– Як же мені набридли всі ці ганчірки, – бурчав Степан, перекидаючи речі Оксани. – Ніякого толку з твого шиття не має, лише бардак розвела. І навіщо я тільки з тобою одружився?
Свекруха сиділа на подвір’ї, лукаво посміхаючись. Заняття невістки шиттям їй дуже не подобалося, бо та годинами могла сидіти за швейною машинкою, замість того щоб город скопати чи щось їсти зварити.
І хоча Оксана все це робила, а шила тільки у вільний від роботи час, та вгодити свекрусі і чоловікові вона не могла.
Оксана була звичайною жінкою середнього віку, майстринею своєї справи – шила одяг для місцевих людей. Ще з молодих років, коли вона вийшла заміж за Степана, було зрозуміло, що вона буде цим займатися, бо мала до цієї справи неабиякий хист.
Оксана любила Степана, але між ними з роками стерлося абсолютно все, залишилася тільки робота, а відсутність підтримки з боку чоловіка дуже гнітила жінку. Проте вона мирилася з цим, намагаючись створити затишок у домі для їхньої маленької родини.
– Степане, може, поїдемо кудись на вихідних? – одного разу запропонувала Оксана, намагаючись внести хоч трохи різноманіття у їхнє сільське життя.
Степан лише кивнув головою, а потім продовжив копати город. Він навіть не подивився на неї, хоча вона дивилася на нього з надією.
– Ти що, серіалів передивилася? Я маю тут працювати, а ти мене кудись кличеш! Краще бери лопату, ставай біля мене і допомагай, – сказав він, навіть не обернувшись.
Оксані було боляче від його слів, але тихо зітхнула і повернулася до своєї роботи. Вона шила новий костюм для одного знайомого свого чоловіка, тому Степан цього разу мовчав, бо знав, що це для його друга.
Через кілька днів, коли Оксана зайшла в хату після важкого дня, вона побачила, як Степан сидить на стільці і в задумі дивиться у вікно. Він виглядав незвично спокійно.
– Оксано, у мене є для тебе новина, – сказав він, не піднімаючи погляду.
– Що сталося? – Оксана відчула, як серце застукало швидше, бо відчувала, що зараз буде щось важливе.
– Ти не потрібна мені, – повільно вимовив він. – Ти все більше працюєш, а мені це вже набридло. Я не можу більше жити з тобою. Що ти тут робиш? Шиєш для людей, а що це дає? Я не бачу в цьому жодного сенсу.
Оксана стояла мовчки. Її вразили ці слова, і вони проникли у саме серце. Вона була готова до того, що їхні стосунки не найкращі, але не думала, що він просто так скаже їй, що вона йому не потрібна.
– Степане, що ти говориш? Ми ж разом багато років! Як так можна сказати? Куди я піду? – запитала вона, намагаючись стримати сльози.
Степан обурено відмахнувся.
– Ти не чуєш мене! Ти нічого не розумієш! Я хочу мати спокій. Я хочу мати просте життя без твоїх лахміть. Та й не люблю я тебе, ти мені не потрібна.
– Але як же ми? Як же діти? – запитала Оксана, намагаючись знайти хоч якусь логіку в його словах.
Степан розсерджено подивився на неї і коротко сказав:
– Я не маю часу на все це. Не хочу тебе більше поряд бачити. Я молодий чоловік, і може ще собі когось знайду, якщо ти звільниш це місце, – і він різко встав, залишивши її в кімнаті.
Оксана не могла повірити, що її чоловік змусив її почуватися такою непотрібною. Всі ці роки вона віддавала йому все: свою енергію, час, і навіть свою душу. І от тепер він заявляв, що вона йому не потрібна.
– А куди ж я піду? – запитала ще раз вона у свого чоловіка.
– Я не знаю. Мені байдуже. Сама думай.
Оксана не могла вимовити жодного слова. Вона просто кивнула головою, а сльози безшумно покотилися по її щоках. Її серце билося сильно, але з кожним моментом вона все більше і більше розуміла, що таке життя, на яке вона жертвувала, більше не має для неї сенсу.
На цю їхню непросту розмову надійшов Андрій, який приїхав щоб забрати свій костюм. Він побачив Оксану в сльозах і запитав, що сталося.
– Я розлучаюся з Оксаною, а вона каже, що їй нема куди йти, – пояснив Степан. – До речі, Андрію, в тебе ж є будиночок за містом, він і так пустує. Може приймеш туди на деякий час Оксану?
Андрій мовчки кивнув, бо був ошелешений побаченим. І хоч Степан був його другом, та цього разу він його не підтримав. А Оксані наказав збиратися, якщо вона не проти.
Андрій, давній друг Степана, був людиною доброю, але все життя прожив сам. Його будиночок був маленьким і простим, але для Оксани він став надією. Вона вирішила забрати свої речі і переїхати туди. Андрій не заперечував і навіть допоміг їй з переносом речей.
– Не переживай, Оксано, все буде добре, – сказав він, коли вони виносили останні коробки в хату. – Тут ти знайдеш спокій.
Оксана зітхнула. Вона ще не знала, що чекає її далі, але вже відчула, як знову дихається вільніше.
Андрій допоміг облаштувати кімнату для Оксани, і вже через кілька тижнів вона відчула себе комфортно на новому місці.
Незважаючи на те, що будиночок був маленьким, тут було тихо, і ніхто не заважав їй. Вона повернулася до того, що любила: шити. Літні люди з навколишніх сіл почали замовляти в неї одяг. Оксана виготовляла сукні, костюми, навіть постільну білизну для тих, хто не міг купити дорогі речі в місті.
І ось одного разу, коли вона знову сиділа за швейною машиною, Андрій зайшов у кімнату.
– Оксано, я маю для тебе цікаву пропозицію, – сказав він, посміхаючись. – Ти дуже гарно шиєш. Якщо хочеш, я можу допомогти тобі з рекламою. Ти можеш стати відомою швачкою.
Оксана здивовано подивилася на нього.
– Я не знаю, Андрію, чи це мені під силу. Я не знаю, чи зможу я працювати так, щоб це стало бізнесом.
– Ти вже робиш це для людей, чому б не зробити це для себе? Я знаю, що в тебе є талант, Оксано. Ти заслужила успіх, – продовжив Андрій. – Я допоможу тобі розпочати.
Андрій дійсно допоміг Оксані. Він подбав про те, щоб вона мала більше клієнтів і навіть знайшов їй місце на ринку. Завдяки його підтримці Оксана стала популярною швачкою в околицях. Люди їй довіряли, замовляли одяг, і навіть приїжджали з інших сіл, щоб вона їм пошила костюми для свят.
І ось одного разу, коли вони працювали разом, Андрій подивився на Оксану і сказав:
– Оксано, я хочу, щоб ти знала, що мені дуже приємно допомагати тобі. Я не просто хочу бути твоїм другом, я хочу бути з тобою.
Оксана здивувалася його словам, але відчула щось тепле в серці.
– Андрію, ти… ти ж мій друг. Ти мені допоміг, і я не знаю, що б я без тебе робила.
Оксана відчула, як серце її забилося швидше. Вона давно не відчувала таких емоцій, і хоча це була несподіванка, вона була готова зробити новий крок у житті.
– Я теж тебе люблю, Андрію. Я готова почати нову главу в нашому житті, – відповіла вона, усміхаючись.
Так вони одружилися. І хоча Оксана не забула про минуле, вона більше не була тією жінкою, яку колись відкинули. Тепер вона була щасливою і незалежною, а її життя набуло нового сенсу.
Їй не треба було доводити, що вона варта кращого. Вона вже це знала.
Фото ілюстративне.
