. Якою ж я була недалекою, коли економила його гроші і намагалася відкласти то на одне, то на інше, в той час, як він напевно витрачав купу грошей на забаганки цієї Евеліни…

– Беру! – весело сказала я, випурхуючи з примірочної, – Колір мій, сидить ідеально. Знаєте, мені здається, я буду частим вашим клієнтом!

В очах продавщиці промайнуло здивування, але вона швидко опанувала.

– Дуже, – посміхнулася вона,– Чи не бажаєте подивитися сумочку і туфлі до сукні?

До сьомої вечора я була повністю готова і надзвичайно пишалася собою. Темно-зелена сукня дуже личила до моїх очей, елегантна сумка і взуття довершували образ. До того ж я оновила манікюр і зробила в перукарні біля будинку легку укладку. Навіть не пам’ятаю, коли я так добре виглядала.

До салону “Малина” я під’їхала рівно на сьому годину і виявила, що мене вже чекають.

– Добрий вечір! Раді бачити вас в салоні “Малина”, – підскочила дівчина на ресепшеном, – Евеліна чекає Вас, прошу!

Я увійшла в маленький кабінет і озирнулася. Шкіряний диван кольору топленого молока, сертифікати в позолочених рамочках на стінах, велике червоне крісло, повернене до вікна…

Коли я увійшла, крісло моментально повернулося і… Через секунду я вже дивилася в очі своїй суперниці. Тонкі брови над чорними розкосими очима, злегка смикнувшись, поповзли вгору. Евеліна сиділа за столом в простій білій сорочці, перед нею стояла повна чашка з кавою і лежала вельми об’ємна папка з документами.

Не підводячись з місця, вона злегка кивнула дівчині-адміністратору:

– Можеш йти. Дякую.

Потім вона повернулася до мене і, трохи посміхнувшись, жестом запросила сісти. В очах її миготіла цікавість і якийсь ледь вловимий пустотливий вогник, немов вона бавилася тим, що відбувається. Це вкрай розлютило мене, і я відверто сказала:

– Ну от і зустрілися! Поговоримо?

Сумнівів у мене більше не було: вона впізнала мене! Вона знала мене в обличчя!

– Ну ?! – зажадала я, пропалюючи Евеліну поглядом, – Що мовчиш?! Сказати мені нічого не хочеш?

Евеліна закрила папку з документами і в упор подивилася на мене. Єхидна посмішка на її обличчі зводила мене з розуму.

– Але ж це Ви, здається, прийшли до мене! – сказала вона, зробивши акцент на слові “Ви”, – Ось Ви і говоріть Сідайте, до речі.

– Дякую я постою, – вирвалася у мене мимоволі фраза з культового фільму. Я розлютилася остаточно і, присунувшись до неї, наскільки дозволяла ширина столу, прошипіла: ​​”Розлучниця, ось ти хто! Відлипни від мого чоловіка!”

Евеліна відкинула голову назад, демонструючи довгу білу шию з тонким ланцюжком і голосно, знущально розреготалася. Легко зіскочивши з місця, вона підійшла до мене впритул і прошепотіла на вухо:

– Забирай! Твого чоловіка ніхто не тримає! Він твій!

У носі у мене защипало – не від сліз, чи від солодких, уїдливих парфумів Евеліни, запах яких я вже одного разу “мала щастя” почути. Так званий феномен Пруста, коли людина вловлює якийсь запах і переноситься подумки в спогади, пов’язані з цим ароматом.

Зараз же запах парфумів викликав лише гіркоту, яку я відчула, виявивши на підлозі автомобіля зниклий браслет своєї суперниці. Борючись з бажанням вчепитися їй у волосся, я різко відсторонилася від Евеліни і безцеремонно плюхнувся на м’який оксамитовий стілець біля стіни.

– Сідай, – кивнула я Евеліні, – Розмова має бути довга.

Брови Евеліни знову поповзли вгору.

– Власне, розмовляти нам з Вами і нема про що, – задумливо промовила вона, проходячи до свого крісла, – Ми з Сергієм знайомі досить давно, ми хороші друзі і…

– Влаштовуєте іноді дружні стрибки в гречку? – запитала я, посміхнувшись. Хоча посміхатися мені хотілося зараз менше всього на світі.

Я не дуже добре розумію, чому зараз повинна виправдовуватися перед Вами, – насупилася Евеліна, – Я сама, дізнавшись про одруження Сергія, запропонувала йому розлучитися, однак він обіцяв, що дружина ні про що не дізнається. Я і зараз йому нагадую про необхідність звести наші стосунки нанівець. Але… він проти, він і чути про це не хоче! А кілька днів назад взагалі сказав, що дружина в курсі того, що відбувається і її такий стан справ цілком влаштовує.

– Обманюєш? – не повірила я власним вухам, – Я ніколи не говорила, що рада наявності у нього іншої жінки!

– Але він сам так сказав! – знизала плечима Евеліна, – А тепер, якщо не заперечуєте, я прошу мене вибачити, у мене справи…

– Заперечую! – відрізала я люто, вирішивши про себе, що сьогодні я дійду до кінця у своєму бажанні знати всю правду, – Заперечую! Як ставиться твій чоловік до того факту, що у його дружини є інший чоловік? Не ревнує?

Евеліна почала ворушити папери в папці і якийсь час мовчала.

– Мій чоловік – шанована людина, – нарешті сказала вона, – Чудовий фахівець і… публічна особа. Найбільше на світі він боїться підмочити свою репутацію, шлюб йому потрібен для статусу, а я…

– А на тебе йому начхати! – закінчила я думку Евеліни. Раптово мене осінило.

– Він з таких? – здогадалася я, – Тому йому і діла немає до того, чим зайнята дружина! Тому й потрібен йому шлюб для статусу, я права?

– Якщо аудієнція закінчена, прошу покірно вибачити, мені доведеться… – Евеліна підвелася з крісла, даючи зрозуміти, що розмову закінчено, але я підскочила до неї і з насолодою вчепилася їй в чорне густе волосся. У очах красуні промайнув страх.

–  Не бійся, не чіпатиму, – усміхнулася я, послабивши хватку, – Тільки запам’ятай, мила, ось що: я в твою доброту і в твої казки про Сергія не вірю. Завжди була впевнена: дехто не захоче, так ніхто і не скочить. Так що давай ти відстанеш від мого чоловіка, перестанеш йому дзвонити і зустрічатися. А я, так вже й бути, пообіцяю тобі, що жодна жива душа в світі не дізнається про твого чоловіка. Затямила?

Я відпустила волосся Евеліни і скривилася – на моїй долоні лежав довгий чорний волосок.

– Випадає волоссячко – зауважила я, скидаючи волосся на килим, – Так ти це… вітамінчиків попий, не нервуйся багато. Не лізтиме.

Я усміхнулася про себе, збираючись йти.

– Я його не тримаю, – долинуло з крісла. Я обернулася – Евеліна, важко дихаючи, поправляла зачіску і дивилася на мене з відвертим викликом.

Нічого не відповівши, я вийшла з кабінету, не забувши наостанок як слід шваркнути дверима.

Автор: Ayisha Ydrysova.

Фото ілюстративне.