Маша хвилювалася, адже Василь дуже довго приховував свою кохану. Раніше він ледь встигав обійнятися з дівчиною, а вже біг знайомити її з батьками: «Мамо, тату, знайомтесь, це моя Таня чи Олена, чи Марина, далі Маша була, вже і не слідкувала». Навіть коли Василь поїхав вчитися до міста, він усе одно щоразу привозив когось із дівчат на вихідні. Маша і сварила його, і жартувала, і дивувалася, у кого він такий. Вони з Борисом як почали зустрічатися в десятому класі, так і прожили все життя разом.
А тут зник. І лише батькові зізнався, що зустрів дівчину, p zrj. обов’язково одружиться. Скільки вони вже запитували, коли Вася її привезе знайомитися, а він усе відкладав.
— Чого ж він її приховує? – сміявся Борис та фантазував з приводу зовнішності дівчини.
— Знає, що вона нам не сподобається, – здогадалася Маша.
І мала рацію. Коли з машини вийшла висока і статна дівчина з короткою, охайною стрижкою, Маша з Борисом переглянулися і видихнули з полегшенням — дівчина виглядала достойно, скромно усміхалася, була без надмірного макіяжу. Але тут Василь, вискочивши з машини, метнувся відчиняти двері з іншого боку. Звідти вийшла мініатюрна дівчина на десятисантиметрових шпильках у короткій червоній сукні. Син дивився на неї захоплено, очі затуманені. Маша тільки шикнула на Борю, коли він почав пхати її ліктем у бік.
— Мамо, тату, знайомтесь – це Оксана.
Оксана недбало оглянула Машин халат, кинула погляд на будинок, збудований Борисом, й ліниво промовила:
— А нічого у вас тут хороми.
Друга дівчина, яка вийшла з машини, виявилася подругою Варею, яку Оксана привезла для компанії. Маша чула, як одного разу Борис натякнув синові, що, може, він вибрав не ту дівчину, але син тільки відповів:
— Красуня ж Оксанка, правда? Сам не розумію, за що вона мене полюбила!
Не зрозумів Василь натяку. Що ж робити — раз вибрав, то вибрав, доведеться якось жити.
За той тиждень, поки дівчата гостювали, Маша старалася бути гостинною: готувала смачні страви, поки дівчата спали, намагалася не шуміти, стримувалася, хоч і дуже хотілося зробити зауваження. Варя ще нічого — і посуд за собою мила, і допомогти пропонувала. А Оксана поводилася так, ніби на курорт приїхала: все їй подай-принеси, а сама навіть пальцем не поворухне. Перед від’їздом ще й сказала:
— Як же я добре відпочила!
Наступного разу вони побачили Оксану за місяць — вона приїхала з мамою домовлятися про весілля. Мати в Оксани виявилася такою ж невисокою і худенькою, з жвавим обличчям і довгим, не надто охайним волоссям. Коли перейшли до обговорення весілля, мати Оксани, мовила:
— Як кажуть, у вас товар, у нас купець… Тьху, тобто навпаки. Ну, ви мене зрозуміли. Оксана у мене дівчина видна, знаєте, скільки у неї кавалерів було? Кого захоче, того й вибере! Тому одразу кажу: я ні за що платити не буду! І так вашому синові он яка дружина дістанеться. Сукню я їй сама пошию, тут можете не хвилюватися, я ж швачка! Туфлі теж знайдемо. А банкет — за ваш рахунок.
Маша і Боря лише подивилися одне на одного.
— Ну, за наш, так за наш, — тихо сказав Боря.
І тут Оксана, завжди стримана, несміливо мовила:
— Ми не хочемо ніякого банкету. Ми хочемо просто розписатися й поїхати до Туреччини.
На обличчі її матері одразу проступило незадоволення:
— Як це без банкету? Що я людям скажу?
Маша поспішила згладити напругу:
— Так, звісно, нехай діти летять і відпочивають! Зараз ніхто вже ті бенкети й не влаштовує!
Вона сподівалася побачити бодай натяк на вдячність в очах Оксани, але та лише скривила губи.
— Ну тоді Туреччину нехай жених оплачує, — образилася мати нареченої. — А я, між іншим, вже сукню шити почала…
Маша відразу відчула, що між матір’ю й дочкою стосунки натягнуті, і весь вікенд почувалася, наче на пороховій бочці. Мати Оксани, проте, поїхала задоволена, пообіцявши ще приїхати, а її донька насупилася і навіть встигла посваритися з Васею, що його сильно засмутило. Маші щось підказувало, що це лише початок…
Молоді розписалися й одразу вирушили у весільну подорож. На церемонію запросили тільки найближчих — кількох друзів і родичів. Сваха з’явилася вже напідпитку, що обурило батьків нареченого. Оксана образилася, і Маша спробувала її втішити, назвавши «донею». Але та закричала у відповідь:
— Яка я вам доня! Давайте одразу домовимося — без панібратства! Мама у мене є, а вам треба було самій собі про дочку подумати, якщо так хочеться!
Маша мовчки стримала сльози, але на душі стало важко, адже ще перед весіллям син раптом сказав:
— Ми вирішили переїхати до вас у село. У Оксани слабке здоров’я, їй треба більше бувати на свіжому повітрі, та й діти нехай ростуть на природі, а не у кам’яних коробках.
Будь у нього інша наречена, Маша б тільки зраділа, але як ужитися з Оксаною — вона не знала. Борис взагалі схопився за серце:
— Вижене вона нас із хати, будинок їй приглянувся, от побачиш!
Будинок Борис звів своїми руками і ним пишався, а Оксана ще під час першого візиту примітила простору кімнату з терасою, яка була спальнею Маші та Бориса.
— А як же твоя робота? — запитала Маша сина.
Син, золотий медаліст, закінчив політех і знайшов хорошу посаду.
— Та подивимось. Буду їздити. Ну, може, іноді залишатимусь у місті, а на вихідні додому, у село.
— А що Оксана твоя робитиме?
Тут очі сина загорілися гордістю:
— Мам, Оксана поки що заборонила всім говорити, але… Ми дитину чекаємо! Уже два місяці! Тож їй буде чим зайнятися, не переймайся. І тобі допомагатиме з домом і з господарством, вона, знаєш, яка у мене здібна, все швидко схоплює!
Виділили їм кімнату, зробили там ремонт, наклеїли нові шпалери. Але, як Маша й очікувала, із молодими виявилося непросто жити. Син щодня втомлювався з дороги, а варто було йому лишитися на ніч у місті, як Оксана починала дорікати, коли вже повернеться. Маші було шкода сина, що ж це за життя — щодня по чотири години у дорозі! Але сказати Оксані вона нічого не могла — вона непросто виношувала дитину, їй навіть пропонували лягти у лікарню, але вона відмовилася. У домі вона майже нічого не робила, тільки лежала й читала книжки.
Через кілька місяців син якось підійшов до матері, опустив очі й запитав:
— Мамо, може, ви нам свою кімнату віддасте? А то як з’явиться син, у нашій буде тісно.
Він не сказав ні слова про те, що це Оксана так захотіла, але Маші й так було все зрозуміло. Боря, звичайно, почав заперечувати: «Тісно? Гарна ж кімната, простора, не така велика, як наша, але теж чудова…» Проте Маша вмовила його, адже не хотіла, щоб молоді сварилися. Яка, зрештою, різниця, в якій кімнаті жити?
— Я ж тобі казав, — пробурчав Боря. — Вижене вона нас із дому.
Ілля з’явився на місяць раніше терміну і довго був у лікарні. Коли Оксану з малюком виписали, легше не стало — дитина весь час плакала, а Оксана ніякої допомоги не приймала, заявляючи, що сама впорається. Маша очікувала, що Оксана з часом скине дитину на них, але помилилася — невістка виявилася з тих матерів, які ні на секунду від себе дитину не відпускають.
— Відпочинь трохи! — благала Маша. — Дай, я Іллюшу потримаю, а ти поспиш!
— Відчепіться від мене! — кричала Оксана. — Я — мати, дитині потрібна мати, а не бабуся!
Згодом Оксана почала вимагати у Васі окремий будинок. Боря, як виявилося, помилявся — Оксана справді хотіла поїхати з міста. Але от чому вона хоче виїхати, та ще й із села, — було незрозуміло. Маша начебто не втручалася сильно в їхні справи, ну, давала кілька порад, та й ті корисні! Чого тут переживати?
Та ще й сваха кілька разів приїжджала, і щоразу все закінчувалося сварками, адже вона не церемонилася і прямо вказувала Оксані, що та робить усе неправильно.
— А тобі звідки знати? — кричала Оксана. — Ти ж мене відразу бабусі здала, як тільки я з’явилася на світ!
Зрештою Оксана заборонила матері приїжджати, але навіть телефоном їм вдавалося посваритися.
Тим часом на родину чекала ще одне випробування — Василя звільнили. Щось там сталося, та він не хотів пояснювати. Лише Боря з великими труднощами витягнув із нього, що син не захотів брати участь у якихось махінаціях. Молоді почали сваритися, Маша трималася за серце, Боря час від часу прикладався до склянки, за що Маша його сварила. Хто знає, що йому допомогло — міцні напої чи сварки, але тут Боря раптом вигукнув, що знає, як розв’язати це непросте питання.
— Давай поїду з Василем на вахту? Ти ж пам’ятаєш, як добре ми тоді заробляли, я ж на ці гроші будинок збудував. Зателефоную-но я Миколайовичу, може, він нас візьме разом із Васею? Ну а коли повернемось — збудуємо будинок для молодих.
Маші ця ідея не сподобалася, але син, схоже, тільки того й чекав, щоб довести дружині, що здатен її забезпечити.
— Ти ж пропустиш найважливіші моменти! — обурилася Маша. — Перше слово, перший крок… Він тебе й знати не буде!
— Мамо, а що робити? Так вже сталося. Тільки ти Оксані не кажи, але у мене два кредити ще — за подорож і за машину, не тягну я. А там добрі гроші обіцяють.
Звичайно, Борі вона все розповіла, але виявилося, що він і так знав. Вона зрозуміла це з його погляду й влаштувала йому розбірки, чому він їй нічого не сказав.
— Це чоловічі справи, Маруся, вам, жінкам, не треба про гроші турбуватися.
Маша думала, що без чоловіків вони з Оксаною якось налагодять стосунки, але все було не так просто — Оксана або сиділа у кімнаті з сином, або, як тільки Ілля засинав, виходила телефонувати. Свекруху вона не слухала, відмахуючись, що сама знає, як їй жити.
Життя Оксани було для Маші як на долоні — та майже завжди виходила з кімнати дзвонити, адже Ілля спав дуже чутливо, і вона боялася його розбудити. Найчастіше розмовляла з Варею, з Васею — ввечері, коли той закінчував роботу. Іноді дзвонила мати Оксани, і тоді та дуже нервувала й переважно сварилася. Але якось Маша не зрозуміла, хто дзвонить, бо Оксана переважно мовчала, зрідка ставлячи уточнюючі питання. А потім раптом закричала:
— Ну чому ти вічно псуєш мені життя! Все, не телефонуй мені більше!
Після цієї розмови Оксана зачинилася у кімнаті й не виходила. Маша занепокоїлася — чи не сталося чого з Васею? Подзвонила йому — ні, все гаразд.
— Ти там нічого не накоїв? — із підозрою запитала вона. — Знай, якщо заведеш якусь інтрижку, батько мені одразу розкаже!
— Ти що, мам?
— Нічого. Ти Оксану не ображай, вона ж хороша дівчина.
— Та з чого ти взяла, що я її ображаю? Ми тут працюємо, мамо, розумієш? І я, і тато. Сама ж казала, що нам треба свій дім, от повернемось — буде за що будувати. Ніколи нам дурницями займатися.
Довелося зателефонувати чоловікові на всяк випадок, але той підтвердив, що Вася поводиться як належить.
Маша турбувалася, якщо не у Васі справа, то в кому ж? Підійшла на пальчиках до кімнати, прислухалася. Тихо. Обережно постукала у двері.
— Оксано…
Відповіді не було. Тоді Маша обережно відчинила двері й зазирнула. Дівчина лежала на ліжку вся в сльозах, а малюк спав поруч, притиснувшись до неї. Маша пройшла, сіла на краєчок ліжка і запитала:
— Ну, що у тебе трапилось?
Оксана кинула на неї відчайдушний погляд:
— Мама ногу зламала.
— Ой лишенько! Як зламала? Коли?
— Та звідки я знаю! — з роздратуванням вигукнула вона, так що Іллюша аж заворушився уві сні. — Спеціально це зробила, не хоче, щоб у мене життя налагодилося! Вона ж стільки моїх стосунків зіпсувала, аби тільки я з нею залишилася.
— Та що ти таке кажеш! — злякалася Маша. — Хіба ж хоче вона щось зіпсувати?
— Хоче! Хоче, щоб я приїхала до неї доглядати. Вона буде відпочивати, а я їй служитиму, як завжди! А потім ще щось придумає, щоб мене не відпустити. Та й узагалі — як я Іллюшу туди повезу? Вікна там старі, заклеїти вона не дає — каже, їй повітря не вистачає! Пила б менше, і всього б вистачало!
Рішення прийшло якось само собою:
— Давай я поїду.
Оксана навіть плакати перестала.
— Як це?
— Ну отак. Не знаю тільки, як ти тут сама впораєшся. Треба ж і піч топити, і за тваринами доглядати. То подумай, якщо зможеш сама — я поїду.
Вже сказавши це, Маша зрозуміла, що ляпнула дурницю — ну як же ця міська панянка сама тут впорається? Ще й узимку? Але Оксана раптом спокійно відповіла:
— Та що тут справлятись. Я до десяти років у бабусі у селі жила, поки мама своє життя влаштовувала. Заради цього старалася, та марно — він її все одно залишив.
Оксана замовкла, стиснувши губи й показуючи своє обурення.
Зоя погодилася доїти корову та допомагати, чим треба — сама колись із малим на руках залишилася, знає, як важко. Нехай Маша їде спокійно — невістка під наглядом буде. Оксана кумедно ходила за Машею з блокнотом і ручкою, записуючи її поради. Особливо ретельно — про квіти, адже всі підвіконня Маші були заставлені рідкісними сортами, і багато з них от-от мали зацвісти. «Погубить вона мені квіточки», — з сумом подумала Маша.
Сваха зраділа її приїзду, але одразу взялася скаржитися на дочку, яку виростила, а та тепер не може приїхати доглядати матір. Маша одразу це обірвала, вказавши свасі на бруд у квартирі й протяги.
— То ти, значить, сюди хочеш нашого внука привезти? Так діло не піде.
Маша любила наводити порядок, тож за кілька днів квартира свахи сяяла чистотою. Вікна вона заклеїла малярським скотчем, залишила тільки кватирки — з ними повітря буде вдосталь. Пляшки з квартири повиносила, а нові купувати не давала. Та, звісно, обурювалася, але Маша вміла бути суворою. Навідалася до сусідів, щоб знайти когось відповідального, хто міг би купувати продукти для свахи та супроводжувати її до лікарні. Звісно, за гроші, хто ж безкоштовно робитиме?
Отак клопочучи, минуло майже два тижні. Оксана дзвонила щодня, ставила тисячу запитань: де що лежить, чим чистити каструлі, з якої лійки поливати квіти щосереди. Про матір не питала, але Маша сама їй розповідала все у подробицях і телефон свасі давала, щоб та на тверезу голову поговорила з дочкою. Але вони все одно сварилися, їм якось ніяк не мирилося.
Маша знайшла добру сусідку — та якраз без роботи була й гроші її радували. А сваху знала, колись замовляла у неї плаття.
Залишалося тільки полагодити унітаз — бачок протікав, і через його постійне дзюрчання у ночі не можна було спати, доводилося перекривати воду. Маша викликала сантехніка, і той полагодив усе за десять хвилин.
— Невже було так складно зробити це раніше? — дорікнула вона свасі. — Тут роботи на п’ять хвилин, швидше, ніж картоплю зварити!
— Мужньої руки у домі не вистачає, — помітив сантехнік, виправляючи похилену полицю. — Це не жіноча справа — бачки лагодити.
Додому Маша їхала з тривогою у серці — Зоя щось недоговорювала, а сама Оксана тим більше не зізнавалася, що там накоїла. Маша подумки перебирала найстрашніше: спалила мамину вишиту скатертину, загубила квіти, заморозила погреб… Вона вже готувала себе внутрішньо, щоб не засмучуватися надто сильно.
Та вдома все виявилося чудово: чисто, прибрано, пирогами пахне. Оксана дивилася на неї з викликом, а ще — наче з якоюсь надією.
— Молодець яка! — похвалила її Маша. — Який порядок у домі, пощастило моєму Васі з дружиною.
Пироги, щоправда, виявилися трохи пересоленими, але це не страшно. Зате орхідеї розцвіли, ніби знали, що Маша саме сьогодні повертається. Коли вона пішла у свою кімнату переодягнутися з дороги, Оксана зупинила її:
— Почекайте. Поки вас не було, ми з Зоєю дещо змінили. Я вирішила, що житимемо у старій кімнаті — там тепліше.
Сказала і почервоніла. Маша подивилася на Оксану з цікавістю. Що ж це з дівчиною відбувається?
Звісно, насамперед Маша натішилася з внуком — вона дуже за ним скучила. Потім спробувала пироги й зателефонувала синові й чоловікові, щоб доповісти: вдома все добре, а Оксана виявилася чудовою господинею.
— А що я тобі казав! — зрадів син. — Найкраща у мене дружина!
Занадто рано Маша раділа цим змінам: іноді Оксана, як і раніше, залишала на столі брудний посуд, іноді різко відповідала, якщо Маша зауважувала, що хлопчик одягнений занадто легко. Але все ж після цієї поїздки жити вони почали краще. Оксана якось зізналася, що й уявити не могла, як важко вести господарство, і що насправді Зоя їй дуже допомагала. А потім розповіла Маші багато іншого, здебільшого про свою матір, яка часто її соромила перед однокласниками й друзями.
— Я, знаєте, мріяла про велике весілля, — зізналася вона. — Але злякалася, що мама все там зіпсує.
Маша зауважила, що тепер Оксана говорила з матір’ю частіше й майже не сварилася з нею, і це її тішило. Але з’ясувалося, що річ зовсім не в нозі.
— Уявляєте, мама собі чоловіка завела! — одного разу повідомила Оксана з округленими очима. — Каже, що це місцевий сантехнік. І я не знаю, радіти чи плакати.
Маша пригадала невисокого чоловіка з густими вусами й усміхнулася:
— Радіти треба. Чого це їй одній кукувати?
Оксана замовкла, а потім раптом сказала:
— Я й не думала, що бути самій так важко. Вася всього три місяці відсутній, а я вже вся змучилася. А мама завжди була самотньою.
— Ти не сама, — сказала Маша. — У тебе ж є я. Ми ж не чужі люди.
Оксана нічого не відповіла. Але того вечора, коли Ілюша знову довго не міг заснути й плакав, вона підійшла до Маші й тихо сказала:
— Може, ви поколишите його? Сил уже немає, руки відвалюються.
Маша аж подих затамувала, боялася злякати щастя. Взяла онука й з насолодою тримала його на руках, поки він не заснув.
З того дня все пішло по-іншому. Так, як Маша завжди мріяла. А коли Вася з Борею повернулися, Оксана заявила, що не хоче нового будинку, їй і тут добре.
— Що це у вас тут сталося? — здивувався Боря.
А Оксана глянула на Машу, усміхнулася і відповіла:
— Ну а що? Ми ж не чужі люди…
